Наштовхнувся на пост про якийсь забіг серед військових - і згадав, як потрапив на змаганнях з кросфіту під час БЗВП. Спочатку мені запропонували взяти участь - а я відмовився. Бо вже тоді розумів: якщо ти в армії щось робиш добре - не роби це просто так. - Хто займе призове місце - отримає два дні увалу.- Охохо, потримайте моє пиво…Привозять нас у красивий львівський зал, кажуть не чіплятися до жінок, розповідають програму. Я в захваті: всі ці вправи робив на гражданці, а тут ще й вагу скинув непогано. Єдиний нюанс - змагання парні: все треба робити синхронно. Моїм напарником був Ілюха, який до служби працював фітнес-тренером. Почали. Я шарашу на максималках: гребля, присідання, стрибки, йдемо чудово, Ілюха тримається. Передостання вправа - бьорпі з підтягуваннями. Дивлюся: напарник - всьо. Почати не можемо, бо він зовсім не бг, один я за правилами робити не маю права. Минає десь хвилина, шансів на перемогу вже немає. Робимо два рази, Ілюха показує, що здається, і кудись біжить. Зустрічаю його хвилин за пʼятнадцять. - Ти де був?- Блював. Пʼять разів. І знову кудись біжить. Хвилин за десять повертається.- …Вісім разів…Отак і не склалося з увалом.А міг би зараз по змаганнях їздити.