Статистика telegram channel - @lovingbooksandart

У 2026 році я вже прочитала 35 книжок. Одне з пояснень цього великого числа для мене — читання електронних книжок. Розкажу трохи про свій досвід з цим (не реклама).Читаю я в Лібраріусі. Додаток для мене дуже зручний і вигідний. Місячна підписка — всього чотири долари. Багато видавництв пропонують книжки тільки за додаткову плату поза підпискою. Втім, можна відшукати й численні екземпляри за підпискою від Віхоли, Богдана, Лабораторії, Сафрана і т.д. Деякі видання пропонують функцію оренди на 14 днів за доволі невелику плату, що дуже мені полюбилась.Що подобається у функціоналі Лібраріусу? Доступне виділення цитат і поширення. Вигляд сторінок, колір, шрифт можна змінювати. Відстежується прогрес під час читання. Є повно різних категорій і добірок книжок, а також окрема вкладка книжок за підпискою. Власна бібліотека має різні вкладки, зручні для керування. Особливо подобається фінансовий аспект: з впевненістю, кажу що пару тисяч гривень я точно зекономила.Що не подобається? Коли гортаєш сторінку певної категорії, після семи — десяти переглянутих позицій сторінка починає лагати й повторюватись по колу. Перезавантаження додатку не допомагає. Треба тільки дуже повільно гортати, щоб усе працювало :) Попри інформацію від Лібраріуса, книжки, які відкривав при доступі до інтернету, не відкриваються офлайн. Я перевіряла.Читала ще електронну книжку в Абук. Певно, додаток початково націлений на аудіо-книжки, тож функціонал електронних дуже просідає. Місце, де зупинився, часто не зберігається. Розділи перемішуються. Прогрес не відстежується. Хоча книжка була дуже цікавою (заради неї власне й довелося вантажити Абук), її читання у плані доступності видалося просто жахливим. Скоро думаю спробувати свою першу аудіо-книжку (бо прочитана на х2 «Кайдашева сім’я» в десятому класі не рахується). Сподіваюсь, враження будуть кращі. Ще міркую про купівлю Кіндла. Адепти Кіндла, як воно вам? Чи є світло на тій стороні? Пишіть.

📍«Що вони з нами зробили. Життя Литви з точки зору психології травми» від Дануте Гайлене. Як для книжки зі словом «Литва» у назві, тут було замало про Литву. Було б чесніше назвати книжку «Травма в контексті війн і геноцидів. І трошки про Литву».📍Втім, попри деяку невідповідність очікувань від назви книжки і її змісту, це дуже важливе дослідження про те, як наукова спільнота таки дійшла висновку, що травматичні події у житті можуть зламати будь-яку людину. 📍Виявляється, цей консенсус дався психологам непросто. Жахів Першої і Другої світової війни, покалічених ментально людей після них було недостатньо. Панувала думка, що побачене чи пережите не може так довго впливати на здорову особистість. Тож солдат, який роками потерпав від ПТСР — це просто симулянт, що хоче соціальних виплат (так, подібні думки панували серед психологів після Першої світової) або початково слабка людина.📝 Гадалось би, Друга світова війна точно мала би викорінити повністю подібні упередження. Та ні. Хоча деякий прорив стався — дослідники зрозуміли, що саме переживання травмували людей, а не попередня схильність до розладів зламала їх — однак до кардинальної зміни парадигми у цій темі було далеко. Що ж спонукало психіатрів і психологів нарешті визнати існування посттравматичного стресового розладу? Це я вам не розкажу.🏚️ Це вартісне дослідження. Литовський контекст також присутній і цікавий для ознайомлення, бо ж багато у чому сходиться з нашим, українським досвідом. 🙏 Книга глибоко мене обурила. До читання я зовсім не розуміла масштабів ігнорування психологічного здоровʼя в контексті травми, що зберігалося ще й після Другої світової війни. Чи то це просто була нахабна дурість, чи то страх, скільки ж людей насправді ментально поламані і яка масштабна робота має бути втілена над психологічним відновленням. Не знаю. Хочу сподіватись винятково на другий варіант, та навряд.🥲Сумне читання й дуже важливе. Проігнорована травма соціуму нікуди не дівається, а згодом проявляється в численних проблемах — від алкоголізму до руйнування інституту родини й суспільного мовчання про біль минулого. Це, вочевидь, нікому не допомагає.🐈 А на фото разом з книжкою — мій новий колєга у веденні каналу — кіт Черчилль. Хоча його знайшли на смітнику (буквально), та він себе не на смітнику знайшов і уважно зазирає в книжечки, які я читаю. Буду пробувати повертатись до ведення каналу, бо за рік начитала вже 34 книжки я маю, що похвалити і що покритикувати. :)

