Спонукальний інцидент

Дочитала "Слова Променистого ордену". Ну, дооообре, вкінці все було ДУЖЕ добре, захотілося пірнати за героями одразу в "Присяжника".АЛЕ наскільки ж крейзі, що треба плисти цілу тисячу сторінок, щоб отримати винагороду, я гребу 😱Мені здається, трохи недооцінено, скільки довіри до автора вимагають "Хроніки Буресвітла". Здається, одного лише вигляду книжок достатньо, аби це зрозуміти, але ніт. Мені розвиднілося тільки вкінці 2ої частини. Довелося знову підписувати пакт із собою «чи згодна я на цю мандрівку».Якби я була Сандерсоном, мій страх номер один був би розгубити цю дику довіру, бо без неї можна і не дожити до найкращих моментів/частин. А якби він був ноунеймом, ці книги скніли б десь у глибокій ніші. За це він заслуговує ще більше похвали. Одна справа зробити популярною легку, веселу та тоненьку книжку, зовсім інша — таку громадину. Ну і братимуся за "Присяжника" десь пізніше. Від слів про недоліки не відмовляюся, але зрештою — браво.А ви вже читали чи, може, тільки збираєтеся? 👀#читацьке_кубельце

2/2Звісно, окремі аспекти не вирок. Через саму грандіозність світу важко оцінити цю книгу посередньо, бо вражає сам задум і масштаб. Я досі люблю цей світ, іншого такого не існує. Мені цікаво, що відбудеться далі. Магія, лор, інтриги, багато рухомих частин — це все дуже класно й точно вартує того, аби читати. Знову ж, від розкриття здібностей Шаллан я себе відірвати не можу. А тоді читаєш отакі романтичні взаємодії і хочеш, аби це пошвидше припинилося. Увесь епік перетворюється на янг-едалт. Сприйняття персонажів розмивається, змінюється, і я вже сумніваюся, чи все це так і дотепно. Хоча стосунки між Навані та Далінаром описані безцінно, вони стали надбанням першої частини, а не другої, як на мене. А друга поки що і важлива, але і якась ледь не прохідна. Напевно, в епіку цього не оминути, але факт залишається фактом. Плюс досі не можу з того, як подія з кораблем на початку викинула мене з історії.Дуже чекаю на фінал. Чекаю на відчуття, що вся ця дорога була вартою пейзажу згори. #читацьке_кубельце

Дуже люблю плагінчики для Google Doc, найчастіше користуюся The Language Tool, але є одна штука, яка мене сильно бісить. Розкажу і вам, бо раптом буде корисно 🤓Цей плагін добре ловить прості помилки та зміни до правопису, але часто поводиться з лексикою, наче якийсь мовознавець-ентузіаст. Той, який підписався на сторінку в інсті, де викладають картинки "правильно vs неправильно", і потім всіх відповідно поправляє.Ось вам два виправлення, буквально за сьогодні. Підкреслив "не по собі" та "щупальце" як хиби. Не каже, що є стилістично кращий варіант (тут ще можна хоч дискутувати), а каже, що хиба. Ну, упевненості йому не позичати.Та здоровий глузд підказує, що запахло Авраменком і ко. Йду в словники, аби мати спокій. Скріни обох виразів — з ужитком — прикріпила вгорі. "Не по собі" вживали Леся Українка та Панас Мирний, "щупальце" — Зинаїда Тулуб, Юрій Мушкетик і, підозрюю, кілька підручників з біології 🙃Мало що мене дратує більше, ніж коли одиниця мови впала в немилість із незрозумілих причин, а потім це шириться і шириться, наче чума. Тому будь-які інструменти добре, але перевірити руцями — діло богоугодне. А ви як, помічали таке?

