Статистика telegram channel - @nenamsuditale

Усвідомлення. День 2. Не треба боятися брати те, що хочеться. Зазвичай рамки лише у нашої голові.Вже в інсті розповіла, але й тут теж розповім, як на мене сьогодні наорали продавці в магазині за те, що я замість гнилих мандаринів хотіла купити хороші (по ціні однаково)Сьогодні зранку я пішла до магазину й побачила, що мандарини там продаються за смішною ціною - десь 35 гривень за кілограм. Лежали фрукти в ящиках, один на одному великим стелажем. Підходжу роздивитися, а верхні повністю забиті підгнилими мандаринами: м’які та вже темні, деякі навіть у білій плісняві. І люди стояли навколо й просто мовчки перебирали цей верхній ящик у пошуках ще нормальних.Я теж кілька секунд постояла. Хотілося мандаринів, дуже. Але купувати тухлі - ні, дякую. Побачила хлопця, який поруч набирав фрукти, і попросила його: «А давай піднімеш пару ящиків, подивимось, що там нижче». Він підняв (я б могла сама, але вони важкі) - і, звісно ж, там виявилися чудові, тверді, яскраві мандарини. Ми почали їх набирати, і тут, ну, звичайно ж, підлетіли продавчині.- Так не можна робити! - різко кричить одна.- Чому це? Вони ж усі за однією ціною, - пояснюю я.- От ви всі зараз так зробите, а хто тоді візьме верхні?Я не із сором'язливих у суперечках, і хвилин 10 вистояла під натиском працівників, які у чомусь чомусь мене звинувачували. Звичайно, у підсумку я пішла з хорошими мандаринами за чудовою ціною. Але осад - залишився, і не про продавців, а про людей навколо.Знаєте, що найдивніше?Я впевнена, що люди й далі стоятимуть і вибиратимуть гнилі мандарини з тих верхніх ящиків. Просто тому, що «так прийнято», «так правильно». Ми часто стоїмо біля «верхнього ящика», обираючи з того, що є, соромлячись просто взяти краще, боячись здатися незручними, вимогливими, «тими, хто надто багато хоче». Погоджуємось на перше, що потрапляє під руку, навіть якщо це відверто погано.А правда в тому, що хороші «мандаринки» є завжди. Просто їх потрібно не боятися брати.

Побачила сьогодні, що обрали нового переможця Букмекерівской премії (це мрія всіх письменників, і моя теж☺️). І ще раз впевнились в своєї концепції про те, що наша метамодерніська епоха прямо та вірно слідкує концепції від індивідуалізму до колективного "ми". Таке вже було в історії людства, але зараз Є нюанси. Які мене бентежать.***Так от, наприклад, опис сенсів книги букерівського лауреата:У цьому романі Девід Шалай бере класичну сюжетну арку – опис життя людини від дитинства до старості – і представляє її радикально новим і складним способом.Головному герою, п'ятнадцятирічному юнаку, нудно в угорській глушині. Його спокушає сусідка середнього віку, щоб завести з ним стосунки, сповнені сорому та огиди. Незрозумілий акт насильства вибиває його з колії; він вступає до армії та опиняється в Кувейті; переїжджає до Лондона та працює викидайлом; а потім стає представником заможної еліти. І весь цей час ми відрізані від його думок, емоцій та мотивації: ми бачимо лише те, як інші реагують на нього, бажають його, або бояться його. Найбільше, що ми можемо почути від самого героя, це байдуже «ок».***Ми зараз намагаємося розглядати "я" через призму суспільної думки, але у екзестенційному просторі і, звісно, не все так гарно для людства, як малювалось раніше. Нема радості вже "що тепер все зміниться, не буде війн, смертей, бо ми розуміємо одне одного".От, наприклад, дві однакові ситуації, але з кардинально різним посилом. У першому Аватарі оці сині чувачки були теж у концепції "ми" білш ніж "я". Тобто вони чули, розуміли одне одного через ото дерево, ставилися розумно до всього живого. Позитивненько. А от зараз (дивилась вчора новий серіал антутопічний Плюрибус) це "ми" стає стислою метафорою того, що індивідуалізм шкодить колективному і навіть одна негативна емоція однієї людини призводить до смерті (фізичної) інших. І "я", щоб не викликати збентеження "ми" намагається перестати бути "я".Рефлексію "я", але не через "я", яка належить індівіду, а через розумне "ми" можемо бачити будь де. І вже не артхаусах, а у поп-культурі. У тієї "Субстанції", де Мур осмислює себе через відгуки перехожих, випадкові слова, які почула через інших (може то вона і сама це придумала, хто зна, і вони такого не говорили).Взагалі, із філософської точки зору, намічається якесь складне явище, яке трансформує уявлення людства про ці категорії і ось те, що значить зараз для нас "я" та "ми" через років 10 точно буде чимось глибоко іншим. Я поки що не можу сказати, як само це трансцендентне трансформується, і як буде виглядати, але, розуміючи, що не можуть з'являтися у культурному просторі просто так спочатку наративи, а потім - категорійні імперативи...є така думка, що нас до чогось готують.