«Книга Еміля» Ілларіона Павлюка та «Маленький друг» Донни Тартт для мене об’єднані схожою ідеєю: з дітьми ніколи не треба забувати про те, що вони діти. Не члени сім’ї, на яких інфантильні дорослі можуть скидати частину обов’язків за потреби. Не самостійні особистості, що розуміють смерть, горе втрати й самотужки можуть опрацювати цей досвід. Вони діти, а їхні батьки — дорослі. І навіть в найкритичніший момент не має відбуватися обміну цими ролями.Через деяке перегукування в ідеях цих романів розкажу про них в одному пості. Думаю, зав’язку «Книги Еміля» ви вже чули: хлопчик не спить, мама нічого не пам’ятає, а мертвий брат просить його знайти. Мені не сподобалась ця історія. В деяких моментах оповідь була щемкою, зачіпала за особисте й змушувала думати про те, про що думати не хочеться. Та поміж цими епізодами емоційного коннекту з книжкою переважала думка «ну коли вже Еміль дійде до тих клятих Криниць Долі». У інтерв’ю Павлюк говорить, що не знав, чим закінчиться роман, коли починав роботу над рукописом. І це відчувається. Усі мандри між світами, богами та чудернацькими героями виглядають ніби розтягування хронометражу з метою дати собі час подумати, чим же завершити цю історію.Оповідь глибоко особиста для автора й терапевтична. Однак в цій терапії письменництвом самого себе для читачів ніби не залишається простору. У відгуках бачила захват майже революційними, ніколи не висловленими ідеями Павлюка. Які ж це ідеї? Не бийте дітей, говоріть з дітьми та не принижуйте їх. Гм, дійсно надзвичайні інсайти. Для когось, можливо, так. Але серед публіки письменника більшість вже це розуміє. Подібні висновки — суто суб’єктивщина, нагадаю.Тепер про «Маленького друга». Найважливіше, що ви маєте знати — ЦЕ НЕ ДЕТЕКТИВ! З анотації складається виразне зворотне враження. Так, у книзі є насильницька смерть малого Робіна. Так, молодша сестра Гаррієт береться розслідувати загибель. Ні, це не книжка, у якій дев’ятирічка веде справу, мов Шерлок Голмс. Дев’ятирічка тут справжня, а тому робить висновки про вбивцю Робіна нізвідки й діє згідно з власними переконаннями. Поступово дитяча забавка набуває похмурих тонів, адже всім дорослим байдуже на Гаррієт. Після смерті сина матір Шарлотта ніколи не повернулась до нормального життя. Всіх інших — тіток, бабусь, помічниць — турбує тільки чи Гаррієт нагодована й поводиться як порядна християнська дитина в присутності інших.І бешкетування Гаррієт — це не витівки рівня постукати в двері й втекти. Це пробратися в будинок місцевих злодіїв, щоб викрасти у них змію для розправи над вбивцею. Протягом всієї історії мені було дуже шкода головну героїню. Росте вона собі як перекотиполе, жодних цінностей їй дорослі не закладають. Нестачу світоглядних цінностей покинута Гаррієт заповнює сама. Звісно ж, у дитини, що формується в тіні страшного злочину виходить це погано. Я не могла відірватись від цієї книги, ніби не могла полишити Гаррієт на самоті з цим досвідом. Раджу до читання «Маленького друга», який сподобався мені навіть більше, ніж «Щиголь» і «Таємна історія».Оцю ідею покинутості наодинці з досвідом втрати Тартт опрацьовує краще. Вона розгортає історію винятково у вимірі реальності — і це вдале рішення. Фентезійна частина у Павлюка, як на мене, стирає акценти й робить меседж книги менш виразним і влучним. Так от. Діти — це діти. Не можна залишати їх з травмою горя й сподіватись, що все забудеться. Фактичні спогади може й зникнуть, але досвід від них стане фундаментом для особистості. Читайте «Маленького друга». «Книгу Еміля» ви вже напевно і так прочитали.