👉Ревʼювер:— усерйоз порівнює "Четверте крило" із "Володарем Перснів" Толкіна, щоб продемонструвати, чому "Четверте крило" жахливо написане фентезі,💙АЛЕ— не виносить у мінуси Володаря Перснів інфодамп, за який би Яррос сполелили на місці, бо ж Толкін де? Толкін на пʼєдесталі. А те, що порівнюємо ми не позиції на пʼєдесталі, а безпосередньо тексти, його не дуже хвилює. Тобто щодо Толкіна він враховує контекст доби, як виглядав жанр у той час, цільову аудиторію, що було допустимо тощо. Тільки так інфодамп у цьому тексті може оминути критику з нашого погляду тут і тепер.💙І ВОДНОЧАС — не враховує цільову аудиторію та піджанр "Четвертого крила", яке й не пнеться бути епічним фентезі у стилі "grandpa Tolkien", а окреслює цілком окремий піджанр (янг/нью едалт + роментезі). І зводить всі мінуси "Четвертого Крила" до того, що це не те епічне фентезі, на яке він розраховував і до якого звик. Персонажі too badass, світ якийсь не такий і тд, багато уваги на внутрішній стан, angst і стосунки, секс простигосподи (оффтоп: цікаво, Грі Престолів це хтось у мінуси закидав? Чи людям за згвалтуваннями стежити прийнятніше, ніж за звичайним сексом?), менше уваги — на світ. (Кгхм, а непогано він розкусив особливості піджанру цієї книжки).Ну і я просто переконана, що коли застосувати таку ж мікролупу до тексту Толкіна, схочеться понити на тему "Не просунувся далі прологу, бо заснув" і "Як Гімлі міг пробігти стільки кілометрів + як він взагалі їхав на тому коні (зі зброєю) і тримав баланс??? У нього натренований шпагат? Дурня якась. Мене відразу викинуло з історії, історія гімно".Аргхрхг, бісе. Ще б узяв Шекспіра з Толкіном порівнювати (по ідеї, тут мав би програти Толкін, бо Шекспір на пʼєдесталі вище). Або ж "Одісею" Гомера. Теж нічого собі так роментезі, якщо задуматися.👉Висновок: головне не препарувати класику і не ставити щодо неї ті ж питання, які ставиш щодо зразка, який хочеться трішки обісрати. Бо вийде трошки невдобно.— Можливо, доведеться справді зайнятися аналізом тексту, а не перераховувати свої несправджені очікування.— Можливо, доведеться визнати, що тобі цілковито не подобається піджанр, до якого належить книжка.— Можливо, доведеться визнати, що взяв її читати тільки тому, що відео про неї точно залетить. Інакше для чого брати жанр, який не цікавить? Хоча стоп, він визнав, що за першого прочитання книжка йому сподобалася. Але ж це silly book, якесь guilty pleasure. Упаси боже вважати жанрову книжку хорошою, якщо її ціллю було розважити й вона це зробила (!!!). Це як вибрати добротний бойовик для кінця на вечір і потім бурмотіти, що інтелектуалізму мало, трюки штучні, кулі неправильно літають і взагалі Лінч знімає краще (а хотілося конкретного: піу-пау, розважитися і відпочити). Тут якась трохи логічна пастка, бо коли текст не пнеться кудись і комфортно розмістився на своїй поличці, то нащо це приписувати як мінус мені ДУЖЕ незрозуміло.Коротше, якби "Четверте крило" було half as bad as they say, моє життя було б точно спокійнішим.

Над чим я зараз працюю? Ох, як добре, що ви запитали 🤭У березні вирішила, що закінчу #ВідділТранспортуванняДуш, перш ніж продовжу писати роман. Чому?⏺️ По-перше, хочу відчути, як ставлю останню крапку, сплітаю та закриваю всі сюжетні лінії, кланяюся та йду за лаштунки редагую до посиніння ідеалу.⏺️ По-друге, відтестовую сам процес. Як я планую сцени, як складаю сцени в арки, як розкриваю персонажів у діалозі та монолозі, у поглядах збоку та ситуаціях. Було складно розслабитися та експериментувати, коли на кону стояло аж так багато — цілий роман, цілих 100 тисяч слів. Оповідання лояльніше поле для експерименту, десь так упʼятеро, бо прикидаю, що сягне 20 тис. слів, give or take.Якби мені хтось два роки тому розповів, що складати докупи історію — це майже постійна робота в прогресі, постійне відчуття, що одна нога на твердому ґрунті, а інша — по коліно в багні, і ти навіть не знаєш, яка з них у небезпеці, я б нізащо не повірила. Хоч і тоді писала історії, правда дуже короткі. А що більший масштаб, то більше деталей маю привести в рух. І осягнути цей масштаб можна тільки пірнувши в процес із головою. 💭 А як ваші справи? Над чим працюєте? Що нового додали у свій процес?

