💚Не знаю, чи вам таке цікаво, але я майже завжди нотую щось із книжечок, які читаю. Рідко переглядаю ці нотатки знову, але вірю, що сам факт теж важливий.Виділяю те, через що тілом біг "струм", задоволення, зʼявлялася радість чи сум. Тобто емоції, бо вони мені дуже важливі. А ще вдалі описи, компактне підкреслення характеру персонажа, зачіпки, переходи між сценами тощо. Ось трохи із "Кувала зозуля" Ґалбрейт 🔃Інтрига, інтрига, ІНТРИГА🥁💚знімок 1 (ось-ось нам уже щось кажуть, але в книзі персонажам пора виходити з вагону, читачам треба почекати)💚знімок 10 (кажуть прямо, що за цими словами стоїть багато, але висновків Страйка ми не побачимо в цей момент)Живі описи🌟знімок 2 (дуже лаконічно й ефективно)🌟знімок 6 (ням!)Характеризація 🕵️♀️➡️ знімок 3+4 (бачимо, що навіть ось цей цинічний, втомлений, занедбаний, депресивний Страйк запалюється пошуком справедливості)➡️ знімок 5 (а ось інший бік: що він думає про себе)➡️ знімок 7 (тепер бачимо характеризацію Метью і Робін водночас: Робін переймає думки Метью, а Метью не найкращої думки про Робін і Страйка)➡️ знімок 8 (спостережливість Страйка)➡️ знімок 9 (колишня наречена Страйка не найприємніша штучка)#вчитуюсь
Має бути якесь слово на позначення оцього відчуття тривоги і страху, коли хочеш зайти в закуток інтернету, де давно не була. Бо вже ніби і не своя, і місяць для соцмереж це як ціла мезозойська ера для еволюції: були динозаври, блим, — і десь усі поділися.*звук перекрутки касети назад*Привіт! Новий рік у мене почався фантастично, настільки, що я ось десь зараз у себе приходжу. 31 грудня зустріла в компанії поліції, а 1 січня — шукаючи номер адвоката. Нічого такого, ДТП, у якому ніхто не постраждав, окрім припаркованого авто моєї сімʼї, але-але. Ввалили так, що забирав авто евакуатор. І це тільки з житейського. Про світло, шахеди, тепло і оце все ви знаєте так само, як я. Ялинка моя майже зовсім засохла, гірлянду не вмикала вже місяць, бо світло по чотири години і лежати на неї дивитися часу не було. Вирішила, що винесу вже після мого дня народження, а доти нехай стоїть)) Мабуть, єдина перевага лютневого дня народження 🎄Коротше, якось живу і навіть готова жити далі. Моментами депресивненько, моментами оптимістично. За січень не написала ні слова — від цього взагалі плакати хочеться)) Але я вам цього не казала.Кілька днів уже ходжу навколо оцього першого допису-повернення і не знаю, з якого боку підійти. А потім знайшла одне відео з січня (надішлю пізніше) і зрозуміла: пора 🐥Зараз лежу і бовтаюся на хвилях екзистенції. За кілька годин я стану ще на рік ближча до вклейки третього фото у паспорт-книжечку. Монтую в голові кіно про те, яким був цей рік; уявляю, що б хотілося встигнути у наступному. Поки що виснувала одне: вперше за всі роки цифра здається чужою, хоч вона і зовсім смішна 😅 А ви як? Як ваші справи? Скучали чи звикли, що мене може не бути, але потім я обовʼязково вистрибну з-за повороту?)) I’m doing my best, але ніяк не виходить писати у блог ЗАВЖДИ, ех. Але принаймні я живу це життя, а це вже немало.
