Стіна
каналу покруч - @pckrch
Сьогодні сталася жахлива річ — закрилася онлайн-бібліотека Чтиво. З пояснення зрозумілий лише натяк на те, що проблема в авторському праві. За своєю суттю, проєкт — піратський, а тому такого результату можна було чекати. Але це, очевидно, не применшує печалі. Ясна річ, що це двостороння монета: перекладачі і видавці немало сварилися зі Чтивом, захищаючи своє авторське право. Перекладачка Ганна Грабовська назвала Чтиво нешановними злодіями, а Видавництво Жупанського паховими вошами, які займаються піратством і їбланством. Багато можна дискутувати про моральні засади піратства. Але я готовий плюнути вам в лице, якщо ви тепер зловтішаєтесь закриттям цього ресурсу.Якби не Чтиво, я б не написав ні одної своєї роботи і не склав жодного іспиту. Це не тому що я мусив в лихі студентські часи красти книжки Видавництва Жупанського щоб вижити, а тому що більше не було ресурсу, який систематично зберігав праці Німчука, Шевельова і менш відомих вчених і давав до них такий простий доступ (із Чтива я зокрема безсовісно спиздив кілька праць з палеографії, як-от Гнатенко й Панашенка). Не на всі літературні твори є актуальне авторське право. На деякі воно сплило (в Україні авторське право спливає через 70 років від смерті автора, не передаючись у спадщину), щодо інших воно просто туманне (власник прав на переклади Бориса Тена, наприклад, незнаний). І добре буде, якщо авторів у такому випадку в майбутньому перевидаватимуть і до них буде доступ. А що станеться тоді з маловідомими творами? З нішевими виданнями? Знайдіть-от мені Гамлета в перекладі Ігоря Костецького чи Острозьку "Книжицю..." в шести розділах 1588 року друку. А на Чтиві вони були. І то тільки відомі мені приклади. Більшість книжок, які я маю на увазі коли кажу, що вони втратяться, насправді мені не відомі — власне тому що вони нішеві. І тут складно щось закинути про авторське право чи крадіжку, бо з перекладів Костецького і сканів полемічної літератури XVI-го століття вже ніхто не заробляв грошей. А все одно: ми втратили дуже велике і дуже важливе джерело українського знання. Виявилося, що вільний доступ до інформації прямо суперечить явищу авторського права в Україні. Ще в 2012 році, коли закривали ex.ua, апостол здорового глузду Лесь Подервʼянський сказав, що йому все одно, чи його піратять: "Тебе завтра викладуть, і всі зможуть цим користуватися. Не крохоборствуй. Тому я проти закриття. Я за свободу і за інтернет."
🪙 Шаг ламанийВсі вже чули новину про перейменування копійки на шаг? В усіх багато думок і коментарів з цього приводу, зокрема історичних. Мої пʼять копі шагів такі:Я не вірю, що наше слово шаг на позначення розмінної монети в будь-який спосіб споріднене з російським шаг — «крок».Останнє виводять від прасловʼянського кореня *sęg-, що дав також укр. сягати, рос. посягнуть. Перехід /с/ > /ш/ пояснюють асиміляцією в димінутивній формі сяжок, що потім підтягнула під себе й первинну сяг. (Це піднімає питання, чому цього ж не стало зі словом сажень, але менше з тим).Для російського слова шаг - «крок» ця етимологія має сенс. Однак для шага - грошової одиниці цього мало. Це занадто різкий значеннєвий зсув.Зміщення значення слова від фізичного «крок» до абстрактного «гроші» пояснюють перехідним етапом «ступінь чогось» (до речі, ступінь теж явно споріднений із словом ступати). Таким чином, кажуть, первинно шаг означав «найменший інтервал між величинами грошей». Але тут я вбачаю проблеми.1) Схоже за значенням та походженням слово ступінь зайняло позицію метафоричного значення «етап». Меншевживане шаг навпаки не закріпилося у ньому та не лишило по собі слідів у термінології (*шаг термометра? *шаг ртутного стовпчика? *шаг мінорного ладу?) чи фразеології (*ні шагу назад? *шаг у шаг?). Натомість у цих місцях маємо слова «ступінь» та «крок»2) Шаг бачимо тільки у фразах на кшталт «шагу ламаного не вартий», «ні шагу за собою не має» тощо. Вочевидь, це фразеологія, базована на грошовому значенні.3) Майже вся спадщина шага в українській мові стосується грошей. Я заглянув у корпус ГРАК і виявив, що принаймні з початку XIX ст. шаг вживають виключно як назву грошей. (Тут можна загадати й Котлервського: Еней за добрую науку, // Шагів з дванадцять в руку дав…)Роблю висновок: слово шаг існувало в українській мові тільки як назва грошової одиниці, і ніколи (або принаймні дуже давно) не вживалося у сенсі «фізичний крок ногами».То яке ж тоді походження назви нової назви монети? Воно набагато простіше та, на мою думку, логічніше. Ще Іларіон Свєнціцький висловив припущення, що це слово походить від назви іншої монети, що побутувала в східній Європі — «шеляг» (він же німецький шиллінг).Його вжиток в Україні знаходимо ще в літописах XIV ст. Пізніше валюту з такою ж назвою використовували в Литві та Речі Посполитій.Очевидно, можливе і двоїсте пояснення. Слово шаг, похідне від «шеляг» могло спокійно співіснувати зі словом шаг у значенні «крок», і обидва слова могли впливати одне на інше. Тим не менше, очевидно, що шаг-монета в українській історії має набагато менший слід, ніж шаг-крок. А ніж копійка — поготів.