Якби ви могли поговорити з будь-якою людиною - живою чи вже ні - хто б це був?Це питання часто ставлять у розмовах: Уявіть, що можна зустріти будь-кого, навіть давно померлого, і поговорити. Хто б це був?Я задумалася над цим і зрозуміла для себе одне: хоч всі говорять про великих філософів, письменників, мислителів, діячів - Арістотелів, Гегелів, та хоч Гитлерів і так далі - мені це цікаво, звісно, але на практиці це мало допоможе у сучасному житті. Ці істини, що вони мені скажуть, все не спрацюють. Та й люди у реальному світі говорять і роблять зовсім іноді інше, ніж пишуть у книгах, і більшість мудрості минулих століть, хоч і цінна, часто непридатна для щоденних проблем. Не цікаво.Я зрозуміла, що хочу спілкуватися тільки з однією людиною - собою - близькою, реальною, тією, хто важлива мені тут і зараз. Минулий час чи майбутнє - не важливо. У першому випадку я змогла би попередити або сказати щось важливе себе; у другому - перевірити, як там у майбутньому все в мене склалось. Заспокоїтися, що все буде добре, або теж заспокоїтися, якщо ні - буду тоді просто жити і ні про що більш не думати.Це моє егоїстичне, але чесне бажання - спілкуватися лише з чимось, на що я можу вплинути. А ви кого б обрали і чому?

Подивилась я «Дракулу 2025» і якесь стійке дежавю мене не відпускаєСюжет - як той колишній, що з’являється у твоєму житті через два роки після розставання. Ти вже забула про нього, живеш іншим життям, і раптом опівночі прилітає повідомлення: «Спиш?»Але ми ж усі знаємо - це фігня, а не кохання.Фільм із піною біля рота доводить нам «велику любов» Дракули до його нареченої, яка померла ще в перші хвилини сюжету. 400 років пошуків, убивств, крові - все заради Неї.І ось він її знаходить. І що далі? Любити? Ха.Забрати. Замкнути. Відрізати від світу, позбавити статусу і шансів на нормальне життя - ось «план порятунку». Потягнути її в готичний склеп, куди в першу чергу прийдуть ті, кому потрібно його вбити.А він питав її, чи потрібно їй це? Чи питав, чи хоче вона бути «врятованою» такою ціною? Ні. Бо такі чоловіки ніколи не питають.Кульмінація: він помирає на її очах, взагалі не намагаючись боротися, і навіть не розуміючи, що тим самим прирікає її мучитись потім усе життя. Як мучився він сам.Тобто, блін, реально: людина, яка пережила найстрашніший біль у своєму житті - втрату коханої - робить усе, щоб ця сама кохана людина відчула те саме?Глядачеві подають це як найвищий акт відданості: «ось вона, вічна любов».Хоча вічною тут є лише його самозакохана тупість.Дракула 400 років звинувачує всіх навколо у смерті коханої. Бога, долю, людей. Декого навіть убиває дорогою.А себе хоч раз звинуватив? Хоча саме він сказав їй поїхати з замку; саме він запустив ланцюг, який призвів до її загибелі. Зручно звинувачувати світ, але не визнавати свою провину.Для таких чоловіків любов = руйнування. Якщо в тебе щось забрали - зруйнуй усе навколо і поверни своє будь-якою ціною.Плювати на наслідки, плювати на життя, заради якого, здавалося б, усе і робиться. Головне - відновити своє «я».Якщо у фільму і є користь, то лише в тому, що він показує: романтика часто маскує контроль, нарциссизм і насильство.Усе, що видають за «порятунок» ціною свободи іншого - не про любов, а про его, яке не вміє приймати втрату.

