Яна про Літературу 🫡

📍 Машини часу не існує, але от мандрівка до Києва 1910-х (і не тільки!) можлива з прекрасним текстом «Від "Української хати" до "Музагету"» письменниці Галини Журби, яка повернулась до публіки з романом «Доктор Качіоні». 📝Ще юна сміливиця прибуває до великого міста в 1912 році. За її плечима — перша збірка «Життя» та оповідання «Коняка», за яке письменниця потрапила у немилість цензорів. 🤌 Журба почувається себе «героїнею дня» і поринає у вир культурного життя, уважно фіксуючи все велике й буденне. Який же прекрасний мемуарний артефакт! 💅Письменниця балансує поміж тим, щоб закарбувати в історії важливі речі — як от популярні культурні місцини, мистецькі клуби та маршрути прогулянок — але не відмовляє собі у задоволенні поділитися плітками. 👀 Наприклад, дотепно розповідає про те, що найбільшою пантерою чоловічих сердець була поетка Олена Журлива, чия слава про успіхи «на еросовім полі» ширилась у культурних колах. Схожість псевдонімів Журби й Журливої спричиняла кумедні оказії: при першому знайомстві у панни Галини питали, чи це не через неї Х. чи У. хотіли вішатись.🤓 З цими мемуарами також можна: - опинитися в епіцентрі тодішніх бурхливих культурних суперечок; - прогулятися нічною столицею зі «справжнім розмовним надхненням»; - пізнати неприємну постать письменника Лазаревського та споглядати за тим, як Журба ставить його на місце; - отримати широку панораму тодішнього культурного Києва з усіма його книгарнями, зібраннями у поважних вітальнях і театральними виставами; - пізнати Першу світову війну з перспективи Галини Журби. Читати цю красу можна у вільному доступі, в електронній бібліотеці «Україніка» за посиланням (текст письменниці починається на 434 сторінці). 

Цікавий факт: коли вирішуєш менше купувати книжки, то українські видавництва просто завалюють крутими передзамовленнями. Розповідаю, на які книжки чекаю я.«Марія Примаченко без міфів», Оксана Семенік. Біографія культової мисткині. З уривку на сайті дуже сподобався стиль!«Українські весільні традиції», Леся Горошко-Погорецька. Усіма етапами весілля — від залицяння до переїзду новоспеченої дружини. Про все — милі традиції та дивні обряди.«Як вдихнути вільно», Маріам Найем. Як звільнитися від колоніального спадку? Та інші питання про націю, культуру, що бентежать нас.«Ну хто так робить?! Як навчити дитину вчитися», Артур Пройдаков. Про те, як обрати школу, які навички дитині важливо здобути, як зробити навчання приємною річчю та безліч інших цікавих тем.«Культурна колонізація», Радомир Мокрик. Стежками буття в тіні імперії, становлення радянської культурної окупації та наслідки.«Хризантеми», Уляна Кравченко. Автобіографічна постать про зростання на Львівщині і уважну фіксацію всього навколо.

