100 років тому московським агентом було вбито Голову Директорії Української Народної Республіки, Головного Отамана Армії УНР Симона Петлюру. У мене завжди була політична і чисто людська симпатія до Петлюри. Поки інші переважно говорили і красномовно сперечалися про те, яку саме ідеальну Україну будувати – він цю Україну будував. Не ідеальну. З трагічними помилками, поворотами не туди, серед суцільного анархічного хаосу та війни на всі фронти – але будував реальну державу та реальну армію. Не був геніальним полководцем – але (окрім Січових Стрільців) перші добробати почав створювати Петлюра. І не фіктивні збіговиська дезертирів, які розбігалися після перших зіткнень з реальним противником – а дисциплінований та боєздатний хребет регулярної армії. Коли все летіло шкереберть і гірше вже не було куди – не падав та рятував те, що ще можна було врятувати. І продовжував битися.І що дуже важливо – Симон Васильович не вважав себе генієм. І це дуже важливо і рідкісно для українського політика в усі часи. Його особистість не руйнувало усвідомлення, що він не найкращий за усіх в усьому, що його візія України – не єдино можлива, а він не завжди в усьому правий.І так, ми прекрасно знаємо про усі його гріхи і «гріхи». І він сам знав. Але ми не керували щойно проголошеною державою посеред пекла на неможливому рівні складності – а він керував. І на певному етапі майже переміг. Якби не Симон Петлюра та інші наші попередники — не було би сучасної України.Салютую Головному Отаману.