🐣 Кілька днів тому звершилася блага новина. У народних улюбленців лелек Грицька та Одарки зʼявилися лелеченятка. На честь цього чудового моменту я пропоную розвідати походження слів на позначення лелек в українській мові.лелека- від кримськотатарського leylek, далі — від арабського звуконаслідувального laklak.бусол (бусел) - етимологія неясна. Можливо спор. із рос. бусый від тур. boz -- сірий.боцюн (боцян) - явно від пол. bocian. Консенсусу немає, можливо від псл. звуконаслідувального *botati - стукати.гайстер - від нижньонімецького heistr - сорока, далі -- від пзахідногерманського *agastrijā з тим самим значенням. Це слово (((можливо))) споріднене з рос. аист.чорногуз - прозора етимологія від чорне + гузно. Останнє походить від псл. *gǫzъ із тим самим значенням і є спорідненим із старогрецьким γογγῠ́λος — "круглий".жабоїд - "той, що їсть жаб". Слово жаба походить від псл. *žaba. (захопливо), а тоді сходить до піє. *gᵘēbhā. Що означало... жаба. Вражає.дзьобун - від слова дзьоб, яке є полонізмом. Саме походить від псл. *zobь, яке, в свою чергу від піє. *ǵebʰ- - рот.бузько - схоже, від бузя - зменшувано-пестливого слова, що позначає обличчя, рот, губи тощо. (пор. дитяче "дати бузі" - поцілувати). В польській мові це слово (buzia) трохи розширило значення до загалом "приємна особа", "щось гарне". Мабуть, через асоціацію лелек із щастям чи добром до них пристала така назва. Ще раз вітаю бузьок Грицька та Одарку і закликаю дати їм бузі. Кажіть, якщо я пропустив ще якісь лелеконіми.
Що вже говорити про тисячі артефактів, які вони звідти вивезли. Що говорити про повністю припинену наукову діяльність на місці. Що говорити про те, що навіть елементам чисто російської імперської історії вони зуміли підісрати, перекривши вид на місце історичної битви між османами і росіянами в 1914. Навіть самі росіяни невдоволені цим підходом. Ось один жаліється, що замість місця де "решалась судьба Российской Импреии" оглядовий майданчик виходить на Діснейленд. Такою є робота російських наративів. Вона покладається цілком і повністю на розмиття ліній між різними історіями, фактами і вигадками, муляжом і автентикою, різними ідентичностями. І навіть це вона не може зробити якісно. Який сенс має поєднання в одному місці історії античності, російської імперії, глибоко радянської ідеології та православної нової росії? Жодного, бо більшість із цих речей у будь-якій притомній голові — взаємовиключні. Прапор "Третього Риму", імперської Росії, майорить над грецьким амфітеатром, з якого видніється православний храм із статуєю князя Володимира Великого, де, пародіюючи візантійський обряд, попи проповідують про радянську спадщину і співають написаний під музику гімну СРСР, гімн Російської Федерації. Хаотичне змішання різних сутностей, створення неадекватної, нежиттєпридатної міфологеми про вічну росію, якій властиві всі епохи і ідентичності, навіть якщо вони заперечують одне одного — це суть теперішньої Росії. Історики згодом називатимуть це Путінізмом. Я думаю, що це звірство.
