Коли Коновалець вів вуличні бої в Києві в січні 1918 року, квартал за кварталом очищаючи столицю від московських ДРГ та місцевої більшовицької пʼятої колони — навряд він думав про те, що пройде 108 років і його нарешті поховають у Києві. Столиці незалежної української держави, яка готується зустрічати 35-річчя свого відновлення під час нового етапу тієї ж війни за Незалежність, яку вів він — тільки фронт на 13 рік цієї війни ще досі на Донбасі. Коли Коновалець після кількох років війни на всі фронти та повної окупації України вирішив продовжувати боротьбу проти всіх окупантів за повну незалежність, він мав лише кілька тисяч послідовників (у кращому разі). Проти були не лише Москва та Варшава, проти був весь світовий порядок, якому плювати було на українців з їхньою трагедією та боротьбою. До вільного, українського, стольного Києва було дуже далеко. До нього було фактично століття боротьби кількох поколінь найкращих представників української нації. Коли зараз Коновалець повертається до Києва — це означає, що наші мертві стоять з нами в один ряду у вирішальній битві тієї самої війни, яка триває століття. Мені легше на душі від думки, що наші великі врешті вдома. З ними ми сильніші.
Не маю зараз особливо часу і натхнення на соцмережі (не читайте соцмережі, читайте античну класику) — але ось зайшов на свою голову і прочитав що вже все, «ми програли». І лайків тисячі, і репостів. Ось воно як. Ще місяць-два назад ми перемагали, перелом у війні, нова версія «двох-трьох тижнів» — а ось тепер все, «ми програли». Здається мені, за ці місяць-два не змінилося принципово нічого. Не знаю, чи варто повторювати ці очевидні речі. Але виходить що таки варто. Противник все ще хоче знищити нас. Буквально. Україна готова до припинення вогню по лінії фронту — ворог не хоче. Україна готова до обмеження ударів по глибоких тилах — ворог не хоче. Принаймні поки що. Ми все ще у виснажливій позиційній війні проти противника, який має значно більше ресурсів, ніж ми. Противник наступає. Ми у стратегічній обороні (локальні контратаки — це теж частина оборони), на деяких відтинках ситуація важка, на напрямках головних ударів противнику вдається обмінювати тисячі життів своїх солдат на кілька зруйнованих кварталів міської забудови чи на кілька випалених посадок у полях протягом тижнів або навіть місяців. Прорвати фронт та вийти на оперативний простір противнику не вдається, попри всі зусилля та перевагу в живій силі. Але не варто розслаблятися. Не вдається, бо Сили Оборони України роблять все можливе. Це відчуття не повинно бути фальшиво-заспокійливим. Тримаємось, але все дуже складно. Тому підтримуйте, допомагайте, долучайтесь. У 2022 році ворог почав наносити удари по наших глибоких тилах. З метою знищити наш моральний дух і паралізувати інфраструктуру та економіку. Тоді та ще багато часу після цього у нас не було можливостей бити по ворожих глибоких тилах з тією ж метою. Зараз у нас такі можливості зʼявилися. Якби їх далі у нас не було — ворог би далі бив по нас, як бʼє зараз, або навіть ще більше (не треба було би, наприклад, частини ресурсів перекидати на додаткове виробництво засобів ППО) — а ми би по ньому не били. Як показала ця війна (як і всі війні, але зараз ми проживаємо це на власному досвіді, а не теоретично в підручниках) — союзники це добре, але якщо хочеш гарантовано щось мати (далекобійні дрони, крилаті ракети, балістичні ракети, сучасні засоби ППО і антибалістичні ракети) — то треба мати своє. Складно, дорого, довго — але стратегічно лише так.Тримаймося, браття і сестри. Ми ще не перемогли і ми ще не програли. Все в наших руках.
