Пасторський щоденник

«Тож благаю вас, брати, заради Божого милосердя: принесіть ваші тіла як живу, святу, приємну Богові жертву — як ваше розумне служіння» Римлянам 12:1.До цього добре відомого тексту додам три думки — і всі вони стосуються слова «принесіть».1) Етимологія цього слова — «поставити поруч», «поставити біля» — веде нас до літургійної практики єврейських (і не лише) жертвоприношень. Саме цим словом перекладачі Септуагінти описували принесення жертви. Для нас важливо зауважити: коли юдей (чи будь-хто) приносив жертву, це була тварина. У нашому ж випадку той, хто приводить жертву, і сама жертва — одна й та сама особа. Лише моє (і ваше) особисте рішення, як вольовий і завершений акт, уможливлює принесення такої живої жертви. Отже, це глибоко свідомий акт посвячення себе Богові — і, за словами апостола, він стосується кожного християнина.2) Лука передає свідчення Павла, який отримав від Господа запевнення, що має «стати перед кесарем» (Дії 27:24). Тут вжито те саме грецьке слово, але вже в юридичному контексті: йдеться про офіційне з’явлення перед владою — царем або судом. Це поглиблює наше розуміння апостольського заклику «принесіть»: ми визнаємо Боже право на наше життя і свідомо стаємо перед Його обличчям, щоб, так би мовити, офіційно передати себе Йому — для служіння і відповідальності перед Ним.3) Раніше в Посланні до Римлян Павло вживає це ж слово, зазначаючи, що наші тіла є, по суті, знаряддям (буквально — «зброєю»), яке ми маємо віддати Богові для праведності (Рим. 6:13). Цікаво, що у військовому вжитку слово «принесіть» (παραστῆσαι) описує солдата, який стає в розпорядження командира або входить у стрій. Це ще один образ, який допомагає нам зрозуміти суть: ми добровільно, за власним рішенням, переходимо під Божу владу, віддаючи Йому себе — тобто всі наші ресурси — для Його цілей у Його Церкві.

Ну дуже потішив мене Августин своїми міркуванням про пасторське лідерство, наголошуючи, що статус служителя визначається не титулом, а працею, ділом. І що суть служіння — у його практичній користі для громади, а не в поважності посади і власної зверхньої самоважливості. «В активному ж житті слід любити не почесті цього віку чи владу (бо все під сонцем — марнота), а саму справу, яка виконується завдяки цій честі чи владі, якщо вона виконується правильно й корисно, тобто так, щоб вона сприяла спасінню підлеглих згідно з Божою волею...Саме тому Апостол каже: «якщо хто бажає єпископства, той бажає доброї справи» (1 Тим. 3:1). Він хотів роз’яснити, що таке єпископство, бо це — назва праці, а не почесті. Адже це слово грецьке, і воно походить від того, що той, хто поставлений над іншими, здійснює над ними нагляд, маючи про них опіку. Бо skopos — це “мета” або “намір” [у поєднанні з epi-, що означає “над”]; отже… не є єпископом той, хто любить верховодити, а не приносити користь».— Августин Гіппонський, «Про місто Боже», кн. XIX, розд. 19