Роман «Едем» Станіслава Лема — якась дуже дивна штука. Суть така.Космічний корабель невдало приземлився на незнайому планету. Відтак колективу мужчинок треба час, щоб усе полагодити. Керовані цікавістю, вони починають досліджувати цивілізацію, порядки якої їм невідомі. І от головна проблема для мене: герої все міряють людськими мірками. Найменша дрібниця, на їхню думку, має пояснюватися з їхнього досвіду суспільства. Наміри жителів іншого соціуму незвіданої планети ці люди теж обґрунтовують крізь свій світогляд. Це так егоцентрично й тупо! Наприклад, бачать вони жителя цієї планети. Це таке желеподібне велетенське створіння, зелененьке. Ну краса. Мандрівники чомусь вирішують, що в нього мають бути очі і ніс (здається). Чому істота за тисячі світлових років від Землі має виглядати як трошки викривлена версія людини? Згодом герої роблять висновок: ця гігантська желейка не має свідомості, бо вона гола. Як ці факти корелюються? Бо ж психологія довела! Нагадаю, людина взагалі вперше ступила на цю планету й жодних досліджень не проводилося. Абсурд.Прогнозуючи дії представників незнайомої цивілізації, герої очікують винятково агресивних дій, ще й говоряться ці судження з підтекстом на кшталт «ну шо ж від цих істот ще чекати». Хоча саме мандрівники є джерелом агресії на планеті. Наприклад, вони тримають у заручниках свого космічного корабля одну з велетенських желейок. Це миле створіння не завдає жодної шкоди членам екіпажу, хоча може, адже за розмірами переважає.Факт миролюбної поведінки екіпаж завзято ігнорує, готуючись до оборони від невідомо чого. Під кінець історії мужчинки знаходять спосіб вести комунікацію вже з другою велетенською желейкою, яка залізла до корабля. Вони поспішають дізнатися, як функціонує цивілізація. Звісно ж, людей не влаштовує отримана інформація. ! Ці бевзні починають міркувати, що ж їм зробити, аби принести справедливість і свободу населенню планети. Спираються герої, звісно ж, винятково на людську мораль, не особливо питаючи желейок, чи треба їм справедливість і чи взагалі в їхніх цінностях є таке поняття.Поки екіпаж сперечається щодо можливого порятунку планети, їхня справжня мораль вилазить назовні. Друга істота заражена радіацією і вмирає на очах. Тоді герої ухвалюють справедливе, гідне гуманістичних ідеалів рішення — продовжувати розпитувати створіння далі, допоки воно не змовкне, остаточно виснажившись. Так, це роблять ті люди, які протягом всієї книги обурювались жорстокості порядків планети.🫡 Лема я люблю, але в цей раз вийшов якийсь дуже дивний досвід з книжкою. Егоцентризм героїв страшенно дратував, на додачу робив їхні дії тупими. Краще вже «Соляріс» прочитати чи «Зі спогадів Йона Тихого».