Головнокомандувач Української Армії під час війни за існування — це не просто колосальна відповідальність. Це історична відповідальність. Генерал Драпатий — один з найкращих командирів цієї війни. Авторитет Драпатого беззаперечний, як і довіра до нього. Його призначення — дуже позитивний крок. Єдине — застеріг би суспільство від ризику надто завищених очікувань. Бо це війна. Вірте, допомагайте, ставайте у стрій.Також вважаю, що публічні матюки, глузування і називання «ворогом» генерала Сирського — це шкідлива дурниця. Це не стосується аргументованої критики, від якої не повинно бути імунітету ні в кого, у тому числі й у вищого військового командування. Є легітимна критика, а є обпльовування, яке послаблює авторитет ключової військової інституції та бʼє по армії як такій.Залужний, Сирський, Драпатий — це вже постаті історичного масштабу. І дай Бог нам дожити до тих часів, коли українські історики в українській державі будуть давати оцінку їхнім перемогам та помилкам. Успіхів генералу Драпатому. Його успіх — наш успіх.
Не думаю що Володимир, син князя і служниці — думав про складну геополітику та державне будівництво, коли починав свій шлях до влади, заручившись підтримкою загону вікінгів. Для початку він напевно думав про те, щоб його не вбили брати-конкуренти. А вони хотіли. Бо не кожного свого онука, тим більше княжого позашлюбного сина помітила та одарила своєю добротою сама княгиня Ольга. А вона вміла любити. Не любити теж. Досі легенди ходять про те, що сталося з тими, кого княгиня не любила. Не кожна жінка народить та виховає Святослава Завойовника. Чим на початках молодий претендент на трон платив вікінгам — не ясно. Але талановитий політик завжди знайде гроші. Платив добре, бо інакше вони б швидко його вбили. Володимир ішов до влади не з парадного ходу. Він ішов до неї з позиції аутсайдера, з клеймом бастарда, він виживав, бився, грав, бився, виживав, грав, бився — і врешті переміг усіх. Думаю, його цікавило спочатку просто фізичне виживання, потім багатство і вже згодом — специфічне уявлення про доблесть та престиж, яке існувало в тому кривавому світі раннього феодалізму, словʼянських племен, степових кочівників та вікінгів з їх ультрансильством, шокуючим навіть по тих часах. Так само дуже сумнівно, що його цікавила теологія. Його цікавила влада. І в цьому немає нічого дивного. Якби було би навпаки — він не став би найсильнішим володарем того, що потім отримає назву Східна Європа. Із цього кривавого хаосу врешті вдалося утворити порядок, системними нащадками сьогодні є ми. Навіть те, що ви читаєте саме цими літерами — це прямий наслідок того, що він робив Володимир тисячу років тому. Правда він про це точно тоді не думав. Наша державність кувалася вогнем, мечем та лютою волею до влади. І досить цього соромитися. По-іншому держави не створюються. Було би інакше — змели би нас давно. Але подякуємо нашим князям і княгиням за такий міцний фундамент, який витримав тисячоліття. Цей перший дизайн гривень абсолютний топ. Нічого кращого потім не придумали.
