Статистика telegram channel - @nenamsuditale

До важливих новин:Я от зараз у новинах побачила, що на Сумщині суд оштрафував жінку на 17 тисяч гривень та конфіскував її телефон, бо та надіслала у месенджері фото свого “статевого органа”.Пишуть, що обвинувачена, «посягаючи на основні принципи суспільної моралі у сфері статевих стосунків», зробила фото жіночих статевих органів, яке зберегла на своєму телефоні для подальшого поширення. Потім жінка надіслала це фото в тг користувачу, отримавши за це від нього 995 гривень.Дії жінки суд кваліфікував за частиною 1 статті 301 Кримінального кодексу, що карається або обмеженням волі чи пробаційним терміном на строк до 3 років, або штрафом.Я погуглила, що за стаття, і вона стосується незаконного виготовлення, зберігання або розповсюдження порнографічних матеріалів.І у мене питання.Як вони дізналися — це ж, мабуть, чоловік поскаржився?Друге — у статті 301 Кримінального кодексу не йдеться про те, що всі ці порнографічні матеріали вважаються такими лише у випадку, якщо за них отримують гроші.Третє — отже, справа тут чисто у факті пересилання фото.І четверте, і найважливіше — чи підпадають прохання чоловіків, після того як я повідомляю їм, що йду в душ, надіслати “фоточку з душу”, під розряд якогось «вимагання матеріалів порнографічного характеру».Потрібен юрист!)))

Я, походу, стала тією жінкою, яка в курсі всіх чуток про світ шоу-бізнесу, займається перемиванням кісточок селебріті та убиває свій час на те, щоб дізнатися ще більше про скандали та інтриги😁Взагалі, мене ніколи це все не цікавило: я не читала жовту пресу, не стежила, як справи у знаменитих блогерів, що в них у особистому житті, та й узагалі мені не було цікаво знати, що в них там відбувається в ліжку з їх чоловіками та дружинами. Але в останні тижні сталося страшне — мені цей світ сподобалося.Все почалося з інтерв’ю Рожевого, де він досить некоректно висловлювався про свою колишню дружину. Потім я подивилася відповідне інтерв’ю його дружини в Єфросиніної. А далі Ютуб почав мені підкидати в рекомендації все більше й більше подібного «сплетнєвого» контенту. Дізналася, наприклад, про існування Мусіної, яка на вкрадені з оборонки чоловіком гроші відкриває салони; про скандали з орієнтацією Ектора з МастерШефа; і взагалі купуууу інформації, яка мені ну зовсім була б раніше не цікава.Але зараз чомусь, занурюючись в це скандальне та абсолютно непотрібне інфополе, мені стає спокійно. Напевно, це якийсь психологічний механізм: коли ти відчуваєш невпевненість у власному житті й у ньому не відбувається нічого особливо цікавого, тобі хочеться отримати емоції звідкись з іншого місця. А плітки, інтриги, «розслідування» доступні в необмеженій кількості на Ютубчику — ще й безкоштовно і без ризику отримати свою ерйозну психологічну травму.Можливо, скоро я почну читати дарк-романи або дивитися мильні опери. Не знаю 😔 Але всі ці історії жовті справді відчувається як приємна рожева мильна бульбашка, у якій ти можеш просто лежати, дивитися, як лажають інші, і хоча б на хвилину не думати про своє життя.

Короче, дівчата, виявляється, щоб чоловіки нас любили… потрібно тримати їх у страху. Я здогадувалася, звісно, але не думала, що це підтверджено науково. Потрапило мені сьогодні дослідження Даттона і Арона (1974) про те, як емоції впливають на розвиток романтичних та сексуальних імпульсів. І як думаєте, які з них виявилися найефективнішими? Не ласка, доброта і взагалі всі ці “жіночі” якості, а тривога і страх.У ході експерименту чоловіки, які стояли на мосту, повинні були оцінити жінок, що проходили повз них. Жінки всі були однакові, загалом середньої привабливості, але мости були різні: один страшний і хиткий, інший — безпечний і стійкий.І знаєте, що вийшло? Ті, хто зустрів жінку на страшному мосту, потім писали історії з набагато яскравішими сексуальними образами і значно частіше дзвонили їй, щоб познайомитися. А ось коли чоловіків та жінок поміняли місцями, різниці майже не було, тобто страх та тривога не впливає на те, як жінка оцінить чоловіка.Пізніше це все підтвердили й у лабораторії: чоловіки, яких трохи «трясло» струмом, проявляли більше тяжіння до жінки поруч, ніж ті, хто отримав найлегший удар.Висновку не буде, тому що я тепер думаю, де можна знайти портативний і ліцензований струмовий ударник) на всяк випадок)