🏹 Нев'януча славаДесь уже пів року я вмираю зі сміху дивлячись на цю гіфку (я психічно нездоровий). Тільки тепер наважився дослідити і розповісти суть жарту. Під зображенням глибоко сконфуженого кота написано *ḱléwos n̥dʰgʷʰitom — реконструйована праіндоєвропейська сполука слів, що означає "нев'януча слава". "Нев'януча слава" — це мем не лише завдяки задротам в телеграмі, а й завдяки кочівникам у Європі.Праіндоєвропейські племена, які розмовляли праматір'ю всіх сучасних індоєвропейських мов (праіндоєвропейська, ПІЄ), мали окрім мови й міфології якусь свою поетичну традицію. На жаль, вона не збереглася в записах, але завдяки її відголоскам у різних мовах і культурах Європи ми можемо реконструювати її поодинокі елементи. Ідеться про поетичні формули (в англомовній літературі часто stock phrases), які європейці використовували багато тисяч років тому. Так само як етимологи реконструюють слова, так вони реконструюють і ці крилаті вирази.Першою із таких відкритих поетичних формул і була "нев'януча слава", або *ḱléwos n̥dʰgʷʰitom. Її реконструюють головно на основі грецької фрази κλέος ἄφθιτον (kleos afthiton) та санскритської śráva(s) ákṣitam — обидві означають те саме. Вони достатньо поширені в грецькій поезії та ведичних гімнах відповідно. Ми можемо стверджувати про спорідненість цих двох фраз на основі кількох факторів.- По-перше, кожне зі слів цих фраз є етимологічно спорідненим. Обидва слова ("слава" і "нев'януча") сходять до відповідного ПІЄ кореня.- По-друге, сам епітет "нев'янучий" є нетривіальним та в обох мовах належить винятково до поетичного вокабуляру.- По-третє, вони вживаються в подібний спосіб для відображення тієї ж комплексної ідеї. Слава (до речі, споріднена із "слухом" та "словом") була дуже важливою для європейців і стосувалася головно героїчного епосу, як-от Іліади. Вважається, що давні європейці не мали концепції життя після смерті, а тому слава була єдиним способом продовжити своє існування після неї (пор. "вічна пам'ять").Окрім нев'янучої слави є інші поетичні формули. Найпопулярнішими з них є моє улюблене "колесо сонця" (*sh₂uens kʷekʷlos) і алітеровані "стрімкі коні" (*h₁ōḱéwes h₁éḱwōs). Узагалі їх виділяють багато, але більшість для мене здаються малопереконливими та, можливо, є просто збігами.Були спроби віднайти рефлекси ПІЄ поетики і в слов'янських текстах. Наприклад, в українському "Слові о полку Ігоревім" деякі дослідники вбачають залишки таких фраз. Зокрема ідеться про "бръзыя комони" (стрімкі коні) та "искати славы" (шукати слави), яка має паралель у Ріґведі (śrávas iccháti). Чи можна говорити про спорідненість обох формулювань? Якщо й так, то без достеменної впевненості. Деякі збіжності виглядають цікаво. Тим не менше, однозначно стверджувати про їхнє спільне походження як поетичної формули означає лукавити та видавати бажане за дійсне.Так чи йнак, європейські кочівники полишили за собою для нас немалий багаж поетичної спадщини, яка пережила розпад прамови та тисячоліття переказів. Є цілком очевидно, що різні міфології індоєвропейських народів споріднені (Зевс - Перун - Одін, мотиви перемоги над зміями, культ сонця тощо). Але це зовсім інакше й дуже особливо — наочно бачити цю спорідненість через струни мовних паралелей — які б вони не були натягнені. *ḱléwos, дійсно, виявляється, *n̥dʰgʷʰitom.