Знаєте, чим більше я дізнаюся про процес вагітності й пологів, тим більше не розумію, скільки треба мати відваги, щоб наважитись на цей досвід. ! Мене лякає (а подеколи і жахає) просто безмежжя аспектів материнства. На щастя, у світі є жінки з більш спокійним підходом до вагітності (інакше ми б всі вимерли). І от одна з них — Наталія Лелюх — написала свою книжку «Дві смужки на тесті. Ваші запитання та мої відповіді про вагітність».Це просто мастрід для всіх, хто планує вагітність або ж хоче знати більше про те, як функціонує жіночий організм під час цього періоду і як різні чинники впливають на розвиток плоду. У книжці повно посилань на різноманітні дослідження: про вплив зловживання кофеїну під час вагітності до причин нудоти у перші тижні.! Авторка інформує про все важливе, що треба знати у процесі планування і власне самої вагітності. Втім, говорячи, наприклад, про вплив паління, кофеїну та щеплення під час виношування дитини, лікарка не виносить вироків і не наполягає на єдиному правильному варіанті. ! Її мета — зробити кожен майбутній вибір вагітної поінформованим та свідомим, позбавленим міфів та упереджень.Факти, які мені запамʼятались з книжки.• Новонароджені у матерів зі зловживанням кофеїну мали «синдром відміни»: порушення сну, блювоту, дрібне тремтіння, тахікардію.• Є чотири види вакцини. До одного з них належать живі чи послаблені щеплення. Так от їх під час вагітності не застосовують. З жінкою після них усе гаразд, а от з дітьми дослідження ніхто, вочевидь, не проводив. У разі планування вагітності й вакцинації живою вакциною слід почекати чотири тижні, а тоді знову братись до діла.• Якщо взяти жінок планети, то у 10,8% з них стався один викидень. У жінок негроїдної раси ризик викидню вищий.• Схуднути під час першого триместру — це окей.• Спати можна на будь-якому боку!• Медикаментозні препарати для тиску заборонені під час вагітності. Авторка надає цілий список порад, які допоможуть впоратися з низьким/високим тиском без ліків. • Ібупрофен та інші препарати з групи нестероїдних протизапальних препаратів шкодять плоду. На першому триместрі після вживання наслідками можуть бути серцево-судинні аномалії, наприклад. На другому і третьому — маловоддя, порок серця та інше.• Не можна краплі в ніс із судинозвужувальним ефектом.• Більшість протизастудних чаїв також не можна. У їхньому складі є фенілефрин, який може вести до гіпоксії плода, порушення серцевого ритму та іншого.• «І найголовніше знання: ви вмієте народжувати. Ваше тіло вміє це робити. Його не треба вчити пологів. Пологам треба дозволити відбутися». 🌸У відгуках бачила скарги на надто неформальний стиль пані Наталі. Мені ж навпаки такий виклад дуже припав до душі. Складається враження, ніби розпитуєш свою товаришку-лікарку, а вона мудро відповідає, подеколи дозволяючи собі жарт чи особисту історію.Схожих книжок, думаю, багато. Та ця унікальна завдяки самій Наталії Лелюх. Від неї настільки спокійна й впевнена енергія ллється крізь текст, що усі тривожні таргани в голові вкладаються по своїх ліжечках спати на час читання. Раджу!

Люди надають собі моральне право поводитися як завгодно з усіма створіннями, що не можуть сказати про власний біль. Ні, це твердження стосувалося довгий час не лише тварин, а й навіть немовлят. ! Це найбільш значуща річ, яку я запам’ятала з книжки «Поводься як друг. Усе про стосунки з котами, собаками та фретками» Анастасії Крамаренко.Це дуже корисна книжка для всіх, хто прагне завести домашнього улюбленця/ вже має домашнього улюбленця/ хоче коректно комунікувати з улюбленцями друзів, родини або просто бездомними хвостатими. Нонфікшн ґрунтується на науковому підході. 