Меморіал.ua

🕯️9:00 – хвилина мовчання Сержант Тарас Ковтун поліг 13 квітня 2025 року в селі Садки на Сумщині. Йому було 49 років.Тарас з Волині. Захоплювався риболовлею, любив співати й грати на гітарі. Працював поліцейським у Печерському районному відділі Управління поліції охорони в Києві. 2021 року вийшов на пенсію у статусі «Ветеран Нацполіції».«Тарас був справедливою людиною й душею компанії. З ним ніколи не було сумно. Під кінець кожного свята він діставав гітару – грав і співав. Від нього ніколи не чули поганого слова, він завжди підтримував, не залишався осторонь чужого горя і простягав руку допомоги тим, хто її потребував. Ніколи не лінувався: якщо брався за справу, то завжди доводив її до кінця», – сказала дружина Тетяна. Після повномасштабного російського вторгнення Тарас служив у 82-й окремій десантно-штурмовій Буковинській бригаді. Його нагородили нагрудним знаком «Золотий хрест» та відзнаками «Захиснику України» і «За оборону України». У воїна залишилися мати, дружина, два сини і два брати.

🕯9:00 – хвилина мовчання Старший солдат Олександр Приймачок поліг 4 червня 2023 року під час бойового завдання поблизу села Новоочеретувате Волноваського району Донецької області. Йому назавжди 44 роки.Олександр народився в селі Кременець Рожищенського району на Волині. Коли йому не було й року, родина переїхала до села Уздиця Сумської області. Він зростав у багатодітній сім’ї: мав двох сестер і двох братів.У 1997 році пішов до армії. Повернувшись, одружився. Разом із дружиною виховували чотирьох дітей: двох синів і двох доньок. Щоб забезпечити родину, їздив на заробітки до Черкас і Києва.«Сім’я була для нього цілим світом. Діти й дружина – це було все його життя. Він завжди допомагав мамі й підтримував усіх нас», – згадала сестра Лідія Зенікова. 23 січня 2023 року Олександр добровольцем став на захист України. Долучився до 31-ї окремої механізованої бригади імені генерала-хорунжого Леоніда Ступницького. У війську обіймав посаду старшого вогнеметника. Виконував бойові завдання на Донеччині.

🕯️9:00 – хвилина мовчання Старший сержант Микола Власюк на псевдо Моряк поліг 30 червня 2024 року в селі Калинове Донецької області. Захисникові було 35 років. Микола народився в Очакові на Миколаївщині. Все життя грав у футбол і закінчив курси тренера у рідному місті. Останнім часом жив у Києві. З 2008 року Микола служив у ДСНС, згодом – у морському флоті. У 2016 році підписав контракт і вирушив на ротацію до Луганська.«Чоловік народився біля моря і пів життя прожив у місті Очаків. Він завжди мріяв повернутися на морфлот, а свою старість доживати саме біля моря. Ми обожнювали разом плавати, запливати дуже далеко, і для нас це була насолода», – розповіла дружина Діляра. З квітня 2024 року він служив у 110-й окремій механізованій бригаді імені генерал-хорунжого Марка Безручка.Микола Власюк отримав відзнаку від тодішнього міністра оборони України Рустема Умєрова, а посмертно воїна нагородили орденом «За мужність» III ступеня. У воїна залишилися мама, дружина, син, донька, брат-близнюк і сестра.

🕯️9:00 – хвилина мовчання Молодший сержант Даниїл Сичов на псевдо Бронік поліг 12 вересня 2023 року під час штурму в селі Андріївка на Донеччині. Воїнові було 23 роки.Даниїл з Маріуполя. Любив книги. Грав на гітарі. Писав вірші. Захоплювався фотографією. Знав історію України. Вступив на заочне відділення Маріупольського державного гуманітарного університету за спеціальністю «Право». Працював баристою, згодом влаштувався на «Азовсталь».24 лютого 2022 року записався до тероборони. У блокадному Маріуполі Даниїлу пощастило вижити. Продовжив служити оператором-розвідником у Бахмутській ТрО. Згодом його перевели гранатометником до 3-ї окремої штурмової бригади.«Данюша був невиправним альтруїстом з дитинства і до останнього подиху. Він жертвував час, кошти, силу, увагу друзям, їхнім рідним. Мені завжди здавалося, що Даня ніби поспішає жити, хоче одразу багато зробити. Ніжно, палко, але, на жаль, нерозділено кохав», – розповіла мама Тетяна. У воїна залишилися батьки, два брати, дві сестри, племінники.

🕯9:00 – хвилина мовчання Солдат Сидорук Олександр поліг 21 червня 2024 року у селі Чайківка Харківській області внаслідок ворожого мінометного обстрілу. Воїнові назавжди 42 роки.Олександр народився в селищі Голоби Волинської області. Згодом родина переїхала до міста Ковель.З листопада 1999-го по травень 2001-го Олександр проходив строкову військову службу.Пізніше працював виконавчим директором магазину «Фокстрот», згодом став директором «Комп’ютерного всесвіту» у Ковелі. У 2014 році повернувся у «Фокстрот». Деякий час працював за кордоном. Володів англійською та польською мовами.Коли почалося повномасштабне вторгнення, Олександр був на роботі в Німеччині. Він без вагань повернувся на Батьківщину і з березня 2022 року служив у лавах 71-ї окремої десантно-штурмової бригади. Воював у Харківській області, виконував обов'язки сапера.«Тато був найкращим батьком, сином і чоловіком. Завжди підтримував, ніколи не залишав нас без уваги. Його працьовитість і щирість захоплювали», – сказала донька Валерія.