Звук vs. ФонемаВ мовознавстві є два терміни, які любителі послідовно плутають: фонема і звук. Може здатися, що це технічні деталі, але усвідомлювати цей поділ треба, бо він дозволяє краще розуміти фонетичні особливості кожної мови і будувати розуміння своєї. Різниця тонка, але суттєва.Найпростіше пояснити це можна порівнянням: звук — це все, що виходить з людського мовленнєвого апарату. Фонема — конкретні мовні знаки, яких є обмежена кількість в кожній мові.Наприклад. В англійській мові є фонема /t/. Ця одна фонема може виражатися різними звуками, залежно від позиції та акценту: ясенне [t], зубне [t̪] (ірландці), дзвінке [d] (city), аспіроване [tʰ] (distaste), і навіть «наше р» [ɾ] (butter). Важливо, що всі ці звуки сприймаються мовцями як варіанти /t/.Таким чином, вони виражають ту саму фонему різними звуками. Це явище називається алофонія, а варіанти фонеми — алофони. Можна провести метафору, що мовці, коли вимовляють звуки, лише ціляться в фонемічну мішень, але промазують і отримують різні варіанти фонем.Власне в цьому головна різниця між звуками і фонемами. Звук — це абсолютне фізичне явище. Це хвиля, коливання повітря, викликане порухами наших язиків і губ (і інших органів). Його вивчає мовознавча дисципліна фонетика. Фонема ж є явищем соціальним. Вона залежить від мовця, який її слухає, тобто реципієнта. Її вивчає фонологія.Мексиканці, що живуть під каліфорнійським кордоном і не говорять англійською регулярно стверджують, що в слові butter є /r/ — таке як в іспанському pero. Американці, що не говорять іспанською, це гордо заперечують. Рації, зрештою, не має ніхто, бо, хоч звук там і є, він працює в якості алофона фонеми /t/. Інший приклад, що знайомий усім: українська фонема /в/ у кінці складу насправді представлена звуком [w]. В західних діалектах української це чути дуже виразно, а білоруси взагалі виражають це на письмі: хлеў (хлів). Тим не менше, в усіх випадках ми все одно сприймаємо це як варіант фонеми /в/, бо [w] в українській мові існує лише в деяких позиціях і завжди походить від [в].Ось у цьому різниця між звуком і фонемою.
Що спільного в молитовників 16 ст. і фанфіків на тамблері?Рекомендаційні алгоритми Інстаграму сьогодні чомусь запропонували мені переглянути підбірку мемів з Тамблера. Це були переважно пости написані американськими дівчатами-підлітками, що обговорювали фанфіки — цілком природна для Тамблера штука, насправді. Мене зацікавило інше. В одному зі скріншотів я виявив обговорення дивенного літературного жанру, до якого бакалаврат з філології мене не зумів підготувати: Y/N Fanfic. Y/N Fanfic це, як я виявив, аж ніяк не Yes or No Fanfic. Y/N розшифровується як Your Name. Українською це виглядає як Т/І. Суть таких текстів у тому, що читач підставляє на місце головного героя своє власне ім’я. Концепт насправді зрозумілий: підставляючи своє власне ім’я ми більше захоплюємось текстом, легше переносимося в його світ, простіше уявляємо себе частиною романтичного оповіданнячка, героєм якого мріяв стати кожен. Щось ось таке собі дурнувате понапридумували діти.Крім того, що це придумали не вони. Дуже цікаво, що такий манір підставляння власного імені в текст не є новизною. Насправді, такими викрутасами користувалися задовго до того як існували фанфіки. (Хіба що ви рахуєте православні молитви фанфіками). Ідеться, коли хто не здогадався, про ім’ярек. Ім’ярек є несправедливо забутий займенник, сконструйований зі слів “имѧ рекъ”, тобто “ім’я порікши” (від слова ректи). Він широко використовувався в молитовних та юридичних текстах аж до початку ХХ століття. Виглядало так: священник на службі читає молитву, а доходячи до слова “ім’ярек” заміняє його на потрібне ім’я упокоїного, охрещеного, одруженого тощо.В сучасній лінгвістичній термінології ім’ярек і Y/N можна назвати екземпліфікантами. Це слова, що існують в тексті для позначення невідомого. Це можна прирівняти до змінної в математиці. Важливим для читача є не сам зміст, який стоїть за змінною, а загальний контекст рівняння — не що в змінній, а що довкола змінної. Ми користуємося екземпліфікантами постійно, коли треба замінити якусь частину тексту: “Такий-то”, “Там-то”, “Іван Іваненко”, “Вася Пупкін”, “коли рак на горі свисне” тощо тощо тощо. В англійській мові таких також догрома: “Jane Doe”, “Acme corp.”, “John Smith”, “whatcha-ma-call-it”, “what’s-his-name” і так далі по довгому списку.Ось це спільне мають молитовники 16 століття і сучасні фанфіки. Роль екземпліфіканта, що тут, що там, насправді — суто функціональна. Автору потрібен спосіб засигналізувати читачу, що саме в цьому місці в тексті може йтися про будь-кого взагалі, або навіть про щось, чого не існує. Це дає змогу читачеві "привласнити" текст та використати його для своїх потреб — чи то в Церкві, чи не зовсім...В коментарях лишаю кілька прикладів з фанфіків.— Ого, як цікаво! — каже Т/І. — Скину-но я цей пост другові.
