🏛Istorium ✙ || Історія України та світу

Останні дослідження фахівців Британського музею відкривають несподівані деталі про глиняні таблички з Німруда (сучасний Ірак) віком понад 2 600 років. Довгий час вважалося, що писальний шар на цих клинописних документах – це простий бджолиний віск, але сучасний хімічний аналіз (FTIR, Py‑GC‑MS та SEM) показав: до складу воскової суміші входить близько 25 % ауріпігменту (орпіменту) – природного сульфіду миш’яку. Цей пігмент не лише додав поверхні механічної міцності й трохи пом’якшував клейкість воску, але й виконував роль антимікробного бар’єра, захищаючи таблички від плісняви, грибків і шкідників.Ще більш інтригуючим є складу «основи» табличок: деревина волоського горіха (Juglans regia), виявлена в рамках, свідчить про використання місцевих матеріалів для виготовлення носіїв інформації. Для контрасту написів застосовували обвуглені рослини – так званий carbon black, який робив клинопис чіткішим і довговічнішим. Крім того, у колекції музею трапляються варіанти «елітних» планшеток, виготовлених на тонких пластинах слонової кістки: ці зразки, мабуть, використовувалися у найвищих адміністративних чи ритуальних колах ассирійського державного апарату.Для реставраторів і працівників сховищ ця знахідка має суттєве значення: донині таблички вважалися нетоксичними, тож стандарти консервації не передбачали захисту від миш’яковмісних речовин. Тепер необхідно переглянути методики зберігання й експонування, щоб убезпечити фахівців від можливого хімічного ризику.Більш широке значення дослідження виходить за рамки тільки археології чи історії письма: воно демонструє, що навіть у, здавалося б, звичайних побутових предметах шумерської та ассирійської цивілізацій закладено складний «хімічний код». Розшифрування цього коду допомагає краще зрозуміти технології та ритуали Давнього Сходу, а також взаємодію людей із навколишнім середовищем.Відтак глиняні таблички Німруда перетворюються на багатошаровий артефакт – історичний, технологічний і хімічний одночасно. І кожне нове дослідження наближає нас до того, щоб повністю відтворити спосіб мислення та матеріальну культуру народів, які створили перші в історії системи письма.@istorium_ua

Римські легіонери під командуванням Помпея Великого здійснюють раптовий рейд на піратське населення.Коли Сенат Республіки ухвалив рішення про початок війни з піратами, постало питання, хто очолить сили Республіки, призначені для знищення піратів. Народний трибун Габіній, старий друг Гнея Помпея, вніс до Народних зборів пропозицію призначити головнокомандувачем у війні з піратами Гнея Помпея з найширшими повноваженнями. При цьому всі прибережні правителі і міста на відстані 400 стадій (близько 9 км) від берега, підпорядковувалися його владі. Проконсулу на морях передавалися всі військові кораблі Республіки, всі верфі і порти. Народ дружно підтримав цю пропозицію. Боязкі спроби сенаторів, які не бажали давати настільки великі повноваження Гнею Помпею, були народом рішуче відкинуті.Отримавши такі повноваження, Помпей рішуче взявся за справу. Насамперед він розділив усе Середземне море на ділянки, на кожну з яких виділялася ескадра флоту на чолі зі здібними воєначальниками. Останньому було доручено виявити і розорити всі піратські стоянки в його регіоні, а піратські флотилії і кораблі переслідувати до їх повного знищення. Крім флоту Риму до справи залучили відмінний і численний військовий флот союзного Риму Родосу. Тільки з боку Риму до операції з очищення моря від піратів залучали 80.000 піхотинців і 270 бойових кораблів.Спеціальними ескадрами і військовими підрозділами були перекриті виходи із Середземного моря в Понт і в Океан. Море розбили на 25 ділянок, на чолі яких призначили воєначальників з легатськими повноваженнями і знаками преторської влади.Операція зі знищення піратів почалася разом в один день по всьому Середземномор'ю. Піратів переслідували або до повного знищення, або до їхньої здачі в полон. Узбережжя прочісували сухопутні частини армії. Командувачі секторів діяли узгоджено один з одним. Навіть якщо якомусь кораблю піратів вдавалося вискочити в сусідній сектор, за ним одразу ж починали полювання римські або родоські кораблі цього сектора. Сам Гней Помпей висадився в Кілікії, біля Коракесія, розгромив у сухопутному бою загони піратів, і почав захоплювати одну фортецю піратів за іншою. Не вбивали і тих піратів, хто здався і не був причетний до серйозних злодіянь. Подібна тактика - уникати жорстокостей - виправдала себе цілком. Першими здалися жителі Крага й Антикрага, двох найбільших укріплень піратів. Слідом за ними капітулювали фортеці гірської Кілікії, і потім стали здаватися всі підряд. Як на суші, так і на морі.На 40-й день від початку операції проти піратів усе було закінчено. У боях полягло або потрапили в полон у бою до 10.000 піратів. Було захоплено 306 кораблів. Кількість потоплених кораблів і загиблих на них піратів, джерела замовчують. Були захоплені або здалися без бою 120 міст і фортець піратів. З полоненими Гней Помпей вчинив вельми по-людськи. Він не став перетворювати їх на рабів, розуміючи, що це марно - все одно втечуть. Але бажаючи змінити їхній рід діяльності, він виселив колишніх піратів з їхніми сім'ями в міста, що відстояли вельми далеко від моря. У такі, як Малла, Адана, Епіфанія і Соли в Кілікії, Діми в Агаї.@istorium_ua

