iPress | Міжнародна преса українською

Повна хронологія справи "Трамп – росія". Дональд Трамп і КДБ: два епізоди з історії стеження та самолегендування. Головне з частин 10 і 11 розслідування Крейга Анґера: Одразу після повернення з Радянського Союзу Трамп доклав усіх зусиль, щоб зміцнити свій образ державного діяча. Чималу допомогу в цьому йому надала газета New York Times, яка без посилання на джерело повідомила, що під час перебування в Москві Трамп нібито зустрічався з радянським лідером Михайлом Горбачовим. "Формальним приводом зустрічі, за версією видання, називали можливе будівництво Трампом розкішних готелів у СРСР, але росіянам були добре відомі й заклики Трампа до ядерного роззброєння". Ось так: зустріч із Михайлом Горбачовим! "Добре відомі" погляди на ядерне роззброєння! Це справді робило Трампа схожим на державного діяча. The New York Times – головна газета країни, чи не найвпливовіша сила у формуванні загальнонаціональної дискусії – фактично підтвердила статус Трампа як фахівця з ядерного роззброєння, здатного стояти на світовій сцені поряд із Горбачовим. Але насправді жодної такої зустрічі не було. Публікація NYT виявилася недостовірною – інформацію злили виданню на умовах анонімності, найімовірніше, сам Трамп. Фахівцем із ядерного роззброєння Трамп, звісно, не був. Попри це, він настільки прагнув зустрічі з радянським лідером, що 7 грудня 1987 року, коли у Trump Tower несподівано з'явився чоловік, схожий на Горбачова, майбутній президент спустився зі свого кабінету на двадцять шостому поверсі й тепло його привітав – а згодом став посміховиськом. Він прийняв за Горбачова двійника на ім'я Рональд Кнапп. За словами Юрія Швеця, колишнього майора КДБ, одержимість Трампа Горбачовим і те, як постійно змінювалися його оцінки радянського лідера, наводять на думку, що Трамп орієнтувався на позицію КДБ. Коли Горбачов у 1985 році став генеральним секретарем, яструб Володимир Крючков, тодішній керівник Першого головного управління КДБ, ладнав із новим радянським лідером краще, ніж можна було очікувати. Горбачова, якого на Заході шанували за сприяння завершенню холодної війни, чекістські яструби в КДБ ненавиділи саме за ті реформаторські кроки, що вели до розпаду Радянського Союзу, і згодом Крючков очолив невдалий заколот проти нього. У грудні 1988 року, коли Горбачов відвідав Нью-Йорк, Трамп повідомив Washington Post та іншим виданням, що з ним нібито зв'язалася канцелярія Горбачова з проханням організувати екскурсію Trump Tower – його комплексом на П'ятій авеню, що поєднував офіси, магазини й кондомініуми. Але, як і у випадку із зустріччю в Москві 1987 року, ця нью-йоркська зустріч так і не відбулася. Горбачов пам'ятав, що холодна війна ще триває. Як би це виглядало, якби лідер комуністичного світу прогулювався Діснейлендом показної розкоші Трампа? Проте Трамп настільки прагнув зустрічі, що знову 7 грудня, коли у Trump Tower з'явився схожий на Горбачова чоловік, зустрів його як справжнього лідера – і знову став об'єктом кпинів. То був той самий двійник – Рональд Кнапп. В інтерв'ю наприкінці 1989 року Трамп кардинально переглянув свою оцінку Горбачова. У розмові з Playboy він заявив, що росія вийшла з-під контролю і керівництво це усвідомлює; що його претензія до Горбачова – недостатньо тверда рука; водночас Горбачова, мовляв, продовжують хвалити як чудового лідера, і хвалити його варто саме тому, що він руйнує Радянський Союз. Час цієї заяви мав вирішальне значення. "Якби Трамп змінив тон щодо Горбачова раніше, це виглядало б інакше", – зазначив Юрій Швець. У 1989 році лише люди всередині КДБ могли припускати можливість повалення Горбачова, оскільки публічно його позиція була міцною: усі вважали, що Горбачов доб'ється успіху, і подібних тверджень годі було знайти в радянських медіа того року. КДБ був не єдиною розвідувальною структурою Східного блоку, що стежила за родиною Трампів. Через чеське походження Івани чехословацька StB продовжувала вести спостереження за ними впродовж усіх одинадцяти років їхнього шлюбу. У 1988 році, через деякий час після єдиної передвиборчої появи Трампа в Нью-Гемпширі, Івана Зелнічкова Трамп повернулася на батьківщину – до Чехословаччини. Ця служба стежила за нею та її родиною протягом усіх одинадцяти років її шлюбу з Трампом. StB розглядала можливість, що американські спецслужби могли б використати Івану Трамп, а також сподівалася використати самого Трампа для збору інформації про американський вищий світ.