Як написати якісний нонфікшн? На прикладі «Любощів. Шлюб та сексуальне життя селян Речі Посполитої XVII — XVIII століть» Томаша Вісліча. Завжди, коли хтось каже, що не може читати нонфікшн, я просто не вірю. Це означає одне: ви ще не знайшли гарно написаний текст на тему, яка вас дійсно цікавить. Можливо, «Любощі» — це саме той нонфікшн. Розповідаю, що за фішки з його написання варто взяти, аби написати крутий нонфікшн (і, звісно ж, таким чином закликаю читати).Ставте під сумнів висновки колег з цієї теми. Томаш Вісліч занурюється у сферу життя селян, широко досліджену польськими науковцями. Дякуючи за їхні напрацювання, автор не забуває — він не зобов’язаний крокувати у межах визначеного наративу та може сперечатися з ним. Таким чином він також спонукає міркувати, з чим ви не погоджуєтесь у його висновках і теоріях. Деконструюйте поняття. У центрі цього нонфікшну — секс, кохання, мораль, воля та часто негласні порядки, за якими жив соціум. Починаючи читання на подібні теми, ми вочевидь дивимося на ці поняття з перспективи сучасного світосприйняття. Томаш Вісліч міг би просто говорити про кохання, не занурюючись у сутність цього слова. Натомість він веде читачів складнішим шляхом і пояснює: те, з чим ми нині асоціюємо це слово, дуже далеке від його значення тоді. Ба більше, тогочасні селяни не бачили суперечності між так званим «коханням» і матеріальним забезпеченням. Звісно ж, текст може бути легшим, якщо не лізти в глибини термінів і не додавати деяких філософських міркувань. Однак занурення буде винагороджено більш якісним розкриттям теми та повнішим дослідженням. Плюс такий підхід може спонукати читачів зацікавитися обговореним, розширювати власну базу знань та вчитися поглинати інформацію не тільки в спрощеному вигляді. Зважайте на особливості джерела. Основна база дослідження Вісліча — це судові справи. Читаючи текст, побудований значною мірою на джерелі з такою специфікою, публіка легко може подумати, що селяни тільки й займалися брутальними зрадами, вбивствами, отруєннями й шаленими інтрижками. Саме тому науковець повсякчас (!) наголошує: до суду йшли у випадках ескалації конфліктів. Отже справи — це не те, як усе було насправді, а тільки спосіб дослідити тенденції і вичленити їх з кримінальних записів. Не бійтесь робити припущення. У своєму нонфікшні Вісліч досліджує епоху, віддалену в часі і обмежену у свідченнях, різноманітності джерел. Така особливість вимагає від автора (після ретельного аналізу, звісно ж) не залишатися в межах очевидного й визначеного, а гіпотезами й припущеннями прокладати шлях до більш багатогранного розуміння теми. Пізнання вимагає сміливості, а тому слід набратись її сповна. Розповідайте людські історії. Звісно, теоретичні й статистичні теревені — потрібна частина будь-якого поважного нонфікшну. Та людей цікавлять люди. Особливо такі далекі від них, а водночас і такі схожі. Занурюючи в історії, не забувайте: один сюжет, вихоплений з виру минулого, ще не свідчить про тенденцію чи винятковість події. Додайте віднайденій історії контексту — і тоді вона вже слугуватиме солідним таким джерелом для висновків. Надайте читачам бекграунд про свій підхід. До пізнання різних наук є безліч підходів. Чому ви обираєте саме такий? На перших п’ятдесяти сторінках Томаш Вісліч пояснює, як з’явився мікроісторичний підхід, що акцентується на особистому житті та черпає інформації про минуле з нього. Важливими також слугують пояснення інструментарію для кожного методу. Таким чином читач розуміє, з яким текстом матиме справу й що мусить тримати в голові, коли засвоюватиме інформацію з нього. Раджу до читання усім і уважного ознайомлення тим, хто прагне створити свій нонфікшн.

👀 Літо добігло кінця. Я прочитала 15 книжок. Не надто багато. Та я приділила час книжкам, які відкладала. І дуже цьому рада. Тепер про найкраще. А в кінці — мій знімок літньої пори до посту про фотографію. 1) «Війна та геноцид. Коротка історія Голокосту» Берґен Доріс Л. Після цієї книги ви точно зрозумієте, як Гітлеру вдалося затягнути німців у це божевілля. Диктатору не потрібна була велика кількість фанатиків. Тоталітарна машина значно більше потребувала людської байдужості до зла. 2) «Спомини» Йосипа Гірняка. Від актора театру «Березіль» — артефакт доби, у яку люди мусили платити кров’ю за любов до вільного мистецтва. Розділ про Остапа Вишню й дружбу з ним перевідкрив мені цю постать заново. Геніальний текст. 3) «Любощі» Томаша Вісліча. Деконструкція понять «кохання», «шлюб» і «секс» у добу Речі Посполитої XVII–XVIII століть. Це не просто етнографічне дослідження з фіксацією фактів і явищ, а глибока рефлексія про історичні підходи та засадниче у погляді на буття. Феноменально. Хочу прочитати таке про український контекст. 4) «Те, що видно звідси» Маріани Лекі. Секрет чар цієї химерної книжки про німецьке село не піддається розгадці. Однак це було дуже добре й щемке читання. Тужливе, а водночас пронизане сонячним сяйвом і любов’ю до життя в усій його божевільності. Була у німецькому зоопарку і серед підписів на вольєрах побачила славнозвісного окапі з книжки. Та він певно спав. 5) «Гра в перевдягання» Артема Чеха. Після «Точки нуль» ця книга відчувається як зустріч з давніми знайомими, коли ви дивитесь одне на одного й розумієте, наскільки ж похмурою стала реальність. Та раджу. Чех пише про війну так, як не вміє ніхто. 