Знаєте, а я в душі зумер, виявляється)У TikTok віруситься тренд під назвою «bed rotting» – тривале перебування в ліжку, не для сну, а заради пасивних занять: перегляду серіалів, їжі, скролингу стрічки. Я думала, що це… ну, як-би життя звичайної задовбаної людини будь-якого віку, а це явище, виявляється! І в Америці зараз активно виходять статті, у яких спеціалісти діляться думками про плюси та мінуси цього явища.Наприклад, «лежання в ліжку» вже визнано формою відпочинку, оскільки допомагає людям відчувати, що вони можуть дозволити собі нічого не робити без почуття провини, зазначає Nicole Hollingshead, PhD, клінічний психолог і викладач сімейної та громадської медицини в Медичному центрі Університету штату Огайо.- Наше суспільство занадто сильно акцентує увагу на зайнятості й певною мірою навіть звеличує постійну продуктивність, – пояснює Холлінгсхед. Але найбільше мені було цікаво, що вчені визначили: ступінь користі чи шкоди визначається саме тривалістю цього заняття.- Короткі періоди «bed rotting» можуть бути корисними, але якщо це триває більше одного-двох днів поспіль, ситуація стає тривожною, – говорить Ryan Sultan, MD, доцент кафедри клінічної психіатрії Колумбійського університету. Крім того, він пише, що якщо «bed rotting» перетворюється на звичку, це може бути ознакою депресії чи інших психічних розладів. За словами цього от Султана, довгі години в ліжку позбавляють людину можливості проводити час із близькими та виконувати необхідні завдання, що зрештою лише посилює стрес.- Чувак, я, власне, саме заради того, щоб не спілкуватися з близькими й не виконувати необхідні завдання, лежу в ліжку, – влучно підмічає автор цього каналу Нюта Акімова. Взагалі, також вчені підкреслюють, що важлива не лише тривалість, а й те, чим ви займаєтесь у ліжку. Якщо основний час іде на гаджети й соцмережі, це може погіршувати психічне здоров’я.І, нарешті, багато хто дає нам поради! Отже, якщо вам цікаво спробувати «bed rotting», важливо робити це максимально безпечно, зазначає доктор Султан. Ось рекомендації:обирайте для відпочинку заняття, які приносять задоволення й знижують тривожність: читання, медитацію, ведення щоденника або легку йогу;обмежуйте час перебування в ліжку, наприклад, за допомогою таймера на телефоні;не перетворюйте це на щоденну звичку.Усе це добре, але як тоді мені себе, яка спить, працює й їсть у ліжку, називати? «bed liver»?

А ви знали, що в українців не було «мрії»… до того, як її створив письменник?Це здається неймовірним: відчуття, яке супроводжує людину з моменту, як вона вчиться дивитися в майбутнє, не мало власного імені в нашій мові. І лише завдяки митцю воно отримало форму, яку ми тепер вимовляємо так легко й буденно.Слово «мрія» у сучасному розумінні вигадав Михайло Старицький – український письменник, драматург і поет. Він уперше ввів його у вжиток наприкінці XIX століття, і саме завдяки йому слово набуло того змісту, який ми сьогодні вкладаємо: прагнення, ідеал, бажане майбутнє.Поки ви не почали сперечатися, я скажу: вже погуглила й дізналася, що теорія походження слова «мрія» є доволі суперечливою. Одні кажуть так, інші інакше. Але мені приємно думати, що письменники можуть створювати те, що залишиться з людьми назавжди, те, що передає сенс.А взагалі є чимало слів, у яких є конкретні автори — письменники та поети, котрі подарували мові новотвори. Звісно, українська мова має багато запозичень, але основу складає власна українська лексика.Наприклад:Іван Котляревський у «Енеїді» вперше вжив слова «несамовитий» та «угамуватися».Михайло Старицький подарував нам крім «мрії» «майбутнє», «байдужість», «завзяття», «темряву», «привабливий», «пестливий».Леся Українка ввела у вжиток «провесну» та «промінь».Олена Пчілка дала мові такі слова, як «мистецтво», «переможець», «променистий», «палкий», «нестяма».Тарас Шевченко залишив по собі «високочолий», «вогняний», «мордуватися», «почимчикувати».Іван Франко створив «отвір», «привид», «чинник».Іван Нечуй-Левицький додав «самосвідомість», «світогляд», «стосунок», «перепона», «квітник», «вигукування», «сміливість».Григорій Квітка-Основ’яненко запровадив «буденний» та «перемагати».Леонід Глібов придумав «бурмотати», «пожовкнути», «соромно».