Нові бомбардування Штатами Ірану. Полювання за фіговим листком. Головне з допису Філліпса О'Брайена: Отже, Трамп заявив про відновлення санкцій проти Ірану, у вівторок увечері наказав бомбардувати цю країну, оголосив меморандум про взаєморозуміння між США та Іраном "мертвим", а минулої ночі знову завдав ударів. Ми знову у стані війни? А чи взагалі колись із неї виходили? Відповідь на обидва запитання – і "так", і "ні". Насправді реального підґрунтя для завершення цієї війни ніколи не існувало, адже Іран жодного разу не погодився на жодну з вимог Трампа. Меморандум про взаєморозуміння був розпливчастим документом, у якому Іран не пішов на реальні поступки, натомість отримав суттєві вигоди, а всі суперечливі питання відклав "на потім". Бомбардування може тривати ще кілька ночей, але нескінченно продовжуватися воно не може – з політичних та економічних причин. Усе це лише свідчить, що Трамп удруге залишився без відповіді на війну, яку сам і розпочав. Реального важеля впливу на Іран у нього немає – і з кожним днем дедалі менше, – проте він відчуває, що не може просто піти, не прикривши свою поразку бодай якимось "фіговим листком". США настільки себе принизили, водночас оголивши власну слабкість і безглуздість своєї військової позиції, що, можливо, країна нарешті зробить те, що мала зробити ще років чи навіть десятиліть тому, – згорне військову присутність на Близькому Сході. США варто вивести війська з великих військових баз, припинити розгортання своїх сил у регіоні й, безумовно, припинити вести там будь-які війни. Нинішня війна Трампа проти Ірану – це лише черговий приклад безглуздя, марнотратства й руйнівних наслідків тривалої, вже понад тридцятип'ятирічної, важкої військової присутності США на Близькому Сході. Військова залученість США не допомогла Близькому Сходу: вона не принесла ні стабільності, ні поширення демократії. США політично й військово погано підготовлені для того, щоб відігравати конструктивну роль у регіоні. США діють у полоні небезпечної пастки незворотних витрат. Щоб упоратися з власним занепадом, США мають надати своїм союзникам і партнерам змогу самим дбати про власну безпеку, а не намагатися робити все самотужки. Наслідки нинішньої війни США проти Ірану ще більше зміцнили цю аргументацію й додали нові підстави. США виявилися набагато слабшими у військовому плані, ніж здавалося ще кілька років тому. Війна проти Ірану оголила серйозні проблеми, на виправлення яких підуть роки. Американська сторона зазнала суттєвих втрат і виснажила запаси сучасного озброєння.Держави регіону дедалі відвертіше грають із США або не довіряють їм. Показово, що і Іран, і Ізраїль однаково демонструють слабкість США, попри те що діють по-різному. Інші партнери США, зокрема країни Перської затоки, зрозуміли, що Вашингтон не здатен захистити їх від Ірану, і відповідно змінюють свою поведінку. Знову ж таки, американська військова сила лише погіршила ситуацію. Вона зміцнила при владі радикальнішу версію іранського режиму, додала йому впевненості й прирекла на подальші страждання тих іранців, які прагнуть вільної країни. США давно час усвідомити: військова сила не робить ситуацію кращою. Китай продемонстрував переваги того, щоб не втягуватися в регіон безпосередньо у військовому сенсі. Він спостерігав, як США марнують величезні військові ресурси, воюючи з китайським союзником – Іраном, який зрештою вийшов із цього протистояння сильнішим. Уникати війни – зазвичай мудре рішення. США вкотре завдали регіону чималої шкоди. Настав час розірвати це коло. Тегеран, схоже, не готовий дати Трампу бодай щось, що можна було б використати як "фіговий листок" для прикриття поразки. Іран, вочевидь, прагне отримати від цієї війни водночас і суть перемоги, і її форму. Трамп відчайдушно потребує бодай якоїсь іранської поступки, байдуже якої. Проте Іран просто не йде на це. Важко уявити, що кілька ночей безрезультатних бомбардувань з боку США здатні змінити цю базову реальність. У США просто бракує сили, і іранці це чудово розуміють.Можливо, вихід із регіону – єдиний реальний шлях, що залишився.