історія Селянського хрестового походу 1096 рокуУявіть собі: тисячі селян, жінок і дітей, озброєних лише вірою та надією, вирушають у небезпечну подорож через Європу, прагнучи звільнити Святу землю. Так почався Селянський хрестовий похід — драматичний і трагічний епізод Першого хрестового походу.У 1095 році Папа Урбан II закликав християн до хрестового походу для звільнення Єрусалима. Проте ще до офіційного початку походу, натхненні проповідями монаха Петра Пустельника, тисячі простолюдинів вирушили на Схід. Серед них були не лише паломники, а й ті, хто шукав кращого життя після років голоду та бідності.Без належної підготовки та дисципліни, ці натовпи стикалися з численними труднощами. Вони часто вдавалися до грабунків, що призводило до конфліктів з місцевим населенням. Особливо трагічними були погроми єврейських громад у містах, таких як Майнц і Вормс, де відбувалися масові вбивства та самогубства євреїв, які не могли втекти від насильства.Коли ці групи дісталися Константинополя, візантійський імператор Алексій I Комнін з недовірою поставився до них. Він надав їм допомогу, але прагнув якнайшвидше переправити їх через Босфор, щоб уникнути безладу в столиці.У Малій Азії селянські загони були легко розбиті досвідченими військами турків-сельджуків. Більшість учасників загинули, а Петрові Пустельнику вдалося врятуватися і повернутися до Константинополя.@istorium_ua

Часом спроби замінити вже наявне озброєння жахливо провалюються, і найкращий тому приклад - щит-лопата МакАдама, яким Перед Першою світовою планували замінити звичні нам окопні лопати Творцем універсальної лопатки був канадський міністр оборони Сем Г'юс. За його планом у лопатці робився отвір, лоток обважнювався, а ручка робилася з металу. Для чого? - задум хвацький: звісно, копати - це чудово, але зате тепер можна під час стрільби лежачи поставити перед собою цю щит-лопату, як куленепробивний заслін, і вести вогонь з отвору. Багатьом ідея сподобалася, закупили до 1914 року аж 22-25 тисяч таких, але вийшло так собі.Річ у тім, що важити така лопатка стала набагато більше, але при цьому потовщення металу не вистачало, щоб зупинити кулю. Цілитися з неї було теж не так-то просто, та й загалом із цим невеликим отвором стрілянина перетворювалася на пекельні муки - він був надто низьким, і тому гвинтівку доводилося піднімати та докладати чималих зусиль, щоб у щось влучити. Копати, звісно, теж було вкрай незручно.Результат, звісно, очікуваний: Канадські солдати цю лопатку просто ненавиділи і при нагоді «втрачали», щоб обзавестися нормальною. А всі лопати такого типу, що залишилися, після війни без зайвих розмов переплавили на метал.@istorium_ua