«Гра в перевдягання» Артема Чеха перелопачує, стукається до глибин душі та змушує пізнати війну з перспективи чоловіка, що поклявся більше ніколи не опинитися на ній. Брутальна чесність диктує кожен рядок цієї оповіді. У рядках, що відстукують десь у серці лунає голос. Голос відважності, туги, страху й смерті. Вона стає навʼязливим супутником кожного, хто ступає на землі скаліченого й змореного Сходу. Наказ веде туди Чеха, що аж ніяк не плекає сентиментів до цього краю. Виразними й грубими мазками Чех витворює полотно пекла на землі, де час губиться у вирі втрат, а прийняття можливої загибелі — обовʼязкове для кожного. Ця книга водночас і про буденність повномасштабного вторгнення для солдата, який знову опинився в строю. Чех завжди з кимось поруч, а водночас на самоті розмислів. Думки його втішають, телепортують у часи загубленого минулого та змушують знов осягати, яку чашу горя доведеться ще випити до дна.Важливого Чех не ховає за ввічливістю й необхідністю бути обережним з публікою. Відтак читайте.

Мрія: приходити в книгарню закордоном і отримувати гайд по скандалам, тенденціям і приколам у видавничій індустрії. Цікаво знати локальні особливості читацької культури (і срачі, еге ж).Трошки сміюсь, коли хтось після поміченої у книжковому скандалі токсичності каже, що в іноземному середовищі взагалі такого б не сталося. Оце підкреслення «срача» як винятково української риси — меншовартісне, на мою думку. Так от, з цікавого.👀 Нарахувала дві книжки з очевидними ШІ-обкладинками;💅 Запримітила книжку «Witches, bitches, it-girls» від німецької авторки. Анотація обіцяє глибоке дослідження становлення патріархату крізь твори мистецтва, соціальні рухи і т.д.⚖️ У топі книгарні, яка належить до мережі нонфікшн про те, що буде, якщо росія піде наступом на країни Балтії (на передостанньому фото). Текст написаний політологом з метою продемонструвати, що стоїть на кону і як експансія рф вплине на життя пересічного громадянина ЄС.🤌 Зовсім інший стиль обкладинок. Більш концептуальний, як на мій смак.

Я на вакації у Німеччині! За липень — серпень вийшло три поїздки + один потоп, що дуже багато для тривожної мене. Читаю девʼяту (!) книжку за місяць — «Епоху магічного переосмислення» Монтелл.Не склала ще свого враження. Подеколи її текст виразний і влучний, аж раптом на читачів вивалюють безліч не надто повʼязаних у єдине ціле пасажів. Та загалом — дуууже хочеться читати далі. Факт з книжки, який щиро здивував: Моя мама фактично вилікувала власну ракову пухлину. Коли Деніз було сорок років, у неї діагностували смертельну лімфому. Я дізналася про це лише після піврічної ремісії, коли лікарі сказали їй, що вона, ймовірно, помре. Але вона не померла, частково тому, що співпрацювала зі своїми онкологами й допомагала їм розробити власний експериментальний план лікування. Її дослідницька лабораторія в Університеті Джона Гопкінса була через дорогу від лікарні, де вона проходила курси хімієтерапії у свої обідні перерви. Зараз цей курс лікування — стандартна практика для хворих на лімфому в усьому світі.