(Північно)європейська інтеграція. Чому Норвегії варто вступити до ЄС разом з Україною. Головне з допису Мінни Аландер:Регіон Північної Європи, до якого належать Данія, Фінляндія, Ісландія, Норвегія та Швеція, вирізняється давньою традицією регіональної співпраці. Попри регіональну співпрацю, Північна Європа залишалася розрізненою щодо рішення приєднуватися чи не приєднуватися до євроатлантичної інтеграції. Данія, Ісландія та Норвегія стали країнами-засновницями НАТО, тоді як Швеція обрала нейтралітет у часи холодної війни, а Фінляндія взагалі не мала такого вибору – через договір про дружбу з Радянським Союзом, укладений унаслідок миру, яким завершилася Друга світова війна. Данія стала єдиною північною країною, яка вступила до Європейської спільноти – попередниці Європейського Союзу – ще за холодної війни: 1973 року, в одній хвилі розширення з Великою Британією та Ірландією. Норвегія двічі подавала заявку на вступ до Європейської спільноти в складі тієї самої групи, однак обидва рази це розширення відхиляли через заперечення президента Франції Шарля де Ґолля проти членства Великої Британії. Згодом норвежці на референдумах 1972 року, а потім і 1994-го, коли до ЄС вирішили приєднатися Швеція та Фінляндія, проголосували проти вступу до Європейської спільноти/ЄС. Ісландія подала заявку на членство в ЄС 2009 року, але перервала переговори 2015-го. Регіональна співпраця північних країн розвивалася на тлі ширшої європейської інтеграції та (не)участі в ній цих держав. Розбіжність у членстві в євроатлантичних організаціях і далі залишалася перешкодою для тіснішої регіональної співпраці. За винятком Фінляндії, єдиної північної країни в єврозоні, жодна інша північна держава не інтегрувалася з ЄС без застережень. Швеція та Данія не запровадили євро як валюту, а Данія спершу мала ще три винятки після того, як Маастрихтський договір 1992 року, що перетворив Європейську спільноту на Європейський Союз, було відхилено на данському референдумі. Тоді як держави-члени ЄС – Швеція та Данія – мають власні винятки, країни поза ЄС, Норвегія та Ісландія, обрали тісні відносини з Європейським Союзом і долучилися до низки напрямів європейської інтеграції. Обидві держави є членами Європейського економічного простору (ЄЕП), що надає їм доступ до внутрішнього ринку ЄС, а як члени ЄАВТ вони також входять до Шенгенської зони. Норвегія обрала якнайтісніше партнерство з ЄС, зупинившись за крок до повноцінного членства, – подібно до відносин Фінляндії та Швеції з НАТО аж до їхнього вступу 2023 та 2024 року відповідно. І так само, як її сусіди в межах НАТО, Норвегія стикається з недоліками участі без членства: у січні 2025 року уряд країни розвалився через імплементацію енергетичних правил ЄС. Ще один наочний приклад ризиків, пов'язаних із таким "напівформатом" Норвегії з ЄС, – небезпека опинитися під перехресним вогнем у тарифній війні між Трампом і ЄС; саме ця загроза й спонукала велику норвезьку делегацію, зокрема 30 керівників компаній, вирушити до Брюсселя у квітні 2025 року, щоб запевнити ЄС у своїй прихильності.  