Уяви середньовічне японське поле бою. Десятки чоловіків у обладунках, списи, стріли, крики. І посеред цього хаосу — жінка в бойовому кірасаґе, з наґінатою в руках, яка не відступає перед ворогом. Це онна-бугейся (女武芸者) — жінка, яка не просто вміла воювати, а була частиною самурайського військового стану.На відміну від поширеного уявлення, жінки в Японії не завжди були пасивними берегинями дому. Протягом століть багато з них проходили бойову підготовку — особливо у кланах, що жили в небезпечних регіонах або часто воювали. Вони вивчали будзюцу (військові мистецтва), зокрема мистецтво володіння наґінатою — довгою алебардою, ідеальною для боротьби з кіннотою та піхотою.Найвідоміша онна-бугейся — Томое Ґодзен, легендарна воїтелька епохи Ґемпей, яка воювала пліч-о-пліч із своїм паном Мінамото но Йосінакою. Хроніки описують її як "надзвичайної краси й виняткової хоробрості", здатну розрубати ворога одним ударом.Жінки-воїни рідко брали участь в наступальних кампаніях — але вони завзято боронили замки, особливо у періоди, коли чоловіки були у походах. У часи Сенґоку (XV–XVI ст.) чимало замків тримали саме жінки, які керували обороною, організовували спротив і власноруч билися з наґінатою або танто в руках.Після встановлення сьоґунату Токуґава роль онна-бугейся почала згасати. Самурайські родини більше орієнтувались на етикет і шкільну освіту, ніж на війну. Але в традиції та мистецтві кендзюцу образ воїтельки залишився як символ честі, сили й відданості обов’язку.@istorium_ua

Мечі бунтівників: зброя ікко-іккі, проста, але смертоноснаПопри свій статус релігійних повстанців, ікко-іккі прекрасно розуміли: у війні вирішує не тільки віра, а й зброя. Їхньою культовою зброєю став простий, але ефективний меч тати, адаптований під масове виробництво й використання у бою.Мечі ікко-іккі зазвичай були коротшими й грубішими за класичні самурайські катани. Їх виробляли у великих кількостях, без надмірної уваги до витонченості леза чи прикрас. Така зброя мала бути доступною для селян, ремісників і ченців, які не могли дозволити собі дорогі мечі з мечарень великих майстрів.Типовий меч ікко-іккі мав пряму або лише злегка вигнуту форму, широке лезо й спрощене цуба (гарду). Часто мечі виготовлялися з менш якісної сталі, але завдяки простоті й масивності могли завдати нищівного удару навіть через легкі обладунки. У ближньому бою такі мечі ставали ідеальними для коротких, агресивних атак, характерних для тактики ікко-іккі.Окрім традиційного меча, ікко-іккі широко використовували наґінати (алебарди) та тяжкі списи. Проте меч залишався символом їхньої боротьби: простий клинок в руках людини, яка захищає свою віру й свободу, ставав знаряддям релігійної революції.Цікаво, що деякі збережені мечі ікко-іккі мають особливі гравіювання — наприклад, написи на кшталт «Намо Аміда Буцу» або зображення квітки лотоса, символу чистоти в буддизмі Чистої Землі. Такі деталі перетворювали простий меч на священний оберіг і зброю водночас.Після падіння ікко-іккі багато їхніх мечів потрапили у руки переможців. Самураї часів Едо, які володіли такими трофеями, часто ставилися до них із змішаними почуттями: повагою до сили духу противника і зневагою до "грубої" зброї простолюдинів.@istorium_ua