Подивилася «Життя Чака» — ну яке ж хороше кіно, яка історія. Наскрізь просочена духом Кінга. Ще переварюю побачене і відчуте, але точно знаю одне. Мені дуже бракує таких текстів — не про сюжет, навколо якого крутяться ідеальні модельки людей, з не більшою і не меншою кількістю рис, ніж потрібно нам для історії. А текстів про людей. Про життя. Текстів, які його осмилюють і пробують запакувати. Пробують торкнутися глибше, зайняти крихітну частку тебе — навіки. Які безповоротно тебе змінюють.Я прагну, аби тексти мене змінювали.«Життя Чака» саме таке. Повільне, зигзагувате, сфокусоване на незначних, але найбільш важливих моментах, які і роблять нас людьми, а світ — тим світом, який ми знаємо. І як же весело, як же круто, що життя тут уособлює танець, і ми дивимося добрих пʼять хвилин лише це. I contain multitudes, каже Волт Вітмен, Стівенг Кінг, Чак Кранц і, зрештою, кажу я.Дивіться, обовʼязково дивіться.Тільки Кінг уміє залишатися однією ногою в жорстокій реальності, у грудях плекати надію, а на обличчі — посмішку 🤍
📇 Не знаю, чи у вас так само, але на моє письмо ТАК впливає, яка відстань між мною і текстом на екрані. Це звучить притрушено-мистецько, але я вперше задумалася про це, коли помітила, що після довгих перерв повертатися у #ВідділТранспортуванняДуш мені значно легше, друкуючи на телефоні. Тоді текст буквально на кінчиках пальців, максимально інтимний звʼязок, і це допомагає моєму мозку побудувати правильні асоціативні звʼязки між мною і цим процесом, ніби я в бульбашці, ніби я огорнута текстом і сама сиджу між тих рядків. І я довго думала, що ж заважає мені відчути це на ноуті. Я приховувала панельки з інструментами, щоб лишався тільки листок документа, збільшувала шрифт, змінювала шрифт на книжковий, змінювала відстані між рядками, але все працювало не дуже.👀 Одного вечора, коли мої бідні оченята дуже втомилися і вже вилізали з орбіт (нагадаю, я маю поганий зір, достатньо поганий, щоб половина потоншеної лінзи з моєї оправи все одно стирчала голеньким боком на світ, а ще маю сухість від ретиноїдів), я спробувала збільшити масштаб документу до 125% при шрифті 12. І це спрацювало. Сторінка почала виглядати, ніби з електронної книжки, я раптом почала відчувати тісніший звʼязок і оце все. Секрет у тому, що так масштабується і сама сторінка в гугл-доці. Вона займає більшу частину екрана, чого не стається, коли граєшся суто зі шрифтом.👉👈 Це не вуду-шмуду, не прокрастинація і не абракадабра. Але спрацює не для всіх. Якщо у вас такий тип мислення, як у мене, тобто ви бачите світ через асоціативні звʼязки, то це дійсно може спрацювати і щось змінити для вас. Коли букви лізуть в обличчя, то здається, що руки теж там тонуть, на рівні тіла це схоже на/асоціюється з тим, коли я риюся руками в землі. Дуже близько та дуже інтимно. І є відчуття, що я заземлена, я присутня, я не в голові, а ось тут, на папері.А це саме той стан, з якого письмо вдається найкраще.
Хочу привернути трохи уваги до збору на вогнезахисний одяг для наших пілотів — вперше побачила його на касі JYSK, задонатила без зайвих питань, бо впізнала позивний Дмитра Шкаревського. Ще за кілька днів побачила, що цей збір постить у себе Карая — Герой України, бойовий пілот Вадим Ворошилов. Особисто в мене сумнівів щодо доцільності жодних. 📍У чому суть цієї вогнетривкої форми: у випадку аварійної пожежі із загорянням, лише 6% людського тіла будуть вражені опіками 3 ступеня тяжкості. Звучить не дуже, але у випадку пожежі це НАЙКРАЩИЙ варіант для пілотів. Така проста річ може зберегти життя тих, хто бореться за нас у небі. Обстріли та потреби в авіації лише зростають, тож не пройдіть повз. Це найкраща можливість подякувати пілотам. Ось тут банка фонду Draco, який організовує збір і займається пошиттям форми, ось тут і тут можна почитати детальніше. До 15 жовтня приєднатися до збору можна і на касі в будь-якому магазині JYSK (схема проста: називаєте суму донату, отримуєте наліпку).Приєднайтеся самі та/або розкажіть друзям, будь ласка ❤️