Чорнобиль застав мене підлітком, який жив у відносно далекій і безпечній Західній Україні, ближче до польського кордону. Та попри відстань, я пам’ятаю той час як надзвичайно тривожний. Невідомість лише підсилювала це відчуття — Чорнобильська тема надовго стала головною темою розмов.Згодом, коли перший шок минув, у церковних і не лише колах почали лунати розмови про апокаліпсис: у книзі Об’явлення намагалися віднайти натяки на Горбачова, «зорю Полин» та інше. Поширювалися різні — як навмисні, так і несвідомі — есхатологічні інтерпретації й припущення.Пізніше подібні настрої поверталися знову і знову: під час наших революцій, після нападу Росії та анексії Криму, а згодом — і повномасштабного вторгнення.Чому ж щоразу, коли стаються техногенні, природні чи воєнні катаклізми, християни схильні говорити про кінець світу? Ймовірно, по-перше, тому, що в Євангелії від Матвія, у Своїй останній промові, Ісус згадує війни та надзвичайні явища як ознаки останніх часів. Але, по-друге, нерідко за цим стоїть духовна незрілість, брак глибшого біблійного осмислення, і, здається, навіть певна лінь. Адже Писання ясно навчає, що ніхто не знає ні дня, ні години. Отже, бути готовими слід завжди, а не лише тоді, коли довкола стає страшніше.Маю переконання, що постійні спроби в кожній трагедії відчитати «ознаки кінця» можуть розхолоджувати віруючих, відводити фокус від справжнього очікування і вірного служіння Царству Божому — а відтак і від суті Божого Слова. Нерідко можна помітити, що надмірне захоплення розмовами про близький кінець світу не супроводжується такою ж ревністю в благовісті та служінні. Водночас у вченні Ісуса бачимо інший акцент. У притчі про таланти раби, які отримали п’ять і два таланти, негайно пішли і пустили їх у діло. Біблійно вмотивоване очікування кінця не паралізує, а навпаки — спонукає до вірності, відповідальності й активної духовної праці: благовістя, учнівства, зростання церкви.Озираючись назад на трагедію Чорнобиля, варто пам’ятати: багато катастроф є наслідком людських рішень і помилок. Так само, як і війни. Це нагадування про глибоку ураженість людства гріхом. Водночас Писання показує і ширшу реальність — усе творіння стогне, очікуючи відновлення. Тому такі трагедії свідчать як про провину людини, але й про спільну потребу у Спасителеві та Його милості.І сьогодні, у сорокову річницю Чорнобильської трагедії, спричиненої радянським режимом, помолімося до Господа. Просімо для нашого багатостраждального народу мудрості, прагнення шукати Бога і здатності робити висновки з історії. Помолімося за тих, хто постраждав від опромінення, переселення, хвороб. За тих, хто й досі відчуває наслідки тих подій у своєму здоров’ї. Помолімося і за родини загиблих. Згадаймо цю біду — і благаймо Божої милості для нашого народу.

(продовження) Якщо читати Книгу Суддів далі, ми побачимо: наступне покоління згадувало Бога лише тоді, коли їх притискали вороги. І коли вони, зазнаючи утиску і болю починали кричати до Господа — тоді народжувався їхній власний досвід взаємодії з Творцем, тоді народжувалася їхня особиста жива віра. Тоді і змінювалася ситуація.Я не вірю у «віру батьків» — це химерна релігійна реліквія. Я вірю в живе, актуальне сповідання віри кожним новим поколінням, яке здобуло власний досвід дотику до Бога. Досвід батьків має цінність! Але найчастіше лише як дорожній знак, що вказує: «Там живий Бог, іди і зустрінься з Ним сам». Якщо ж батьки лише створюють видимість святості, вони не передають віру — вони будують стіну між своїми дітьми та небом.P.S. Якщо ви згадали про «віру, одного разу передану святим» (Юди 3), то цей текст не про те, про що я писав вище. Ці слова про те, що у Писанні нам відкрита вся віра і ніякі сучасні «пророцтва» не можуть змінити суть Євангелії, що все вчення Біблії є скарбом істини, яку церква має зберігати незмінною і що ми маємо бути вірними біблійному вченню, живучи за ним і проголошуючи його далі.

«І коли Він сидів при столі в домі, прийшло багато митників та грішників, і посідали вони з Ісусом та Його учнями. Побачивши це, фарисеї сказали Його учням: Чому це ваш Учитель їсть [і п’є] з митниками та грішниками? Він же, почувши, відповів: Не здорові потребують лікаря, а хворі. Ідіть же й навчіться, що то значить: «Милосердя хочу, а не жертви», адже Я прийшов закликати не праведників, а грішників [до покаяння]». (Матвія 9:10-13)Мушу зізнатися, що цей євангельський уривок не дає спокою моїй совісті. Я не такий, як мій Спаситель: жоден сучасний фарисей не побачить мене в «різношерстому» колі сумнівних людей чи серед грішників нашого часу. А все тому, що я там не буваю. Моє оточення переважно церковне, і виходить, що я ніби «святіший» за Господа Ісуса...Я цим не хвалюся, навпаки — часом відчуваю докори сумління. Адже життєва місія Ісуса полягала в тому, щоб «закликати не праведників, а грішників до покаяння» (Мт. 9:13). Отже, і моя місія не може оминати нецерковних людей.Дивлячись на Ісуса, я розумію, звідки на моєму шляху мають з’явитися ці люди, яких не шанує релігійна спільнота — це я сам маю йти до них, через любов до Спасителя і до тих самих людей. І це я маю відкрити своє серце для тих, хто загубився на дорозі до Бога, і допомагати тим, хто прагне повернутися. Гостина в домі Матвія /1886-1894/, James Tissot