У часи безкінечних воєн періоду Сенґоку (1467–1603) Японія побачила не тільки битви самураїв. На сцену вийшли ікко-іккі (一向一揆) — масові повстання простолюдинів, ченців та дрібних самураїв, об’єднаних спільною вірою та ненавистю до феодального гніту.Секта ікко-іккі виникла на основі популярної буддійської течії дзьодо-сінсю (Школа Чистої Землі), яку очолювали харизматичні проповідники на кшталт Реннйо. Її вчення обіцяло спасіння для всіх, незалежно від походження чи соціального стану, — і саме тому стало особливо привабливим для селян, ремісників і навіть невдоволених самураїв.Але ікко-іккі були не лише релігійною громадою. Вони створювали справжні військово-релігійні спільноти, які контролювали цілі провінції, як-от Каґа або Ечідзен. Селяни й монахи організовували свої армії, обирали лідерів через ради, зводили укріплення та будували незалежні «республіки віри». Їхнім бойовим гаслом було: «Намо Аміда Буцу!» (Хвала Будді Аміді!) — крик, який лунав перед атаками замків і самурайських маєтків.У бою ікко-іккі покладалися на масовість і фанатичний запал. Вони використовували тяжкі списи, мечі, а згодом і танеґасіма, які самі ж масово виготовляли. Хоча більшість повстанців мала слабку військову підготовку, злагодженість і релігійна єдність дозволяли їм розгромлювати навіть досвідчені самурайські загони.Ікко-іккі становили реальну загрозу для наймогутніших феодалів. Одним із їхніх найбільших оплотів став Ісіяма Хонґандзі біля Осаки — фортеця, яку Об'єднувач Японії Ода Нобунаґа не міг узяти більше десяти років. Лише у 1580 році, після виснажливої облоги, монастир капітулював.Падіння Ісіяма Хонґандзі стало початком кінця для ікко-іккі. Нобунаґа і його наступники вели жорстоку політику придушення: села спалювали, монастирі руйнували, а саму секту підпорядковували державному контролю. В епоху Едо (1603–1868) будь-які прояви самовільної організації селян були заборонені.@istorium_ua

Середньовічна Японія знала безліч форм військової сили — від самураїв-аристократів до сільських ополченців ашіґару. Але найбільш неочікуваними гравцями на полі бою стали сохей (僧兵, букв. «чернець-вояк») — буддійські монахи, які перетворили свої храми на бастіони військової могутності.Починаючи з періоду Хейан (794–1185), великі буддійські монастирі, зокрема Енрякудзі на горі Хіей та Кофукудзі в Нарі, володіли землями, багатствами та впливом, що не поступався світським феодалам. Щоб захищати ці ресурси, а також вплив на імператорський двір у Кіото, монахи створили власні збройні загони. Так з’явилися сохей — чернеці в рясах із наґінатами в руках.Типова зброя сохея — наґіната (вид вигнутого алебардоподібного списа), яка добре підходила для бою в тісних гірських умовах. У них не було важких обладунків, зате вони володіли високою дисципліною та фанатичною вірою, що робило їх особливо небезпечними противниками. Відомо, що загін монахів міг легко протистояти регулярному війську, навіть переважаючому за чисельністю.Сохей активно втручалися у політичні справи. Якщо рішення імператорського двору суперечило інтересам храму, монахи просто спускалися до столиці з ритуальними носилками (каннінґьо) та погрожували прокляттям або влаштовували збройний тиск. Найвпливовіші секти могли буквально диктувати умови політикам і даймьо. Відомий випадок, коли у 1113 році чернецький загін з Кофукудзі спалив будівлю уряду в Нарі у відповідь на адміністративне рішення, що обмежувало владу храму.У період Сенґоку (1467–1603) зростання впливу монастирів дійшло піку. Однією з найбільш відомих чернечих фортець став монастир Ісіяма Хонґандзі — оплот секти дзьодо-сінсю. Він чинив запеклий опір об’єднувачу Японії Оді Нобунаґа протягом 11 років. У 1580-му храм капітулював — це була остання велика поразка воюючих монахів.Після цього Нобунаґа провів жорстоку кампанію проти збройних храмів — зокрема, знищив комплекс Енрякудзі, вбивши тисячі монахів. Так закінчилася епоха сохеїв як незалежної сили. У період Едо (1603–1868) Токуґава не допустив відновлення їхніх армій.@istorium_ua