Сьогодні зранку мені попалося ось це відео ☝️, і я цілий день думаю дещо. На відео зображені різні рішення для регулятора гучності — програмістів попросили для конкурсу створити максимально незручні та дивні варіанти. Як бачите, кожен із них цікавіший за інший і, без сумніву, було витрачено величезну кількість ресурсів для того, щоб регулятор гучності став таким зручним і інтуїтивно зрозумілим, яким ми його знаємо зараз.А скільки ж було невдалих спроб? Таких приблизно, а може й гірших, як на відео. Мільйони, напевно. Але ми про них ніколи не дізнаємося, адже вдалий варіант перекриває всі інші невдалі спроби.Взагалі, шлях неправильного, як демонструє життя, — це єдиний правильний шлях. Тому що саме він і народжує правильне. Не можна одразу потрапити в точку: спершу потрібно сто разів промахнутися, де кожен промах — це не помилка, а частина траєкторії.Ми часто сваримо себе за те, що «знову не вийшло», «знову не так». Але хіба може бути інакше? Щоб придумати просте рішення, потрібно спершу перепробувати десятки складних. Щоб знайти правильні слова — сказати сотні зайвих. Щоб дійти до суті — пройти у тупики.І найпарадоксальніше в тому, що в момент помилки здається: все дарма, знову провал. Але з часом саме цей досвід складається в основу того, що колись назвуть «успіхом».

Дівки взагалі здуріли*Сьогодні прочитала новину про те, що в Туреччині набирає популярності операція зі зменшення зросту. Жінкам обіцяють мінус 5–7 сантиметрів і при цьому попереджають, що процедура дуже болісна, з безліччю побічних ефектів, а на відновлення йде кілька років. І то — не факт, що все потім буде нормально. Ламати кістки та стегна, хай навіть кваліфікованим хірургом, — справа ризикована.Жінки кажуть, що роблять це, бо: завдяки цьому стають мініатюрними й краще виглядають поряд зі своїми партнерами.Я-то все розумію: знаю, що жінки люблять вкорочувати носи, вставляти імпланти в груди, надувати губи. Та й чоловіки зараз теж користуються подібними процедурами — пересадка волосся дуже популярна, ну і зріст вони собі збільшують. Я нічого проти не маю: хочеться — робіть.Мені незрозуміла сама концепція змін не заради себе, а заради когось. У ситуації зі зменшенням зросту жінок справа явно в їхніх партнерах. У тій новині були фото: ДО — жінка і чоловік приблизно одного невисокого зросту, а ПІСЛЯ — жінка коротконога, але нижча за нього. Чоловіки на фото ПІСЛЯ дуже щасливі, усміхаються на всі 33 зуби.Окей. А що потім? От, наприклад, розійдуться вони. Наступний партнер скаже: «Занадто ти коротконога, давай знову зроби операцію». І взагалі, мені здається, що такі жіночі рішення щодо зменшення зросту — швидше за все ідея їхніх хлопців. То чому тоді, якщо їх не влаштовує, вони свій зріст не збільшать?У мене в голові багато запитань і жодної відповіді щодо цієї ситуації.

Вибачте, що так пізно, але не можу не написати.Сьогодні я дуже хотіла подивитися затемнення, однак небо у нас у Болгарії затяглося ще з вечора хмарами і навіть почав накрапати легкий дощик. Загорнувшись у кофту, я розвалилася на лежаку. Люди приходили на пляж, щоб побачити гарне затемнення, вдивлялися з надією в небо, невдоволено морщили носи й ішли.Я, якщо чесно, навіть трохи не пустила сльозу. Прикро. Чому так погода підводить.Червоний місяць трохи виглянув крізь темне марево хмар, а потім остаточно сховався. Наче дражнить мене.Але знаєш, місяцю, я тебе побачила. І я знаю, що ти там.Хай ти за хмарами, хай тебе не видно сповна сьогодні, але я знаю — ти є, яскравий, красивий, надихаючий, незвичайний і такий привабливий.У нашому житті, на жаль, часто хмари приховують те, що з якоїсь причини важливе для нас, те, чого нам так хочеться. Але якщо сьогодні так склалися обставини, погода підвела, це не означає, що цього не існує і що цього нам не здобути.Воно, те саме важливе, те саме потрібне, все ще є. Воно нікуди не зникло, як не зникає з неба місяць, коли його не видно крізь хмари.Негаразди не вічні. І, може, всім нам потрібно їх пережити, щоб наступного разу, побачивши Місяць, насолодитися ним сповна.P.S. Рівно о 21:52, коли був пік, хмари ніби хтось змахнув рукою. Вони розійшлися. І кілька людей на пляжі, що лаяли примхи долі, але від мрій не відмовилися, побачили таку красу, що ви навіть не уявляете. Але в мене тоді вже розрядився телефон, тому це залишиться лише як мій спогад про те, що все приходить до тих, это вміє прийняти, але не перестає вірити ❤️