🕯️9:00 – хвилина мовчання Солдат Денис Голік загинув 24 січня 2024 року в Бєлгородській області РФ. Він був на борту літака Іл–76, яким українські захисники поверталися з полону. Воїнові було 32 роки.Денис з Кіровоградщини. Опанував фах тракториста. Згодом навчався на юриста. Закінчив лише 1 курс, тому що помер тато і були труднощі з фінансами.«Син був життєрадісним, веселим, позитивним, доброзичливим, товариським. У Дениса було багато друзів: усі його любили, бо він завжди стояв за інших горою і всім допомагав», – розповіла мати Олена. У 2010 році Денис проходив строкову службу. Після демобілізації працював на м’ясному підприємстві, а згодом – на вагонобудівному заводі в Кременчуці. У 2013 році одружився, у сім’ї народився син. За сім років подружжя розлучилося. 2021-го Денис добровільно долучився до ЗСУ. Служив у 56-й окремій мотопіхотній бригаді. На початку повномасштабного вторгнення він разом із підрозділом був у Маріуполі. А 1 березня потрапив у полон. У воїна залишилися мати, брат і син.

🕯9:00 – хвилина мовчання Молодший сержант Дмитро Глушанець загинув 8 лютого 2024 року під час оборони міста Авдіївка Донецької області. Довгий час воїн вважався зниклим безвісти. В квітні 2024 року під час репатріаційних заходів в Україну вдалося повернули тіло Дмитра та ще 139 полеглих оборонців. Захисникові назавжди 34 роки.Народився Дмитро на Хмельниччині в селі Малий Правутин. Після школи здобув фахову освіту електрогазозварювальника у Славутському професійно ліцеї. Деякий час працював на Славутському хлібозаводі. Згодом – на будівництві.В липні 2022 року був мобілізований до лав Збройних Сил України. У складі 118-ої окремої механізованої бригади став на захист своєї країни. «Він був завжди життєрадісним, добрим. Незважаючи на травму ноги, Дмитро не відмовився від захисту країни. До останнього подиху він залишився вірним присязі та своїй Батьківщині», – розповіла сестра Людмила .Поховали захисника в рідному селі.Вдома на Дмитра чекали мама, кохана дівчина, дві сестри, племінники та друзі.

🕯9:00 – хвилина мовчання Майор Максим Слободянюк на псевдо Тіпочек поліг 12 травня 2022 року внаслідок масованого авіаудару по «Азовсталі» у Маріуполі. Йому був 31 рік.Максим у 20 років вступив до Національної академії Державної прикордонної служби імені Богдана Хмельницького. Під час навчання професійно займався бойовим самбо. Тоді ж доєднався до Могилів-Подільського прикордонного загону.«Характер був дуже наполегливий, завжди йшов до мети. Любив дивитися футбол і бокс», – розповіла дружина Тетяна. У 2014 році Максима відправили до Чонгару. Пізніше служив у Бердянському прикордонному загоні. У 2017-му брав участь в АТО, за рік перевівся до Маріуполя. Працював старшим оперуповноваженим у підрозділі, що займався боротьбою з транскордонною злочинністю 1-го прикордонного загону.Під час повномасштабного вторгнення стримував постійні атаки російської піхоти у Лівобережному районі та на підступах до міста. Його також залучали до спостереження за ворогом, передавав координати для артилерії «Азова».

🕯️9:00 – хвилина мовчання Лейтенант Віталій Гладуненко поліг 11 липня 2024 року поблизу Часового Яру на Донеччині. Йому було 38 років.Віталій з міста Берестин Харківської області. Працював менеджером. Завжди допомагав іншим. З початку повномасштабного вторгнення Віталій волонтерив, а згодом пішов добровольцем до ТрО. У 2023 році долучився до 23-ї окремої механізованої бригади. «Він все та всіх тримав на позитиві та дуже любив життя. Мріяв побачити випускний своїх дітей, їхні весілля. Сміявся, уявляючи, яким буде дідусем. І він сам обрав цей шлях. Я поважала його вибір. Він не боявся смерті. Він боявся, як ми будемо без нього. Але завжди мені казав, що обрав мене, бо знав, що я впораюся. Я йому вдячна за кожен день разом. З ним я відчула, що таке справжнє щастя, хоч воно і не було настільки довгим. Він мої крила, моя опора, мій всесвіт. І тепер він наш ангел», — сказала дружина Вікторія. Посмертно воїна нагородили орденом «За мужність» III ступеня.У нього залишилися дружина та троє дітей.

🕯9:00 – хвилина мовчання Старший солдат Олександр Капітанюк на псевдо Дєд помер 8 березня 2024 року в шпиталі міста Дніпра. 28 лютого під час виконання бойового завдання на околиці міста Бахмут Донецької області він зазнав важких травм. Захисникові було 57 років.Народився Олександр у селі Мовчанівка Київської області. Працював механіком і трактористом у сільськогосподарському підприємстві.У 2019 року підписав контракт на проходження служби у військовому резерві ЗСУ. З початком повномасштабної війни Олександр став кадровим військовим. Служив у 132-му окремому батальйону 114-ї окремої бригади територіальної оборони. Обіймав посаду стрільця-помічника гранатометника стрілецької роти. Псевдо Дєд отримав, бо був найстаршим серед побратимів. «Він був моїм єдиним дядьком. Добрий, щирий, справедливий», – написала племінниця Наталія. Олександра Капітанюка відзначили медалями «За оборону рідної держави» та «За оборону Бахмута». Посмертно – орденом «За мужність» ІІІ ступеня та відзнакою «Лицарський хрест».