Поки українці розбирають завали та рахують загиблих після чергової пекельної ночі — на думку канцелярії президента Польщі нам саме час ознайомитися із новою заявою про те, як Україна «ескалює» відносини з Польщею. Тепер новим рівнем «ескалації» став закон про національний Пантеон. Все це звучить як якесь абсолютне, абсурдне божевілля — але «невдячність» та «антипольськість» українців зайшла так далеко, що польському президенту терпіти вже немає сил.«Краще бути московською ганчіркою, ніж бандерівським памперсом» — не витримав і сказав вголос нове політичне мотто польської політичної еліти (принаймні її значної частини) колишній премʼєр Польщі Лєшєк Міллєр. Не будемо розкручувати потенційно дуже смішну тему про те, що найбільш гучні польські «патріоти» чомусь всі з німецькими прізвищами, бо німці точно тут ні до чого.Що ж, Міллєр обрав бути московською ганчіркою, хоча ніхто не змушував його бути бандерівським памперсом. Не вперше в польській історії. Думаю, божевілля не спинити. Польщу Міллєра та Навроцького не турбує Бандера і УПА. Не було би їх, були би Хмельницький з Кривоносом та Гонта із Залізняком. Їх турбує те, що Україна не в ролі жертви, не в ролі другорядного героя, не в пошуках схвалення ззовні. Україна вже ніколи не буде «підопічним» польських чи будь яких інших «адвокатів». Ми не відходили від формули «пробачаємо і просимо пробачення». Ми не обирали сваритися. Наша рука досі готова до потиску. Але вічно висіти в повітрі вона теж не буде. Українці обирають бомбити Москву, а не ставати московськими ганчірками, як обирає Міллєр. А от куди приведуть поляків їхні нинішні керманичі — велике питання. І як би це не було неприємно нам, але це перш за все проблема самої Польщі. Напевно, і цей шлях треба дійти до точки, коли протверезіння нарешті станеться. Але щоб не було запізно.
Булгаков відкрито, системно, послідовно зневажав українців, українську мову, ідею української незалежності. У цьому плані він нічого нового не придумав — це було до нього і це є зараз, називається «русскій мір». А якщо точніше — звичайний московитський шовінізм. Це зрозуміло кожному, хто мав хоч поверхневе знайомство з його творчістю («Бєлая Гвардія», «Я убіл», «Кієв-город» і т.д.). Заперечувати це може лише той, хто:1. Нічого з вище переліченого не читав. 2. Знаходиться у тотальному запереченні очевидного і просто на чорне говорить біле. 3. Погоджується з ідеями Булгакова. 4. Всі три попередніх пункти одночасно. Водночас, ніхто не «забороняє» читати Булгакова. По-перше, це неможливо. По-друге, недоцільно. Для кращого розуміння предмета читати можна кого завгодно, хоч Адольфа Гітлера, хоч Сталіна, хоч Булгакова. Я от читав усіх цих трьох і нічого страшного зі мною не сталося. Але читати і публічно вшановувати — це абсолютно не одне і те ж. Памʼятник — це публічне вшанування. Це немає жодного стосунку до приватних оцінок і смаків, це елемент політики памʼяті. І ніяким боком, під жодним соусом українофоб Булгаков не може бути частиною української політики памʼяті. Бо це просто смішно — настільки це абсурдно. Але досі треба пояснювати очевидне.До речі, памʼятник Булгакову було встановлено за кошти Дениса Баса (заступник мера Києва Черновецького, та сама «молода команда»). Він ще років 15 тому звалив у Москву, де й досі живе і займається будівельним бізнесом. До того він та його колеги з молодої команди активно займалися «будівельним бізнесом» у Києві, перетворивши рогульську хаотичну забудову та знищення історичних памʼяток Києва на корупційну машину. Знищував Київ — а потім звалив у Москву. Цікаво, що це середовище вирішило поставити памʼятник саме Булгакову.
Кірпенко Володимир Олександрович «Вовк»09.05.1985 — 31.05.2026Захищаючи рідну землю, у бою на Східному фронті смертю Героя поліг боєць батальйону «Свобода» 4 бригади оперативного призначення НГУ «Рубіж» Володимир Кірпенко. Побратими згадують: «Володимир мав позивний «Вовк», позивний обрав не випадково, був для нього Вовк тотемною твариною: символом високої моральності, відданості родині, зграї.Воїн за духом, був людиною честі, гідності та сильного характеру. Не міг похвалитись міцним здоров’ям, мав проблеми із суглобами, які давали про себе знати, інколи кожен рух давався через страшний біль, але стискав зуби і робив те, що потрібно для виконання завдання, для рятування побратимів, для наближення перемоги.Володимир залишався людяним навіть у найважчі часи, поважав своїх товаришів, цінував дружбу та завжди знаходив слова підтримки для тих, хто цього потребував. Деякі побратими проміж себе звали його «батя», у спогадах лишився доброю, справедливою та мужньою людиною, яка своїми вчинками заслужила повагу оточуючих.Війну Володимир Кірпенко сприймав, як випробування, яке необхідно пройти заради майбутнього своєї країни, своїх рідних і всіх, кого любив. За деякий час до своєї загибелі вперше за 4 роки побачився зі своєю дитиною, для цього отримав дозвіл на виїзд за кордон. Повернувся, щоб надалі рятувати життя побратимів. Вірив у перемогу, у силу українського народу, у те, що свобода і незалежність варті боротьби. До останнього залишався вірним своїм принципам, побратимам і військовому обов’язку.Будемо пам’ятати завжди!».Прощання з Володимиром Кірпенком відбудеться 06 червня об 11:00 на Лісовому цвинтарі Києва.Картка для фінансової підтримки родини Героя 5168745166723624 (Вікторія Борисівна, мати).Вічна Слава Герою!В строю!