Боже, я й не знала, що така класна high school історія вже лежала в мене на полиці!! 0% крінжі, 0% засудження і 100% розуміння героїні.🌟Коротко про що тут: підлітка Коханнячко ходить до школи в Києві, вживається з втратою мами, новою пасією тата, дружить з найприкольнішою дівчиною у школі (вам вона теж сподобається), а згодом відкриває в собі певні магічні здібності та розшукує одну важливу людину. Наближаюся до половини тексту, тож ділюся загальними враженнями, а поділитися є чим :)"Дивокровці" справді підліткове чтиво, але, як на мене, піде й дорослим, особливо міленіалам. Я в тому віці пропустила крізь себе купу всіляких "Сутінок" і "Мандрівних джинсів". Уявляла себе на місці головних героїнь і завжди знала, що мені таке точно не світить. Але щоб уявити себе на місці Коханнячка (side note: історія з її іменем теж така 💞✨), я не мушу сильно напружуватися, і оцей досвід у мене вперше.🌟Чому? Бо в моїй школі теж був отой тин із сільською хатинкою як вічна декорація на свята в актовому залі, я теж жила в бульбашці олімпіад і МАНу, шкільні дискотеки теж були питанням життя чи смерті, і далі за списком. Хочеться тикати пальцем у книжку й казати "Оооо, а отак і в мене було!! Я тебе капець як розумію!!"Взагалі — несподівано для себе — дуже перейнялася Коханнячком. Її думки такі пронизливо-підліткові, але в найкращому з можливих сенсів. Їй складно після смерті мами. Складно приймати, що тато знайшов нову жінку. Складно, що хлопець, який подобається, не звертає на неї увагу. Складно, коли з тілом робиться непоймишо. Складно, коли ти ще й бачиш те, чого не бачать інші (привіт, фентезійний Києве). Хочеться обійняти Коханнячко і підтвердити, що підліткою бути фігово. Збрехати, що потім — у дорослості — стане краще ❤️‍🩹Такий воістину тонкий баланс — підлітка поводиться абсолютно як підлітка, але не бісить, не здається дурною чи наївною, і переростком теж не здається. Звідси й читати приємно, ніби читаєш про себе. Завжди ж хочеться думати, що була саме такою: нікого не бісила і дуже навіть норм поводилася 😅#читацьке_кубельце

Ну що я можу сказати, дуже добре, що по "Maxton Hall" Мони Кастен зняли однойменний серіал, бо читати цю книжку неможливо. Я потрапляю в ЦА (маю сентимент до підліткових терзань і тропів у сетингу школи), але тут вердикт однозначний: краще подивитися серіал.Я стою на тому, що навіть у затропізованих жанрах можна робити щось цікаве, такі авторки є і вони на вагу золота (Ліза Клейпас + Сара Маклін, ви мої королеви 💅), але тут не те що нічого нового, це ще й якась недолуга спроба показати життя в англійській школі, де з англійської атмосфери лише назви міст і спорт — лакрос. Усе решта схоже на золоту молодь з Нью-Йорка. І все б нічого, якби персонажі відчувалися хоч трохи автентичними чи було хоч трохи цікаво проживати їхнє життя.Тут уся поведінка brooding головного героя полягає в тому, щоб підпирати стіни та підвіконня, склавши руки на грудях, і свердлити поглядом головну героїню з різних причин. А головна героїня ніби й чогось хоче — потрапити в Оксфорд після школи — але чесно, важко побачити хоч якийсь характер, окрім стереотипного type A із загостреним відчуттям "мені не треба від тебе нічого" + "хороша подруга" + "чуйна дочка". Краще вже перечитати Сутінки, їй-богу.Усе, що я описала, можна зробити кльово, це зовсім не вирок, але тут мене не зачепило. Мабуть, бо напруга — cornerstone отаких романів — також відсутня (я спинилася на 20%). Стереотипний розвиток подій тут описано так детально, ніби це вперше хтось описує, ще й майже не виникає жодних сюжетних питань, які б просували мою цікавість уперед 😢І навіть як підліткову версію billionaire romance це тяжко сприймати. Витрачання грошиків на головну героїню виглядає жалюгідно, коли ти підліток і це гроші батьків. У серіалі все це було ЗНАЧНО стравніше, бо я не сиділа в першій особі у голові.#читацьке_кубельце