Роздуми Блаженного Августина (354–430 від Р.Х.) про Триєдиного Бога, про природу речей видимих і духовних, про віру, людину і її покликання — це щось… щось дуже варте уваги. «Усі ми разом і кожен із нас окремо є Його храм, бо Він удостоїв нас честі Самому перебувати і в єдності всіх, і в кожному зокрема, не розчиняючись у масі і не применшуючись у одиницях. Наше серце — Його вівтар, коли воно підноситься до Нього. Його умилостивлюємо Його Єдинородним Священником; Йому приносимо кровні жертви, коли боремося за Його істину до смерті; Йому запалюємо найприємніший фіміам, коли перед Його очима палаємо побожною і святою любов’ю; Йому присвячуємо і повертаємо Його дари в собі: наші спогади; Його доброчини освячуємо святами і встановленими днями, щоб у сувій часів не проникло невдячне забуття; Йому приносимо жертву смирення і хвали на вівтар серця вогнем палаючої любові. Очищаємося від усякої скверни гріхів і злих пожадань і освячуємося Його ім’ям, щоб бачити Його, наскільки це можливо, і з’єднатися з Ним. Бо Він — джерело нашого блаженства; Він — межа всіх бажань.» Про місто Боже. Книга Х. Розділ ІІІ.На ілюстрації найдавніший портрет Августина, VІ ст.

Чим запам’яталася Неділя — День Воскресіння?Неділя, день Ісусового воскресіння, запам’яталася насамперед посвяченими, працьовитими, побожними, відданими і люблячими жінками. Вони напередодні ввечері приготували пахощі для Ісуса і, не думаючи про перешкоди, рано-вранці (ще в темряві, близько 4-ї години) поспішили до гробу. Їхня віра і любов були сильнішими за страх і сумніви. Саме їм першими явився воскреслий Христос і доручив нести радісну звістку учням. Особливу увагу Ісус виявив до Марії Магдалини — учениці, чия беззастережна і віддана любов до Спасителя варта наслідування.Проте цей день також запам’ятався і темними справами — корупцією і фейками. Священники, боячись втратити владу і вплив, за великі гроші підкупили воїнів, які охороняли гріб, щоб ті мовчали про надзвичайний факт воскресіння і поширювали брехливу інформацію про викрадення тіла учнями. На цьому тлі тридцять срібняків, які Юда отримав за зраду, виглядають як найдешевші видатки, але коли гроші і долі людей зупиняли владних негідників…Десь перед обідом воскреслий Ісус наздогнав двох розчарованих мандрівників, яким навіть свідчення жінок не змогло зрушити сумніви. Заради них Він знову став мандрівником, щоб допомогти їм почути обітниці, по-новому осмислити Тору і Писання, і відкрити для себе неймовірну благодать страждаючого за гріхи людей Месії. Ні, Ісус не змінив їхню дорогу, — Він змінив їхні серця. А це в свою чергу змінило все їхнє подальше життя. І дорогу також.Неділя запам’яталася також зустріччю підозрілих, наляканих учнів зі своїм воскреслим Учителем. Він не лише пройшов крізь зачинені двері — так міг зробити Воскреслий, але й їв з ними звичайну їжу, підтверджуючи реальність себе і свого воскресіння. Учням належало пройти найважчу дорогу в житті — трансформацію від власних уявлень про Божого Сина до прийняття правдивого Його образу, яким Він Сам себе відкрив.Цей день став надзвичайною, все змінюючою обставиною — воскресіння Ісуса змінило всі акценти, надало зовсім іншого і незрівнянно глибшого сенсу усьому Його вченню, а також змінило майбутнє як особисте, так і світове. Воно ствердило, що почалася нова ери, ера перемоги життя над смертю, світла над темрявою, надії над відчаєм. Ера Ісуса Христа.