ДОВГИЙ ПОСТ ПРО ФОНЕТИКУ І НЕ МЕНШ ДОВГИЙ ПОЛЬСЬКИЙ CHUJЄ такий старий філологічний жарт: “Чому в польській мові звук [х] пишеться двома буквами? Щоб chuj був довший.” Зараз я розповім як так вийшло, що цей звук записується диграфом — комбінацією двох літер. А заодно — чому деякі англійські слова пишуть ph замість f, та звідки взявся диграф th.Зайти треба здалеку. Ви можете добре знати, що грецька мова користає зі свого власного алфавіту. Всі його знають з уроків математики, але лише обрані вчили його на парах зі старогрецької. Власне, грецька абетка була навмисно створеною для грецької мови, а тому ідеально підходила до її потреб. Відтак всі звуки греки в ній були відтворені на письмі один до одного. Ми зосередимося на трьох буквах: φ (фі), χ (хі) та θ (тета). Тепер прийнято вважати, що ці символи позначають такі звуки: [f] ( наше ф), [х] (наше х) та [θ] (англійське th). Однак, старогрецька, вочевидь, трохи відрізнялася. Вона на їх місці використовувала інші звуки, що наче подібні, а наче й не зовсім. Ці звуки ми позначаємо в міжнародному фонетичному алфавіті так: [pʰ], [kʰ], [tʰ]. Вони є придихові приголосні (aspirated). Це означає, що коли ми вимовляємо звук, то додаємо до нього придих. Щоб побачити різницю наглядно, піднесіть до уст свічку та вимовляйте слово “тато”, щоб вогонь був статичний, а потім так, щоб рухався. В українській мові таких приголосних нема, але вони є в англійській, де вони не контрастують зі звичайними. Тобто навіть якби хтось вимовив ці звуки по-різному (а їх вимовляють постійно), ми не почули б різниці між ними, бо вони не поділяють значення слів. Можна вимовити [pʰɪn], а можна [pɪn] — різницю англофони почують, але значення слова це не міняє. В старогрецькій, так само як в сучасних мовах гінді, навахо та мандарин, ці звуки міняють значення.В Римі старогрецька була дуже поширена (останні слова Цезаря “et tu brute?” були насправді вимовлені грецькою, а не латинською). Римляни чули різницю і мусили її відтворювати якось на письмі. Досить природно було обрати саме варіанти ph, ch, th (в латині не використовували букви k). Прикол цікавий, бо мовці латини мусили викручуватися і якимось чином таки відтворювати різницю. В сучасній латині (так, така є), яку вивчають в університетах, ph вимовляють як [f], а ch як [x], а th залишається просто [t] Власне ця традиція існує в усіх європейських мовах. Досі в англійській мові грецькі слова з [f] пишуться через ph. Звідси ж, очевидно, ростуть ноги диграфа ch в німецькій і польській мовах та th в англійській. Отак от, вийшло, що придихові приголосні та старогрецька фонологія відростили полякам chuj.
Моє улюблене слово — бустрофедон.По-перше, воно звучить максимально кумедно і його приємно вимовляти вголос — дуже, так, плавко сковзає з язика. Можливо річ в сполуці /стр/, яка зручно вимовляється в українській через спільне місце творення всіх цих приголосних. (сказати більше - в старій українській /р/ нерідко з'являлася між /с/,/з/ і /т/,/д/ для спрощення вимови, як у слові уздріти (у + зріти))По-друге, це слово відкриває нам пізнавальне віконце в історію письма. Бустрофедон етимологічно походить від сполучення грецьких слів βοῦς /бус/ та στρέφω /стрефо/ — віл та повертати. Ідеться про певний вид письма, коли рядок починається не зліва і не справа, а чергується. Спершу пишемо зліва направо, потім - справа наліво. Назва (воловорот?) відсилає нас до способу в який віл оре поле. Він не проходить сусідні рядки в одному напрямку. Він доходить один, розвертається і йде інший. Так само і писар доходить до краю рядка і звертає назад.Загалом, не є дивно, що греки писали саме таким чином. Бустрофедон дозволяв зберегти плин думки при переході з рядка в рядок. Нема жодної затримки між тим, як читач закінчує один рядок йɴнпγтɔан эанɴчоп іЗрештою, ритміка мови була дуже важливою для греків.Цей спосіб письма був найпоширеніший в культурах, що карбували письмо на камені, а не писали чорнилом. Пишучи бустрофедон на папері дуже легко розмазати чорнило рукою і зіпсувати дорогу сторінку.Ось така історія мого улюбленого слова. Яке ваше улюблене слово? Напишіть у коментарях. Поставте лайк. Підпишіться на канал. Продайте душу дияволу. Вбийте первонароджену доньку в діонісійському екстазі. З'їжте свою печінку. па-па.