Побачила в анонсі Вівата ось цю книженцію, яку просувають як ретелінг "Пітера Пена", але прочитала анотацію і бачу темний роман про мафію, помсту, викрадення і далі по списку. Нічого не маю проти темних романів, якщо вони не потрапляють дітям до рук, але відразу постає питання —Відколи це достатньо взяти оригінальні імена з історії, а також насипати трохи референсів, щоб книжка могла зватися ретелінгом? 🤨Ретелінг — це нове життя для старих історій, розумію. Sky is the limit, як-то кажуть, АЛЕ якщо ядро історії геть інакше + зацікавлення в оригінальній історії немає, то для чого тут взагалі посилання на Пітера Пена?Можна, звісно, розсипати трошки fairy dust 🧚 і притягнути за вуха мафію до піратів, історію про нескінченне дитинство та невинність — до темного буллі роману з купою сумнівних практик (і там, і там же викрадають!), але, як на мене, у результаті це стає зовсім іншою історією, яка свідомо цілить у конкретну ца та якій взагалі не потрібні посилання на Пітера Пена. Окрім хіба щоб втрапити у тренд і спростити маркетинг.Я цілком усвідомлюю, що ввімкнула режим не-читала-але-засуджую, можете ділити на десять, але отакі книжки здаються мені найгіршим втіленням стратегії write to market.

А ще помітьте ось цю паралель, я недарма вибрала саме ці цитати. Ред вийшов з вʼязниці, але досі перебуває між її невидимих стін, тепер — уже в голові, у прошивці, у досвіді, який його змінив. Цитата тут.Енді Дюфрейн — не був увʼязнений навіть у вʼязниці, бо залишався вільним у голові. Цитата тут.Що звільнило Реда? Надія, якою заразив його Енді. Надія щось змінити, жити інакше, спробувати те, що, можливо, НІКОЛИ не вигорить, але самі лише спроби можуть тебе звільнити. У фільмі Ред таки зустрівся з Енді, але у тексті ми бачимо, що Ред лише наважився надіятися, як уже став почуватися вільним. Перечитайте ще раз ці останні рядки.Що це як не поезія людських душ і маніфест надії. Як від людей Ред навчився бути зсутуленим псом, так само від людини він навчився, що не все втрачено. Ніколи. No good thing ever dies, каже Енді. І знову це про надію. Кожен раз перечитую Кінга і кожен раз закохуюся в цю його здатність, як Ред закохується у здатність Дюфрейна. Цей же концепт надії мені прозирає і в концепті "ка" у Темній вежі Кінга, і у кінцівці-початку цього циклу. Попри мільйонні продажі його книг, у мене все одно відчуття, що Кінга недооцінюють, бо більше говорять про те, як він лякає, а не про оце все. Ех.

Якщо розкриття теми — це питання смаку, то додам ще, що інфодампи тут майже не замасковані, а моментами (як на першому фото) ще й недружелюбні до читачів. Перелік у рядочок верховних магів зі складними іменами — надійний спосіб не побачити НІКОГО за тим столом, окрім хіба скупчення літер.Плюс перед тим, як героїня зайшла до кімнати, нам уже розповіли, що по той бік дверей нас чекають верховні маги. Тепер героїня внутрішнім діалогом їх описала, а потім супутниця героїні питає, чи то таки верховні маги 🫠 Розумію, з подивуванням, щоб підкреслити для нас грандіозність моменту, але супутниця ж знала, куди йшла і хвилину тому бачила одного верховного мага, який навіть її памʼятає. Це просто найдурніше питання, яке можна було запитати, і виходить, що усе, що воно робить на третій раз — це характеризує супутницю як простакувату людину, а не малює благоговійну картинку. Принаймні для мене.А відразу ж на наступній сторінці (друге фото) триває діалог між ними двома, який насправді написаний лише для нас із вами + який робить цю супутницю ще простакуватішою. Якось так у радянській літературі мали б зображувати селюків I guess. І поки виглядає, вся роль супутниці — питати дурні питання. Що тільки більше бісить мене у контексті теми скляної стелі: є стадо тупих жінок і одна ✨ велична ✨Хз, може, це не є великою проблемою, але коли історія не подобається і персонажкою важко проникнутися, починаєш звертати увагу на те, що без жодних зусиль пробачаєш в іншому разі. Не допомагає і те, як на другому фото зверхньо відповідає головна героїня, супутниця аж мусить підкреслити, що їй не 5 років (aka "можна менше яду").Я поки в тотальному когнітивному дисонансі. В інтернетах це називають standalone masterpiece, а я на межі прочитати всі спойлери на гудрідз і DNF-нути.#читацьке_кубельце