Першим сьогодні зранку в стрічці мені трапилося ось це відео. Спершу воно викликало в мене посмішку, а потім — довгий ланцюжок думок.Маленькі діти кажуть щось неправильно, і всім навколо від того тільки радісно. І я зловила себе на думці: «А якби те саме зробив дорослий — його б, швидше за все, засудили, висміяли або він сам провалився б від сорому крізь землю».Пояснюю я це просто. У дітей ще немає звички ставити оцінки — ні іншим, ні самим собі. Вони можуть помилятися і не роблять із цього трагедії. Для них це природний процес: сказав — якщо не так, то сказав інакше, почув — виправили, пішов далі. Помилка видима, але вона легка, безпечна, як елемент гри.А от у дорослих усе інакше. Ми настільки вже звикли жити в системі «правильно/неправильно», що будь-яка дрібниця може паралізувати: «А раптом я помилюся? Що подумають? Як це виправити?» І в результаті — навіть не пробуємо, не говоримо, не вчимося новому. Бо страшно, що поставлять оцінку.Насправді в цьому і є парадокс: діти вчаться саме тому, що дозволяють собі помилятися. А дорослі перестають вчитися саме тому, що бояться помилок.

Друзі, цей текст — продовження мого поста в Інсті (хто ще не читав, ось посилання https://www.instagram.com/reel/DOJIOB5DFDQ/?igsh=MW0wc3JjZ2o3bDZqNg==). Там я писала про те, як дитячі травми впливають на вибір професії. В інсті формат обмежений, тому тут хочу доповнити тему ширше й детальніше.ГіперопікаКоли дитині не залишають простору для самостійності, у дорослому віці з’являється прагнення до контролю та перфекціонізму. Такі люди обирають професії, де все під їхнім наглядом. Приклади: бухгалтер, юрист, аналітик, програміст, інженер.Постійна критикаЯкщо в дитинстві постійно вказували на помилки чи порівнювали з іншими, виникає страх чужої оцінки. Такі люди тягнуться до сфер, де можна працювати на себе й не залежати від колективу. Приклади: фриланс, копірайтер, фотограф, перекладач, репетитор.Емоційне нехтуванняКоли емоції дитини ігнорували, доросла людина шукає визнання й схвалення. Це веде у творчі та публічні сфери, де внесок помітний і цінний. Приклади: актор, блогер, співак, художник, ведучий.Конфліктні стосунки з батькамиТакий досвід формує сильне прагнення до незалежності. Людина обирає професії, де може приймати рішення самостійно й не підкорятися авторитету. Приклади: підприємець, стартап, юрист, архітектор, політик.Страх відторгненняЯкщо дитина боялася, що її «не приймуть», у дорослому віці вона шукає стабільності й безпеки. Приклади: банківський працівник, бухгалтер, фармацевт, держслужбовець, бібліотекар.Надмірна відповідальність у дитинствіКоли дитину рано роблять «дорослою», формується потреба дбати про інших. Приклади: лікар, педагог, психолог, менеджер проєктів, соціальний працівник.Фізичне покаранняТакий досвід підвищує чутливість до стресу та прагнення до стабільності. Людина тягнеться до сфер із чіткими правилами. Приклади: військовий, охоронець, рятувальник, юрист, бухгалтер.Порівняння з іншимиЯкщо дитину постійно ставили «в приклад», формується внутрішня установка «я маю бути найкращим». Приклади: спортсмен, бізнесмен, адвокат, науковий робітник, ITшнік.Розлучення батьківЦе породжує прагнення до самостійності й контролю над власним життям. Приклади: консультант, підприємець, блогер, адвокат.ІншіЄ і інші цікаві зв’язки. Наприклад, якщо в дитинстві здібності чи таланти дитини залишалися без уваги, то у дорослому віці формується потреба довести власну значущість. Такі люди часто обирають творчі професії, де можна реалізувати свій потенціал і нарешті отримати заслужене визнання. Вони стають письменниками, художниками, музикантами.Надмірна суворість батьків, навпаки, виховує звичку до дисципліни та підпорядкування правилам. Це підштовхує людину до сфер, де існує чітка ієрархія та порядок: юриспруденція, армія, державна служба, кар’єра судді чи офіцера.А дефіцит уваги в дитинстві нерідко перетворюється на прагнення опинятися в центрі подій і бути помітним. У дорослому віці такі люди віддають перевагу публічним професіям, де їхня діяльність одразу кидається в очі: актор, телеведучий, інфлюенсер, блогер.А як ви думаєте: ваші дитячі переживання вплинули на вибір професії? Чи впізнали ви себе в одному з описів? Я — так, але в мене воно якось трансформувалась навпаки, біле стало чорним, що теж може бути)