Страсний тиждень: чим запамʼяталася субота?Субота запам’яталася гробовою тишею. Учні, здавалося, заховалися не лише від ворогів, а й від себе та власних думок. Месія похований, і з Ним — їхня надія: вони пережили раптову, катастрофічну подію — арешт, суд, розп’яття на піку популярності. Серце шокується, думки розбігаються, очікування царства руйнується. Все посилюється глибинним усвідомленням власної слабкості і сорому: «залишивши Його, всі учні втекли» (Мр 14:50), а Петро ще й зрікся… Лише вороги радіють досягнутим цілям і посилюють охорону навіть могили.Субота — це час мовчання, самотності і виснажливої внутрішньої боротьби. Здається, що світ залишився без світла. Учні ховаються, замовкають; активне життя переходить у внутрішнє замкнення — через день спочинку «в суботу спочивали, згідно із заповіддю» (Лк 23:56) і через емоційне та духовне виснаження. Мовчання може бути молитовним, але часто — це спосіб уникнути найтемніших почуттів і думок. Тут важлива присутність разом і тихе слухання, а не лише слова.Субота — це час випробування віри. Час найгнітючіших сумнівів і спроб у сотий раз щось собі пояснити. Раптово хочеться повернутися до «старого життя», зняти з себе тягар розчарування. Розум намагається знайти логіку — від «чи ми неправильно розуміли Його?» і «можливо, Він не той, кого ми чекали» до «А ми сподівалися, що Він Той, Хто має визволити Ізраїля…» (Лк 24:21). Це час, коли віра проходить крізь заціпеніння, і їй ніщо так не допоможе, як псалми болю і страждання, які з Божої перспективи ніколи не були кінцем історії (Псалом 22). Час випробування, коли людина віри відчуває, ніби її «забув» Бог, не є покинутістю: інколи це місце формування зрілої віри.Але субота — це також час очікування Божого втручання. Час найтендітнішої надії, що навіть у найглибшій темряві Бог діє. Між сумнівами народжується стійкий промінчик надії — згадка слів Ісуса, Його дотику раніше, пам’ять про обітниці. І якщо у час трагедії, лиха і моторошного мовчання віра не ламається, вона загартовується і готується до нових, глибших стосунків із Воскреслим Ісусом.

Страсний тиждень: найпам’ятніша з усіх п’ятницяП’ятниця — це день суду та вбивства Ісуса. У ніч проти п’ятниці, після молитви в Гетсиманському саду, храмова варта разом зі зрадником ув’язнює Христа. Тієї ж ночі стається зречення Петра — невимушене й неплановане. Воно так схоже на наші «побутові» зради Ісуса в колі колег, друзів чи одногрупників, коли ми мали б засвідчити свою віру та євангельські принципи, але натомість мовчимо або говоримо всупереч переконанням, аби тільки не виділятися з комфортного оточення.Світанок закарбувався трьома судами. Спочатку юдейський Синедріон засудив Ісуса до страти. Згодом Пилат намагався судити справедливіше й навіть відправив В’язня до Ірода, проте той лише посміявся, познущався і відіслав Його назад. Зрештою Пилат піддався тиску натовпу й засудив Ісуса до смертної кари через розп’яття.Ранок п’ятниці — це шлях на Голгофу, Via Dolorosa. Побитий батогами, висміяний і заплюваний солдатами, у терновому вінку, Ісус несе перекладину власного хреста. Коли сили полишають Його, воїни змушують Симона Киринеянина допомогти Йому. Симон ніс хрест частину шляху — як згодом кожен Його учень, який щиро прагне йти за Вчителем, має взяти свій хрест. Взяти свій хрест — це покликання до цілковитої посвяти, до життя, що не шукає легких шляхів, а йде дорогою любові, жертовності, віри та, подекуди, сорому й насмішок, наслідуючи Спасителя.Центральний образ п’ятниці — три хрести. Поміж двома злочинцями, засудженими Римом до вищої міри покарання, розп’ятий і Цар Юдейський, Ісус з Назарету, наш Спаситель. Голгофський хрест — це точка, де зустрілися Божа любов і Божий гнів. Гнів за гріх вилився на Сина, щоб любов могла вилитися на нас. Каяття одного з розбійників стає першою перемогою Євангелії на хресті: воно доводить, що спасіння дається не за заслуги, а через віру, навіть в останню мить життя.Опівдні місто накрила велика темрява. Мовою природи вона немов свідчила про те, що Отець відвернувся від Свого Сина: «Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?» (Мт. 27:46). Це була страшна глибина пекла, яку Ісус пройшов замість нас. Останній вигук-ствердження Христа «Звершилось!» ознаменував переможне завершення битви, принесену за гріхи людства жертву та відкритий шлях до Бога.Завершується п’ятниця мороком і холодом кам’яної могили. Та ще холодніше й моторошніше було в серцях і думках учнів. Це був крах усіх сподівань і найганебніший день у їхньому житті. Біль, помножений на страх і безнадію, породив вольовий параліч і вивітрив із пам’яті всі обітниці Вчителя. Здавалося, це був безславний кінець того, що так велично починалося. Залишалося лише чекати — невідомо на що і всупереч усьому.