✨ Це не каштани доповнюють фото, це ми з Локвудом доповнюємо каштаниТиждень не мала часу ні на що (ви помітили), але повертаюся до рутини. Уже навіть знаходжу в цьому якийсь комфорт та опору — завжди є що налаштовувати та чому приділити час, бо рівновага весь час кудись смикається. Заодно повернулася до другої частини "Локвуд і Ко" — "Череп, що шепоче". Ну, я вже закореніла фанатка. Ця серія писалася точно для мене. Відпочиваю і серцем, і душею, і вже не моторошно (готуюся забирати ці слова назад, знаю-знаю 🤭). Взаємодія між Ентоні, Люсі, Джорджем, агентами з Фіттес, із ДЕПРІК — хочу пожирати все ложкою. Ні, черпаком! І так кльово, що, окрім головного сюжету із Гостями, є ще оце змагання між агенцією Локвуда та їхніми конкурентами. Така дрібна річ, а без неї книжка б точно менше чіпляла. Кльово. Теж так хочу. Хочу терміново знаходити ключики до сердець!!!!Ну і загалом. Так добре просто взяти і розслабитися з книжкою, і знати, що задоволення — майже гарантоване. Бо Страуд точно зведе докупи сюжет, вчасно закине інтригу, вчасно додасть comic relief. Словом, я вже на тому етапі, щоб слухати всі інтервʼю зі Страудом, на які вистачить часу. А з мого боку це завжди вияв любові ❤️
🤦♀ У мене за вересень у бібліотеці +15 нових книжок. І всі неждано, негадано, несподівано, випадково. 🕐Одну виграла за донат, який кидала у червні. Годину не могла зрозуміти, кому потрібні мої дані в запиті від монобанку, бгг🕐Одна — з бльорбом від Стівена Кінга, що тут іще додати.🕐Ще одна — англійською, в оригіналі. Має бути кумедна, фентезійна, детективна і дуже цікава. Давно хотіла, давно відкладала, дуже щаслива.🕒Три — подарувала подруга. Вони польською мовою, якою я навіть не читаю, АЛЕ ви зрозумієте, чому я збираюся з ними спати!!!🕔Пʼять — різнобій. Або те, що довго хотілося, або те, що ніде не бачу. Втомилася від типових сюжетів, хочу похмуре, осіннє, лондонське, темне, спіритичне, усяке. Може, промахнулася, але побачу.🕗Вісім — з-під пера Джонатана Страуда, оці ви вже бачили. Перша частина Локвуда пішла так вдало, що я не церемонилася. Читаю вже "Череп, що шепоче" і ні про що не шкодую!п.с. І отут я зрозуміла, що за вересень +19 книг... Але 19 гарне число — з нього починається "Темна Вежа". І конкретна вежа з нових книжок 🎃
Поки розбиралася з вечерю, послухала, що там Лі Бардуго розповідає про мистецтво дискомфорту. Скажу чесно: заінтригувала назва, бо Бардуго поки не потрапила у список моїх обсесій.І, як більшість відео на тедтоках, воно створене, аби залишити емоційний вплив, змінити кут, під яким дивишся на речі, ну або ще мотивувати, тож довгі 15 хвилин можна звести до однієї тези: хоча мистецтво й може виглядати effortless, процес його створення навряд буде таким.По суті, Лі Бардуго каже, що творчість не може існувати, народжуватися без дискомфорту. Я часто про це думаю, насправді. Ще частіше, коли вкотре переглядаю спортивні документалки й бачу, що дискомфорт — це передумова перемоги, і у багатьох галузях це аксіома. Тоді як у бульбашці письменства значна частина голосів говорить про те, що письмо має подобатися (ті, хто пишуть, розуміють, що "письмо" — це з десяток окремих процесів, які навряд можуть заходити однаково й однаково подобатися), інакше для чого це все. Тішить, що хоча б від розмов про натхнення потихеньку відходимо.Я сама провела не один день, тиждень чи рік, намагаючись зрозуміти, чи письмо — моє, якщо писати буває боляче, складно. Дискомфортно. Коли результат зʼявляється лише після напруги, слово за словом пробирається у кінцевий продукт. Намагалася зрозуміти, чи можна щось вдіяти із процесом так, аби дискомфорту стало менше. Думала: "Може, так складно, бо десь не вистачає *чогось*"? З цього приводу дуже сподобалася фраза Бардуго з відео, я аж припинила нарізати салатик, помила руки, витерла рушником і всілася за компа, аби оце все записати:"There is no amount of outlining, or craft, or preparation that I can teach you that will spare you the discomfort of creativity"."Скільки б я не навчала вас роботі над сюжетом, мистецтву письма чи плануванню, ніщо не позбавить вас від дискомфорту творчості".
Як гарно. Послухати можна тут, бо я безбожно вирвала все з контексту і її власних підводок і почала про своє.А ви що думаєте? Для вас творчість — це про легкість та невагомість?