Ви напевно вже це чули. Орден Білого Орла, та сама визначна польська державна нагорода, яку у 2022 році вручили президенту України і тепер хочуть у нього забрати, бо він надав почесне звання «Героїв УПА» одному з українських бойових підрозділів — у 1923 була вручена Беніто Муссоліні. І ніхто досі її не відкликав. Але на відміну від наших польських сусідів, давайте будемо обʼєктивними. Насправді нічого особливо компрометуючого в цьому нагородженні немає. У 1923 році Беніто Муссоліні був не престарілим диктатором-невдахою і головним посіпакою біснуватого фюрера, а світовою знаменитістю, засновником ідеології та режиму, яким цікавились світові інтелектуали та який наслідували європейські політики. Серед них, наприклад, Вінстон Черчиль (дуже хотів дружити з Муссоліні свого часу, тим більше Британія та Італія — союзники у Великій війні, а там де Муссоліні вчився імперіалізму — Черчиль викладав), польська держава (у 1923 році, до речі, ще відносно демократична, до державного перевороту Пілсудського та «режиму санації» ще лишається три роки), і (о, жах) український інтелектуал Дмитро Донцов, який у 1920-х писав компліментарні статті про Муссоліні. А чого б не писати, бо з одного боку — криваве пекло більшовизму, з іншого — системна політика полонізації українських земель з боку польської держави. А у 1919 році на той момент топовий італійський журналіст та молода політична зірка Беніто Муссоліні, який вже встиг побути соціалістом та пацифістом та навіть познайомитись з Леніним, а потім відвоював на фронті та став стрімко правішати — писав натхненні статті про українську армію, яка йде в похід проти більшовизму. Якщо ви зараз почитаєте вислови умовного Романа Дмовського (топовий політичний діяч Польщі першої половини ХХ століття, памʼятник у Варшаві, вулиці його імені по всій Польщі, ікона польських правих), то порівняно з його етнічним шовінізмом трактування нації як політичної спільноти часів раннього Муссоліні викличе питання, хто ж тут справжній фашист. Так що панове поляки — можете не забирати орден Білого Орла у Муссоліні. Але перестаньте грати святих. Ви не святі. Не намагайтесь бути святими, намагайтесь бути трохи розумнішіми. І я в це досі вірю — мені не дають у цьому зневіритися два аргументи: поляк Рудий з нашого батальйону «Свобода» та поляк Опус з нашого батальйону «Свобода», який загинув у бою за вільну Україну і вільну Європу.