«Доброго ранку, потворо!» — пʼять історій для тих, хто втратив надію у психотерапію, цей світ, людей і, щонайважливіше, себе. Зізнаюсь: науково-популярна психологічна література не викликає у мене довіри. Та після першого випадкового гортання сторінок я зрозуміла, що досвід з цією книжкою буде інакший. Героїню першої історії Лору відправляє лікар на психотерапію через постійні рецидиви герпесу, які повʼязує зі стресом. З чим би я не зверталась — на все після купи обстежень і аналізів отримую симптоматичне лікування і слова «це через стрес». І як би я не намагалась зменшити вплив стресу на своє здоровʼя, болі повертаються, щоразу у нових місцях. Відтак історія Лори мене зацікавила й спонукала продовжити читання. Чесно, я не очікувала, що історії будуть настільки трагічними, болісними й немислимими у своїх травмах. Чи не з кожною сторінкою відкривається новий шар минулого, а успішні жінки вперше плачуть, за довгі роки наважившись говорити відверто. Дивовижно, як психотерапевтці й авторці Кетрін Ґілдінер вдається здобувати довіру найбільш складних клієнтів і поєднувати численні підходи задля результату. Вона не закривається в одному опанованому, шукаючи відповідей поза площиною психологію. У цьому контексті особливо цікаво, як вона працює з Денні. Він — чоловік-індіанець, що в дуже юному віці опинився у інтернаті для перевиховання. Там з методами насильства хлопчака змусили стидатися свого коріння й повністю забути рідну мову. Просуваючись у терапії звичними методами, Ґілдінер водночас дізнається більше про культуру Денні, спілкується з цілителями і, врешті, направляє його у зближення зі своїм народом, що має надзвичайно благодатний ефект на зломленого чоловіка. Скажу без перебільшень: ця книга повернула мою віру у психотерапію і спонукала побачити, скільки здатний зробити гарний і відданий спеціаліст. Історії цієї книги — розповіді про долі неідеальних людей і їхню не бездоганну терапевтку, яка чесна з читачами у своїх помилках. Подеколи вона тисне, каже зайве, злиться, не помічає дечого фатального, надто підштовхує клієнтів до рішення або ж проектує власні життєві сценарії на історії людей, що опиняються в кріслі навпроти. Нонфікшн дійсно без прикрас говорить про найгірше у психотерапії. Наприклад, коли люди, що роками тримали біль у собі й жили «нормально», починають розкорковувати його і врешті шаленіють. Ґілдінер не ідеалізовує психотерапію. Не дарує гепі-ендів. Не обіцяє легких істин. Натомість говорить чесно і дотепно, спонукаючи повірити у свій шанс на краще життя.

💚 Однією з улюблених книжок Астрід Ліндґрен у дитинстві була «Енн з Зелених Дахів». Втім, надихаючись, письменниця майстерно гіперболізує образ сирітки — і так з’являється на світ вперта, руда (як і Енн!) Пеппі. 📍Крім того, у шведському перекладі «Зелені Дахи» називають «Grönkulla», тоді як помешкання героїні отримує назву Villekulla. 🙃 Коли книжка вийшла вперше, то розчарувала читачів. Ліндґрен кинула виклик традиційним паттернам і запропонувала історію, яка вперто вистрибувала зі звичних гендерних ролей класичних казок про дівчат. 😓Цей образ був втіленням дитячих мрій про вседозволеність і свободу у похмурі повоєнні часи, коли діти були позбавлені можливості жити безтурботно й нетривожно. 🥹Така особлива історія, що деякою мірою змінила перспективу погляду на дітей і ставлення до них народилася з одного-єдиного наміру. В інтерв’ю 1966 року Ліндґрен каже: Я не хотіла нічого іншого, коли вигадувала її, окрім як задовольнити бажання, яке було всередині мене. Вигаданий образ Пеппі відображає моє власне дитяче бажання зустріти людину, яка має владу, але не зловживає нею. І зверніть увагу на те, що Пеппі ніколи цього не робить. 📝 Не стримаю себе в задоволенні додати ще одну цитату. Тією з численних речей, що роблять історії про Пеппі унікальною — це гумор. З часом дорослі втрачають здібність жартувати по-дитячому й розуміти подібні дотепи, однак Ліндґрен не загубила цього дару. Молодим письменникам, у зв’язку з цим, вона радила: Пишіть те, що смішно тільки для дітей і зовсім не для дорослих; пишіть те, що смішно і для дітей, і для дорослих; але ніколи не пишіть у дитячому книжковому тексті нічого такого, що, як підказує вам здоровий глузд, смішно тільки для дорослих. Ви пишете не для того, щоб рецензенти думали, що ви розумні і виражаєте себе духовно, пам'ятайте про це! Багато дитячих письменників хитро підморгують прямо над головами своїх юних читачів уявному дорослому читачеві, підморгують на знак згоди з дорослими і залишають дитину осторонь. Будь ласка, ніколи так не робіть! Це образа для дитини, яка купить і прочитає вашу книгу. Читали казки про Пеппі Довгупанчоху? Я — так! І дуже, дуже любила їх.