До появи масової піхоти ашіґару та мушкетів-танеґасіма, головною ударною силою японських армій була кавалерія самураїв. Хоча вона ніколи не була численною, самураї-вершники вважалися елітою війська. У період Камакура (XII–XIV ст.) воєнна доблесть ототожнювалася з кінним поєдинком. Самураї в повному озброєнні — зі шоломами кабуто, бронею дō-мару та двома мечами — вирушали на бій верхи, озброєні луками (юмі) або списами (ямаґакамі-но-ярі). Один воїн міг викликати іншого на дуель перед усім військом — звідси й з'явився феномен «бойових кличів» (ноборі-на), де називали ім’я, рід і подвиги.Основним озброєнням самураїв-кавалеристів був довгий лук юмі, який дозволяв вести стрільбу навіть у сідлі. У бою вони також застосовували списи ярі, зокрема варіант каґеярі з гачками для стягування вершника з коня. Під час атаки важливу роль відігравала швидкість — японські коні, хоча й дрібні за розміром, славилися витривалістю й маневреністю, а типова атака проходила у вигляді удару з флангу або короткого наскоку, без тісного строю.Цікаво, що коні (ума) в Японії вважалися майже сакральними тваринами. У синтоїстських святилищах їм навіть встановлювали дерев’яні таблички ема з зображенням скакунів — у жертву духам, які захищають воїна. У багатьох кланах, наприклад, у родині Такеда, зберігалися окремі релігійні практики для благословення бойових коней перед походом.У період Сенґоку (1467–1603) кінна атака ще зберігала значення, особливо серед кланів, як-от Такеда. Такеда Сінґен застосовував маси кавалерії в лобових атаках з метою зламати піхотні порядки супротивника. Проте поразка його спадкоємця, Такеда Кацу́йорі, в битві при Наґасіно (1575) стала вододілом: вогнепальна піхота ашіґару побудувала оборонну лінію з мушкетів танеґасіма та спокійно знищила атакуючу кінноту — вперше на японському полі бою.Після цього кавалерія почала втрачати бойову значущість, хоча її символічна роль залишалася сильною. Самурай на коні залишався уособленням воєнної честі, а сам вершник вважався «шляхетним лицарем», навіть коли фактична участь у боях зводилася до командування військами з штабу.@istorium_ua

Ашіґару (足軽, «легкі на ногах») — низькостатусні піші воїни феодальної Японії, які від XIV до XVII століття становили основу армій даймьо. Вони виникли як тимчасові «резервісти» з числа селян-найманців і польових робітників у період політичної нестабільності пізньої епохи Хейан–Камакура. Спочатку ашіґару не мали власної зброї й отримували платню здобиччю, тож служба в армії часто здавалася вигіднішою за важку працю в полі.У ході тривалих міжусобиць Сенґоку (XV–XVI ст.) ашіґару перетворилися на напівпрофесійне військо: їх стали комплектувати за контрактами, забезпечувати уніфікованою зброєю й обладунками, а також навчати базовим прийомам бою. Основним озброєнням були довгі списи (ярі), мечі (катана) та луки (юмі), а з появою європейських мушкетів танеґашіма — і вогнепальна зброя, придатна навіть для малокваліфікованих стрільців. Легка броня (дзінґаса, татамі дзукін, кікко до) дозволяла їм зберігати мобільність, створюючи гнучкі бойові побудови.Кульмінацією тактики ашіґару став бій при Наґасіно (1575), коли щільні шеренги мушкетерів зупинили легендарну кавалерію клану Такеда. Ця перемога продемонструвала, що масовий піхотний вогонь може переважити традиційне лицарське мистецтво — і стала точкою неповернення в історії японського війська. Окрім фронтових боїв, ашіґару виконували розвідувальні, прикривальні та інженерні завдання: вони зводили укріплення, брали участь в облозі замків і забезпечували тилову підтримку.Соціальна роль ашіґару також зазнала значних змін. Деякі з них, завдяки особистим заслугам і військовому успіху, ставали ашіґару-тайтьо (командирами підрозділів) і навіть піднімалися до самурайського стану. Найвідоміший приклад — Тоьйотомі Хідейосі, який із посади простого слуги-прислужника пройшов шлях до реґента всієї Японії. Після об’єднання країни під владою Тоґуґави реєстрових ашіґару розпустили, а їхню службу перенаправили в адміністративну та поліцейську систему, остаточно вписавши їх у жорстку соціальну ієрархію періоду Едо.Таким чином, ашіґару стали агентом трансформації японського війська: вони демократизували поле бою, ввели вогнепальну міць як вирішальний фактор і відкрили шлях соціальній мобільності в часи кризових змін. Саме завдяки цим «легким на ногах» піхотинцям відбулися ключові перемоги, що заклали підвалини єдиної централізованої Японії раннього нового часу. @istorium_ua