🐍🐕🐴🐱Там, де досліджень існує недостатньо, покладається на власний досвід, якого повно. Пані Анастасія опікується двома зміями, собакою, конем, кішками, фреткою. Список, можливо, неповний. Усіх улюбленців можна оглянути в пості у зоопсихологині :)🐍🐕🐴Книга надає повно практичних порад про те, як зробити свого улюбленця здоровим та щасливим. І перспектива, з якої авторка дивиться на виховання тваринок — це ключове у нонфікшні. Підхід, що у фундаменті має тільки одну мету — зробити хвостатого слухняним — то вийде лише виплекати ментально й навіть фізично нездорову тварину. ! Бо дуже часто неслухняність тварини має причину у низці факторів: від шумного середовища до нереалізованих природних поведінкових потреб і розвитку хвороби. Звісно, робота лише з симптомом — «поганою» поведінкою — може дати якісь результати. Однак краще жити тварина не стане взагалі.Речі, які я занотувала з цієї книжки.• Психологічний стрес дуже впливає на тварину й може бути спричинений численними факторами. Серед них — нестача стимуляції і новизни, надмірне навантаження враженнями, нереалізовані поведінкові потреби (собаки хочуть досліджувати, коти — полювати, дряпати та виконувати ритуали) і навіть слизька підлога. У стані постійного психологічного стресу, вочевидь, тварина не засвоюватиме виховання. Авторка додає, що значна частина звернень з неслухняною твариною вирішується елементарною зміною умов.• У котів і собак є дегенеративна хвороба мозку на кшталт хвороби Альцгеймера у людей. Проблема така є дуже поширеною. Згідно з дослідженнями, симптоми такої дисфункції власники літніх собак помітили у діапазоні 22,5% до 73,5%. У кішок ситуація теж доволі сумна. Діагностувати таку хворобу важко, бо ветеринар має виключити усі інші причини наявних симптомів. Ознак цього Альцгеймера у тварин дуже багато й поділяються вони на цілих шість кластерів. Водночас якщо не знати складати зміни у поведінці в одну велику картину, то розвитку дегенерації можна просто не помітити.• Апное — короткотривала зупинка дихання під час сну у собак. Річ може й непомітна для когось, та, вочевидь, тваринок засмучує: погіршується самопочуття, дратівливість і агресія.• Коні сплять насправді лежачи. Стоячи, вони лиш дрімають. Для безпеки у табуні коні рідко сплять всі разом.• Тварина буде ховати свій біль до останнього, бо цього довго вимагала еволюція. Навіть якщо тварина довіряє вам і почувається безпечно, вона навчиться адаптовуватись до дискомфорту й зберігати цю таємницю. Бо в природі слабкість — це смерть. Тому треба дуже уважно стежити за твариною. Навіть найменша зміна в поведінці й на перший вигляд хороша (тварина стала більш лагідною, наприклад) може бути сигналом хвороби.! І останнє, що мене просто шокувало. До середини ХХ століття під час операцій над тваринами мінімально використовували анестезію та інші знеболювальні, бо вважали, що тварини — недостатньо розвинені для усвідомлення болю. Те саме тривалий час стосувалося і немовлят! Науковці були впевнені, що нервові шляхи малюків ще незрілі для відчуття болю. Немовлятам у здобутті анестезії пощастило ще менше: тільки наприкінці (!) ХХ століття дослідження довели, що немовлята відчувають біль. Це такий трагічний абсурд. І, думаю, це дуже голосно говорить про людську поведінку стосовно тих, хто не може себе захистити.

Головна думка, з якою я залишилась по завершенню нонфікшну «Зрозуміти (і здолати) булінг» Насті Мельниченко, звучить так: з дітьми головне бути хорошими, а не говорити про те, як важливо бути хорошим. Можна обвішати всю школу антибулінговими плакатами та провести незліченну кількість виховних годин про небезпеку цькування. Можна показово висварити булера класу й засудити його всією школою. Та коли демонстративні заходи завершаться, весь заклад освіти знову повернеться до звичайного стану речей. Вчителі знов будуть морально принижувати, обирати мішені для цькування та змушувати боятися. Поки буде так; поки діти не побачать цілий колектив дорослих, що дійсно спирається на постулати, про які так пишно говорить за потреби, фундаментальних змін не буде. Будуть лише тимчасові покращення.