НАША ЗЕМЛЯ — НАШІ ГЕРОЇ!Щодо перепоховання Голови Проводу ОУН полковника Андрія Мельника та спроб зовнішнього втручання в українську політику національної пам'яті.Повернення на рідну землю праху видатного борця за українську державність, полковника Армії УНР, Голови Проводу Організації Українських Націоналістів Андрія Мельника та його дружини Софії Федак-Мельник – це історичний акт справедливості та відновлення нашої національної гідності. Принагідно звертаємо увагу представників влади, що на Пантеоні Національних Героїв мають бути перепоховані всі Герої національно-визвольної боротьби за Україну та присвоєно їм звання Героя України (посмертно).Водночас Всеукраїнське Об'єднання «Свобода» заявляє: жодна іноземна держава не має права вказувати українцям, кого шанувати, як будувати свій національний Пантеон та якими іменами називати свої вулиці і бойові бригади. Очевидно, що нинішня інформаційна атака на постать Андрія Мельника – це лише превентивний удар від ворожих ідеологічних центрів. Головний і значно потужніший напад готується на саму ідею безкомпромісної боротьби за незалежність України.Офіційна реакція Міністерства закордонних справ Ізраїлю із засудженням цього перепоховання є прямим і неприпустимим втручанням у внутрішні справи України. Спроби таврувати українських Героїв шаблонами московської – совєцької та сучасної – пропаганди є відвертою зневагою до української історії. Подібні демарші лише підігрують московському агресору, який намагається знищити нашу державу і нашу Націю.Окремо наголошуємо, що останні заяви польських політиків щодо перейменування одного з підрозділів Сил Оборони України на честь Героїв УПА також є неприйнятною спробою впливу на внутрішні рішення нашої держави. Україна має суверенне право самостійно визначати військові традиції, символіку та найменування своїх підрозділів. Будь-які зовнішні застереження чи тиск у цих питаннях є проявом неповаги до українського народу, який нині ціною власної крові захищає свободу не лише для себе, а й для всієї Європи, зокрема і сусідньої Польщі.Сьогодні право на власну пам'ять і свободу виборюється у найважчих боях. Переважна більшість членів ВО «Свобода» перебуває у лавах Сил Оборони України, безпосередньо на фронті, стримуючи московську навалу. Саме свободівці у найгарячіших точках фронту щодня доводять, що право шанувати своїх Героїв – непохитне. Ми захищаємо не лише наші кордони, а й право Української Нації самостійно визначати свої орієнтири, шанувати своїх лідерів і творити майбутнє без чужого нагляду чи дозволів.Пам'ять про полковника Андрія Мельника є невіддільною частиною нашого державного фундаменту. Україна була, є і буде суверенною державою, де імена борців за її волю визначає виключно Українська Нація. І ми обов'язково повернемо прах усіх видатних Героїв і Борців за нашу державність з чужини на українську землю. Дозволу чи схвалення від інших держав для цього не потребуємо!Слава Україні! Героям Слава! москва впаде!
МЗС Ізраїлю випустило заяву, де засудило урочисте перепоховання полковника Армії УНР і Голови ОУН Андрія Мельника та облило його брудом.Раніше у подібних випадках я писав великі дописи, де порівнював біографії Бандери і Шухевича та Менахема Бегіна, складний та кривавий шлях українців та євреїв до створення своїх держав – і таким чином викривав лицемірність та кричущі подвійні стандарти закидів офіційного Ізраїлю до діячів української національної-визвольної боротьби. Але час історичного просвітництва завершився.Шановне МЗС Ізраїлю! Кого перепоховувати на українській землі, кому віддавати українські державні почесті та кого вшановувати в Україні – це не ваша справа. Ваша думка з цього приводу не цікава. Займіться своїми проблемами, зокрема різким зростанням антиізраїльських настроїв в усьому світі в останні роки. Яких, до речі, аж ніяк не спостерігалося в Україні. Але такими заявами ви робите великий внесок у те, щоб Україна таки приєдналася до загального тренду. І злізайте з постаменту моральної переваги – у вас її немає. І ваша позиція (точніше її фактична відсутність) з приводу кривавої московської агресії проти України яскраво це демонструє. І так, Мельник майже всю війну просидів у нацистському концтаборі Заксенхаузен, як і Бандера. Українським воїнам єврейського походження, які б’ються та віддають своє життя за вільну Україну проти московських окупантів – честь!
TGLIST.COM.UA