Сьогодні оголосили Нобелівського лауреата з літератури. Це угорський письменник Ласло КраснахоркаиІ вирішила я одразу почитати, що він там пише такого. Перше речення першої книжки, яку я знайшла у безкоштовному доступі, вигладяє так (вибачте за рос, на укр нема перекладів походу ще):Поскольку поезд, соединявший между собой продрогшие поселения Южного Алфельда от Тисы и почти до Карпат, так и не прибыл, несмотря на путаные объяснения беспомощно околачивающегося у путей железнодорожника и все более твердые обещания начальника станции, время от времени взмыленно выбегающего на перрон («Опять он куда-то запропастился…» – со злорадной ухмылкой отмахивался путеец), то вместо него был подан состав из двух дряхлых, годящихся только для так называемых экстренных случаев жестких вагонов и дохлого престарелого паровозика 424-й серии, который пускай и на полтора часа позже, чем то предписывал не особенно соблюдавшийся, а на этот импровизированный состав и вовсе не распространявшийся график, но все же отправился, дабы местные жители, принимавшие пропажу тщетно ожидаемого с запада поезда с явным равнодушием и боязливой покорностью, могли все же добраться до своей цели, что находилась километрах в пятидесяти отсюда, в самом конце боковой ветки.*Ось це яркий приклад того, що думка сучасних видавців, які рубають усі складні реченні на коротенькі "щоб краще читалось, щоб продати тупим людишшшшкам, які не можуть нічого із-за тіктоків своїх складного читати", є херня з-під коня

Я так люблю цей період, коли оголошують лауреатів Нобелівської премії😌Щороку читаю новини, намагаюся вникнути в суть відкриттів. Якщо чесно, відсотків 90 взагалі не розумію, але то таке... все одно не можу відірватися.Бо це той рідкісний момент, коли весь світ хоча б на кілька днів трохи говорить про розумних людей. А не лише про тих, хто хайпить у соцмережах, знімає безглузді челенджі чи заробляє на інфокурсах, а тихо робить щось важливе, що справді змінює наше життя.І щоразу думаю: ось же парадокс. Люди, які рухають людство вперед, майже нікому не відомі. Їхні імена не звучать у трендах, їхні обличчя не з’являються в рекомендаціях тієї ж інсти. Вони не заробляють мільйони, не збирають натовпи фанатів, не випускають мерч. А саме вони заслуговують на цю увагу.Не знаю, як вам, а мені дуже прикро. Прикро, що саме вони не стають рольовими моделями для наступного покоління (з нашим уже все ясно🤣). Діти дивляться на оцих не завжди адекватних блогерів і думають: «Ось воно, успіх. Ось чого треба прагнути». І це страшно. Бо у світі, де успіх вимірюється кількістю лайків, справжнє і важливе починає тьмяніти.Я не проти розваг, ви знаєте☺️ І, можливо, цим постом звучатиму як стара бабця, якій не подобається «ця вся молодь». Але, блін, мені й раніше хотілося, щоб розум, цікавість, освіта були чимось «модним». Щоб діти знали, хто такий, наприклад, Річард Фейнман чи Франц Кафка, а не скільки коштували трухани чергової зірки TikTok. Щоб можна було пишатися не кількістю підписників, а ідеями, які ти приносиш у світ.Якщо в мене колись будуть діти, я хочу показувати їм фільми BBC та Discovery, читати разом гарні книжки, розповідати про науковців, письменників, дослідників. Хай вони знають, що бути розумним - це крутіше. Навіть якщо за це ніхто не поставить лайк.