Книга «Зрозуміти (і здолати) булінг» розвінчує багато звичних для соціуму підходів боротьби з цькуванням. Наприклад, авторка сперечається з міфом про те, що слід демонстративно карати булера для вирішення проблеми. Ні. Булер — це не злий поганець, що псує інших діточок класу. Це лише симптом — з екосистемою класу чи цілої школи щось не так. Також на прикладі експерименту «Печера розбійників» авторка доводить: недостатньо просто змусити ворожі групки в колективі проводити спільний час разом, щоб послабити напругу. Препарує ролі у процесі булінгу й демонструє — дуже мало учасників цькування залишаються у тому «амплуа», в якому були на початку.За що особливо хочеться похвалити цю книжку:• Для підтвердження тез наводиться безліч українських та іноземних експериментів, досліджень. З різними вибірками, темами, методами проведення та висновками. Дуже вподобала таку репрезентативність.• Посилання на всі ці розвідки наводяться в кінці кожної частини.• Анонімні історії про цькування з різних перспектив сторін у булінгу.• Особисті історії Насті Мельниченко як мами, експертки в темі та колись школярки теж. Авторка не шкодує розповідей про випадки з власного життя, які відчуваються доречними в оповіді й роблять її ще більш об’ємною.• Безліч практичних порад і навіть довідкових матеріалів для батьків/вчителів, що прагнуть запобігти булінгу у дитячому колективі.Булінг — страшна річ. Він не має бути частиною шкільного життя, яку треба «просто пережити». Це велика проблема не лише байдужості дорослих, а й того прикладу, який батьки/вчителі подають. У книжці було багато історій, де цькування вдавалося уникнути або ж зупинити зовсім простими словами чи діями. Це тішить, а водночас і приводить до бентежного усвідомлення про те, скільки травм булінгу можна було б уникнути, якби дорослі поводили себе як дорослі. У найкращому, а не найгіршому сенсі цього слова.

Читаю книгу «Зрозуміти (і здолати) булінг» від Анастасії Мельниченко й мене лавиною накривають спогади про те, скільки ж трешу відбувалося в школах, де я навчалась.Спершу нічого не спадало на думку, однак як у голові зʼявився один епізод, за ним підтягнулися інші.Міркуючи про вплив вчителів, авторка книги зазначає, що викладачі задають клімат класу й роблять якісь речі нормою. У звʼязку з цим повертаюсь у минуле, де мою ляльку-мотанку, зроблену в сьомому класі, рвуть на уроці праці при всіх зі словами: «Це лялька-мотанка з ДЦП». Згадую про викладача географії, який постійно обирав собі мішені для цькування. Коли це була я, то до мене чіплялись з будь-якого приводу й навіть розповідали іншим класам про якусь дурню, яку я нібито сказала на уроці про тему. Діти з паралелі підходили й питали, чи правда це. З приходом батька до школи викладач магічним чином виправлявся, розхвалював мене направо й наліво. Та все залишалося таким самим. Інші вчителі у відповідь на скарги класу пояснювали, що він найкращий викладач зі свого предмету в області й заклад не може втратити такого спеціаліста. Заступитися за когось перед цим викладачем означало стати мішенню теж. Якось на уроці він підняв відповідати дівчину, просто сказавши: «Отвєчай». Без жодного вказання теми чи поставленого питання. Спроби зʼясувати теми відповіді він завзято ігнорував і тиснув мовчанням, поглядом. Від такої ситуації дівчина почала плакати, за що він посадив її, нічого не сказавши. Втім, було видно, що вчитель ставить одиницю в журналі. Коли я заступилась, він сказав, що поставив оцінку просто олівцем і взагалі я обнагліла, бо лізу не у свої справи. І знаєте, в усі ці моменти було так страшно. Бо видавалося, що від думки вчителя про тебе залежить усе твоє життя. Дорослий з необмеженим впливом і владою у шкільних стінах часто поводив себе, не шкодуючи гострого слівця чи дій. Я ностальгувала за шкільними роками нещодавно. Та зі спогадами про подібні оказії вся ностальгія розвіялась.А книжка хороша. Вже можу радити.