Останній тиждень: чим запам’ятався четверПриготуванням. Четвер був першим днем «обов’язкової маци» — хліба без дріжджів. Саме так історично розпочинався період святкування юдейської Пасхи: «Першого дня Опрісноків, коли приносили пасхальну жертву, Його учні говорять Йому: Де Ти хочеш, щоб ми пішли приготувати пасху, аби Ти спожив?» (Марка 14:12).Для учнів «приготувати пасху» означало знайти приміщення і подбати, щоб там не залишилося жодної крихти звичайного дріжджового хліба чи закваски. Це також означало купити і заколоти у храмі ягня, після чого приготувати святкову вечерю: спекти його на вогні, підготувати мацу, гіркі трави, вино та харосет (солодку пасту з горіхів, фруктів (фініків, яблук) і прянощів, яка є обов’язковим атрибутом пасхальної трапези вже близько трьох тисяч років). Усі ці клопоти зайняли більшу частину дня. Але коли день поволі відступив під владою ночі, вони зібралися разом.Вмиванням ніг. Як це часто буває, ніхто з учнів і не подумав, що їхнє традиційне прилягання за столом вимагає гігієни — чистих ніг. Про цю «рабську» роботу подбав лише Ісус. Цим вчинком Він подарував величний принцип лідерства не лише учням, а й усім мудрим світу: сьогодні концепція «слугуючого лідерства» (Івана 13:1-17) стала ключем до успіху найсучасніших корпорацій, хоча часом вона залишається «вимираючим видом» серед пасторів, дияконів та духовних керівників.Ісус показує, що справжній лідер — це слуга, який не шукає влади чи почестей, а готовий служити навіть у найпростіших і часом принизливих справах. Лідерство — це не домінування, а смиренне ведення за собою через приклад любові та жертовності. Саме такою Ісус задумав Церкву: спільнотою служіння, де кожен готовий допомагати іншому без очікування винагороди чи визнання. Вмивання ніг також вчить взаємної покори, що є основою єдності у Христі.Кульмінацією. Викривши зрадника (Мт. 26:20-25), Ісус наприкінці вечері знову звернувся до прісного хліба та вина: «Потім узяв хліб та, подякувавши, розламав і дав їм, кажучи: "Це є тіло Моє, що за вас віддається. Чиніть це на згадку про Мене"» (Луки 22:19). «Потім узяв чашу, подякував і дав її учням, кажучи: "Пийте з неї всі, бо це кров Моя, кров Нового Завіту, яка проливається за багатьох для прощення гріхів"» (Матвія 26:27-28). Так народилася нова, християнська Пасха: хліб і вино стали видимими знаками добровільної смерті Ісуса. Ми робимо це «на згадку» про Нього, проголошуючи Його смерть, аж поки Він прийде.Той четвер запам’ятався також застереженням про зраду, яке не допомогло Петру (Лк. 22:31-34), прощальною бесідою, під час якої прозвучала нова заповідь (Ів. 13:34-35), великою молитвою Ісуса (Ів.17) та смертельною боротьбою в Гетсиманському саду (Мт. 36-46). Усе це тримає Церкву і сьогодні. Ми бережемо встановлення того четверга, бо воно варте вічної пам’яті: як пасхальне ягня мало померти задля визволення з єгипетського рабства, так Ісусові належало померти, щоб звільнити людство від рабства гріха. «Чиніть це на згадку про Мене» (Луки 22:19) — якщо християнин зрозумів, серйозно сприйняв і вірно виконує цю заповідь, то він точно тримається і решти Ісусових уроків четверга.