Учора випадково почала дивитися фільм без особливих очікувань — а він виявився найкращим, що я бачила у 2025 році!Називається він «Життя Чака», 2024 р, знятий за оповіданням Стівена Кінга. Але не думайте, що це жахи чи трилер — Кінг насправді пише ще й круті філософські історії, за що я його і люблю.Загалом, усе починається з занурення глядача в атмосферу наближення апокаліпсису. Каліфорнія зруйнована розломом плит, Скандинавія йде під воду, дороги кришаться просто під машинами, інтернет у всьому світі помер, а потім — телебачення й телефонія… У цьому нависаючому й такому тривожному відчутті зникнення людства ті, хто ще знаходить у собі сили жити, постійно бачать білборди, на яких зображений звичайний бухгалтер і напис унизу: «Дякую, Чак». Але яке відношення це має до всього, що відбувається🤯?Фільм розділений на три глави, і при цьому показані вони у зворотному порядку. Незважаючи на те, що уважний глядач зрозуміє розгадку цього світу вже через пів години після початку фільму, ця історія точно варта того, щоб її подивитися.Філософська притча про те, що Всесвіт може бути зовсім не тим, у чому нас намагаються переконати математики. Кіно, як і оповідання, є своєрідною метафорою думки, яку всім нам доведеться колись прийняти — наша смерть неминуча. Але чи означає це, що навіть якщо ми знатимемо, коли й де вона нас наздожене, тепер узагалі не варто жити?У фільмі дивовижно багато думок, які змусять задуматися надовго. Можливо, оповідь і подана досить просто (в цьому головна претензія до фільму), але саме цієї простоти, як у фільмах 2000-х, мені зараз і бракувало.Однозначно рекомендую цей фільм — тільки ні в якому разі не спойлерте собі сюжет, читаючи рецензії чи відгуки! Просто повірте мені на слово, увімкніть і насолоджуйтесь!

Вчора я вирішила подивитися фільм «Їж, молись, люби»… і як же він мене розлютував!Так, я вже його дивилася десь 7 років тому, або коли він там вийшов. Сподобалося. Було так цікаво спостерігати, як ця сильна жінка досліджує світ і пізнає себе. У моєму списку цей фільм лежав у розділі «щось круте, мотивуюче і з глибоким сенсом». І от, потребуючи чогось такого зараз, я вирішила його переглянути.Як я розумію, сенс цього фільму був у тому, що жінка через подорожі пізнала себе і таким чином знайшла щастя? Але, блін, саме вона показана не тією жінкою, у якої це реально могло б вийти!Я не думаю, що пізнання себе відбувається через дії, які «треба робити». Ось, наприклад, вона приїхала до Італії. Давайте тут будемо бігти за стандартами: їсти пасту з базиліком, немов немає завтра, і обурюватися, що італійці такі галасливі. Поїхала на Балі? Ну, звісно, тут ми знайдемо гуру, який тебе просвітить і розкаже про вже набивши оскоміну істини, будемо чистити підлоги в монастирі. І наостанок, звісно ж, знайдеться мільярдер-красень, який закохається з першого погляду, бо ти за ці кілька місяців стала такою духовно просвітленою і взагалі найкрутішою жінкою на планеті.Але, блін, так у житті не відбувається. Десятки таких фільмів, тисячі гуру в інстаграмі намагаються нам довести: «роби як вони, щоб пізнати себе — і буде тобі щастя».Таке саме нісенітництво. Не знаю, як ви, а я особисто себе пізнаю, коли роблю навпаки «не так, як треба». Не тоді, коли сиджу десь у позі лотоса, медитую і «пізнаю істини». А коли забуваю про те, що мушу стати якоюсь супер духовною і просвітленою. Просто бігаю, щось роблю, і світ сам підкидає мені те, що потім я можу використати по-справжньому.Ніколи нічого справді трансформуючого не відбувалося, коли я цього чекала, коли їхала кудись за просвітленням або спілкувалася з кимось спеціально, думаючи, що від цієї людини можу набратися мудрості.Все найтрансформуюче відбувається або непомітно, або несподівано. І точно, на мою думку, не у турі, який ми обирали тиждень з туроператором, і не з тими, від кого ми цього очікуємо.