📍 У контексті повномасштабного вторгнення вже неодноразово спалахували дискусії про те, хто і як може писати про війну. 🧐Як аргумент часто лунало: Але ж ми читаємо авторів, що видають тексти про Голокост і не мають особистого зв’язку з трагедією. 👀 І це дійсно так. Подібних книжок безліч, а контраверсія у контексті того, хто має право писати про Голокост виникала тільки тоді, коли автор брехав про свою особисту причетність до подій. 📍Гучним прикладом цього стала бельгійська письменниця Міша Дефонсека з мемуарами «Міша: Спогади про роки Голокосту», опублікованими в 1997 році. Цей текст розповідав її пронизливу історію. 🎞️ Шестирічною авторка виховувалась зграєю вовків та застрелила нацистського солдата з метою самооборони після арешту своїх батьків. Також авторка стверджувала, що подолала Європою понад три тисячі кілометрів у пошуках батьків. 🫆Це вже звучить абсурдно. Втім, Міші повірили. Переклали книгу вісімнадцятьма мовами. Екранізували мемуари. Коли вже знаєш, що це брехня, неправда видається очевидною. Голокост був добою божевільних історій виживання і боротьби. Певно, тому мемуари Дефонсеки були опубліковані та здобули шалену славу. ✍️ Дефонсека виступала у єврейських громадах по всьому світу та розповідала історію свого виживання. 👆Прибутки теж йшли вгору. Разом зі своєю гострайтеркою вона подала в суд на видавництво Mt. Ivy Press (у якому вийшли мемуари) за несплату роялті та зарплатні. У 2002 році Дефонсека виграла справу й отримала мільйони. 🗣️Це був серйозний удар по маленькому видавництву, а тому його директорка Джейн Деніел почала шукати доказів брехні в історії. 😨У 2008 році перед світом постала правда про авторку мемуарів — бельгійку за походженням зі справжнім ім’ям Монік Де Ваель.Якою ж була справжня історія? 📍Батьків Монік дійсно заарештували, та вони були католиками й учасниками бельгійського руху опору. Дівчина опинилась під опікою тієї частини сімейства, яка вважала її донькою зрадників через те, що тато нібито заговорив під тортурами у в’язниці. 📍Травмована мала «засвоїла» для себе єврейську ідентичність і розчинилась у вигадці. У заяві згодом Монік зізналась: подеколи їй важко відрізняти реальність від уявного, а мемуари втілюють «емоційну правду». ✍️У другому суді з видавництвом Монік під присягою клялась, що вважала викладене у своїх мемуарах дійністю. Тепер м’яч був на стороні Mt. Ivy Press — і виграні 22 з половиною мільйони доларів збитків теж. 🥲Міша Дефонсека була травмованою жінкою, на якій, безперечно, частина відповідальності. Та видавництво покривало її від самого початку. 🚩Сумніви у правдивості лунали ще в 1996 році, в інтерв’ю з авторкою перед прем’єрою мемуарів. Стурбована Джейн Деніел почала прагнути правди тільки тоді, коли перестала отримувати вигоду від цієї масштабної брехні. Це надзвичайно повчальна історія, адже впевнена — на нас теж очікують такі сюжети.На фото — Монік з вовками. Символічно. До речі, у 2021 році Netflixвипустив документальний фільм «Міша та вовки» про всю цю драму з мемуарами.