Стосовно "Голодних ігор" — 🔗 Редактура/коректура, звісно, відстій. Я стільки помилок в одній книжці не бачила ніколи, ще й таких: немає крапок, немає ком, неузгоджені слова поряд. Ну і це ж не перше видання, наскільки розумію.❓ Ледве не кинула читати, бо не могла подружити в голові жахливу бідноту та голодні смерті, білку зі стрілою в оці і частину, де починається майже сучасний ромком в дусі холостяка — глітер, стрази, вогники на нігтях, видалення волосся з тіла, нереальні сукні і оцей увесь дух перевтілення аля from rags to riches з декораціями та залаштунками реаліті-шоу.🎙 Піта лапуня, він мені подобається, але в нього ніби немає особистості, окрім того, що він великий, знає все про булки і небайдужий до Кетніс. Але визнаю, особистість прорізалася, коли Піта сказав, що хоче померти собою, не хоче дати голодним іграм його змінити — отут я зареспектувала і нарешті побачила в ньому людину.😐 Кетніс часто бісила через оцей прийом, коли у тексті відбувається щось, що бачать і читачі, і сама Кетніс, але висновки вона спеціально робить не туди, хоча ми безпомилково бачимо, до чого все йде (та ж сама лінія з Пітою, але не лише). Напевно, це мало б додавати інтриги, але насправді робить в моїх очах Кетніс тупою, вимбачте. Цей прийом гарно працює, коли героїня НЕ знає всього, що знає читач, і тоді напруга росте, читач вболіває, все на своїх місцях.📍 З моменту, де починаються Голодні ігри, читати вже цікавіше, бо інтрига вбудована. Автокатастрофа, від якої не відвести очей. Увесь відрізок прочитала за один присіст, а це похвально. От тільки якби не пересилила себе на етапі глітеру, то навряд би про це дізналася. Коротше, не знаю. У свій час це, напевно, була крутезна книга, але зараз виглядає наївно та простувато. Можливо, не витримала випробування часом. До героїв я не прикипіла, до тексту не прикипіла, атмосфера теж таке. По правді, нецікаво, що буде в тексті далі. Той випадок, коли хочеться просто подивитися фільм, бо навряд щось пропущу. Може, якби були ностальгійні спогади з підліткових років, було б якось ближче до серця, а так.. 💬 Ну, я спробувала. Не впевнена, що продовжу. Хтось читав нещодавно? Який ваш вердикт?
✨ Оскільки знову активно працюю над #ВідділТранспортуванняДуш, то нагадаю — у сирій чернетці написала 4/6 міні-арок історії. Це майже нічого не означає, бо сира чернетка в мене дорівнює шарам і шарам переписувань, але принаймні історія є на папері і з нею можна працювати. Дві заключні — і найобʼємніші — арки поки не дописую, бо НАРЕШТІ зрозуміла, чого дуже не вистачало в характері героїні, і цей компонент впливатиме на ВСІ її дії та рішення. Тож повернулася на початок і вплітаю це нове відчуття, поки добре його схопила.✨ Заодно редагую. Додаю описи, вишліфовую фрази. Піддаю сумнівам дії. По правді, не вмію тримати це все в голові, коли пишу першу чернетку. Набагато швидше й продуктивніше працюю шарами: від кістяка до судин, мʼязів, нервових закінчень і далі за списком. Інакше brain freeze від кількості рішень, які треба приймати слово за словом.Хоч до фіналу ще далеко, але якось так тішить, що я вперше в житті просунулася так далеко і вперше в житті бачу історію повністю, бо майже повністю її написала. Звісно, деталі ще можуть змінитися, ненаписані сцени завжди на папері дивують, але принаймні я знаю до чого йду. Це велике досягнення для мене, бо за минулий рік я десь рази чотири переписувала початок історії (не цієї), сумарно тисяч на 30-40 слів, бо не могла доперти, що я пишу і як я хочу, аби це виглядало. Це були муки. Ще й з невидимим результатом. ✨ Ти ж ніколи направду не знаєш, коли нарешті почне вдаватися, тому просто бʼєшся лобом об стіну й сподіваєшся, що лоб виявиться міцнішим. І оцей рух уперед — маленьке визнання, що всі дії були недаремні. Нехай і на цій шкалі "написати книгу" це всього лиш якась там засічка.
TGLIST.COM.UA