Сьогодні побачила це відео 👆🏻 і думаю: «А що взагалі для людей стосунки?»І замість відповіді одразу в голові чек-лист обов’язків: — Він повинен дзвонити щодня. — Він повинен пам’ятати мої улюблені пісні. — Він повинен вгадувати мій настрій, вирішувати проблеми, бути вічним джерелом уваги до мене.І ось тут починається найцікавіше. Дивишся на себе й ловиш на думці: чому людина приходить у пару з порожніми руками, але з повним рюкзаком вимог?У головах у багатьох, тай і у мене, засів вірус: любов — це нескінченний сервіс «дай і обслуговуй мене». Міф про те, що щастя — це коли інша людина закриває всі твої діри, лікує нудьгу, гасить тривоги, вирішує проблеми. А ти сидиш і чекаєш результат, ніби тобі хтось щось винен. Але цей паразитизм працює рівно доти, доки другий не задихнеться від його тягаря.Любов не живе там, де звучить слово «повинен». Там, де замість почуттів «скільки він зробив для мене?», «чому він ще не виконав?» Там немає такого важливого й щирого. Там холодна торгівля: «ти мені — я тобі». Якщо перетворювати любов на товар, то варто пам’ятати, що в кожного товару є термін придатності.Взагалі, знаєте в чому правда? Ніхто не любить того, хто вміє тільки брати. Хоча іноді здається, що навпаки. От ці всі дівчини з вічним «дай, дай, дай» якраз таки знаходять собі партнерів, які їх боготворять. Зовні. Так здається тільки зовні.Варто лише придивитися до такої пари, хоч трохи дізнатися їхню історію, і стає зрозуміло: їхні стосунки — це банальна спроба зцілити свої внутрішні травми. Вона чимось жертвує, він чимось, щоб її красою або енергією, або чимось ще, підживлювати теж свої комплекси.А чи є в цьому любов?Може, для когось і так, саме такий формат і називається любов’ю. Хто зна.

Там ДжериХилл (оця панянка, що на євробаченні була) написала пост і... звісно, почався скандал. Тому що не можна ображати, знецінювати та взагалі щось казати про психологічну терапію зараз. Хоча, як на мене, всього цього не було у її пості, це іронія, по-перше за все іронія до самої себе. Але коментатори обурились...ось сам її пост:В чому прикол іти в терапію і платити комусь за свої травми? Я з сімʼї підприємців. Все, що мене не вбиває, має стати піснею.Життя дало мені травму — я її монетизую🥹😍Невдалі стосунки мають приносити вам роялті, шановні! (Щоб якщо розбите серце кровоточить, можна було закрити рану доларовою купюрою)П.с. Я тут не бачу знецінювання, ну і взагалі травма - це те, що дійсно дає нескінченний ресурс і що можна непогано монетизувати, якщо зробити все правильно. А висловлюватися кожен має право так, як він забажає. Просто цікаво, чому зараз вже не можна сказати просто те, що думаєш, а потрібно постійно прикриватися термінами етічності, щоб нікого не образити випадково