🧡 Бувають книжки, де чи не кожен герой нагадує тобі частину власної особистості. «Дім на краю світу» Майкла Каннінґема — роман з чудернацькими людьми, з якими я не мала майже нічогісінько спільного. 👁️ Вони були такими дивними, що дали можливість завітати до їхнього світу, де мами курять траву з сином. Пізнавати крізь книжки такий інакший досвід — незбагненна подорож.📍Люди у цій історії не знають спокою і не мають жодного уявлення про себе. Безмежне занурення у свої почуття з драматичним надривом не дає героям бажаного. Вони й гадки не мають, що відчувають насправді. Поза декораціями вистави, у якій грають персонажів свого життя ці тіні сновигають майже безцільно. 😕 У гонитві за унікальною близькістю — такою справжньою і відмінною від того, що уявляють інші — сімейка Гендерсонів немає її взагалі. У відвертих розмовах цих людей вже давно немає чесності, якої вони нібито прагнуть.📝 «Дім на краю світу» — похмуре читання, яке нагадує — від себе не втекти, навіть втіливши найбільш екстравагантну витівку.

Вирішила витягнути себе з нечитуна й прочитати просту книжку. Обрала першу частину циклу «Бріджертони» під назвою «Герцог і я». Від сюжету я не очікувала нічого надзвичайного, знаючи всі стандартні сюжетні тропи такої історії наперед. Герої зустрічаються ➡️заперечують почуття одне до одного ➡️врешті визнають їх ➡️долають якусь перешкоду на шляху до кохання ➡️живуть довго й щасливо. Та хто ж знав, що перешкодою у цьому романі авторка обере репродуктивне насильство жінки над чоловіком. Далі будуть спойлери.Через певний ланцюжок подій Дафна і Саймон мають одружитися. Саймон попереджає, що не може мати дітей, не вдаючись у деталі. Дафна погоджується на такі умови. Врешті Саймон у шлюбі розкривається й розповідає складну, травматичну історію свого дитинства, яка і є серйозною причиною для нього не обзаводитися потомством. Однак Дафна вирішує, що може зробити такий вибір за чоловіка — і спокушає чоловіка, коли той п’яний і ледве керує власним тілом. Користуючись ситуацією, Дафна доводить справу до кінця, не даючи герцогу шансу скористатися перерваним статевим актом. У наступному ж розділі авторка поспішає пом’якшити ситуацію. Читачів намагаються переконати, що герцог і сам хотів кохатися (звісно, це ж одне й те саме з рішенням стати батьком), а Дафна просто розгубилася у пориві пристрасті. Та все було не так: дівчина свідомо скористалась станом герцога, аби затягнути у батьківство проти його волі. Що ж відбувається після цього інциденту? Після деякого відчуження герцог такий (не пряма мова, якщо що): «Ну я злюсь не на вчинок Дафни, а злюсь на те, що ця ситуація мене змусила відчувати себе таким же безпорадним, як в дитинстві». Але ж Дафна свідомо створила цю ситуацію. Вивідавши у покоївки інформацію про його болісне дитинство, дівчина по суті скористалась цим, вдаривши у найбільш вразливу точку і обравши найбільш вразливий момент. Знаю, що можу почути. «Сюжет цієї книги розгортався в епоху Регентства, ніхто не мислив тоді такими категоріями», — але ж авторка видала це в 2000 році. Потім ще й роман перевидавався безліч разів у незміненій версії. Згодом ще й екранізувався! Якби ситуація була зворотньою — і чоловік змусив би жінку завагітніти — навряд продовження їхнього шлюбу вважалось би щасливим фіналом. Хочеться розробити сюжет з темою потомства? Немає питань. Можна розробити конфлікт, зав’язаний на тому, що і Дафна, і Саймон хочуть дітей, але довго не можуть їх завести. Або ж Дафна, наприклад, єдина зі свого супер-плідного сімейства має проблеми з репродуктивним здоров’ям і читачам дають це зрозуміти у логічний спосіб для контексту епохи. Або ж вони хочуть побути якийсь час родиною лише з двох, а леді Віслдаун (і столична знать) кепкує з чергового року без дітей у новоутвореному сімействі. Або ж Дафна, покидаючи численних Бріджертонів, усвідомлює, що мрія про велику родину їй була нав’язана — і дівчині вистачить двох — трьох діточок. Як на мене, варіантів безліч. То чому обирати чи не найгірший з можливих?Коротше кажучи, я обурена. Важко було вболівати за пару, де один партнер змушує іншого плодитися в терміновому порядку, ніби від цього залежить доля цілої земної кулі.