Норвегія та Ісландія стали б бажаними новими членами, причому особливо Норвегія мала б у ЄС значну вагу завдяки статусу головного постачальника газу до Європи – на неї 2025 року припадала майже третина імпорту природного газу до ЄС. Але якщо для цих двох північних країн членство в ЄС було б лише приємним доповненням, то для України, а певною мірою і для Молдови, питання вступу до ЄС – це питання життя і смерті. Попри геополітичну терміновість, євроінтеграція України навряд чи буде безболісною через вплив, який її вступ матиме на Спільну аграрну політику ЄС. Пов'язавши вступ України і Молдови з хвилею північного розширення, ЄС може змінити наратив на переважно позитивний. Особливо Норвегія могла б переважити шальки терезів, якби вирішила прив'язати власний вступ до вступу України. Якщо колись і існувала ситуація, вигідна для всіх сторін, – то це саме вона. Стільки перемог одразу!

Нова війна: еволюція чи революція? Армії світу намагаються встигнути за стрімкими технологічними змінами. Головне з публікації Wall Street Journal:Спочатку чимало західних воєначальників не надавали великого значення війні росії проти України, вважаючи, що для США та їхніх союзників у разі власного залучення до бойових дій ключовими стануть перевага в повітрі й потужні високоточні боєприпаси, здатні завдати швидкого нищівного удару. Однак нездатність США та Ізраїлю завдати стратегічної поразки такій регіональній державі, як Іран, попри використання значної частини саме таких боєприпасів, похитнула цю впевненість.Війна, у якій головну роль відіграють дрони, а разом із ними доступність дешевих високоточних засобів ураження, – це вже нова реальність, яка нікуди не зникне. Так само поширюються й інші спроможності – далекобійні балістичні та крилаті ракети, – які раніше були прерогативою великих держав і навіть для них залишалися надто дорогими для масового застосування. Водночас розвиток автономних систем на основі штучного інтелекту передвіщає ще кардинальніший перелом.Серед військового керівництва, урядовців і представників оборонної промисловості немає одностайності щодо того, чи варто називати нинішні зміни революцією, яка вимагає повного перегляду наявних доктрин.Ключова риса війни росії проти України і, ймовірно, майбутніх масштабних конфліктів полягає в тому, що озброєння й технології, ще донедавна найпередовіші, застарівають за лічені місяці. Мослі додав: коли маєш справу з адаптивним супротивником, значення має саме швидкість ітерацій і темп навчання, а не технологія як така.Прикладом такої адаптивності є нова система закупівель в Україні – насамперед дронів, які спричиняють понад 90% втрат ворога, а також засобів радіоелектронної боротьби та інших ключових видів озброєнь. Ця система докорінно відрізняється від того, як діють західні армії з їхніми централізованими оборонними бюджетами.Відповідно до системи, запровадженої минулого серпня, українські бригади отримують так звані "е-бали" залежно від кількості уражених російських військових і одиниць техніки, а докази таких уражень фіксуються відеозаписами дронів. Конвертуючи ці "е-бали" у кошти через військову систему управління бойовими діями "Дельта", бригади можуть оперативно закуповувати нові системи безпосередньо у виробників через закриту онлайн-платформу. Завдяки прямим стосункам між військовими та виробниками зброя фактично перетворюється не так на об'єкт, як на своєрідну послугу за підпискою – її постійно оновлюють і переробляють відповідно до змінних умов на полі бою.Війна дронів також похитнула такі базові поняття, як панування в повітрі. США могли повністю контролювати небо над Іраном за допомогою найсучасніших літаків, зокрема F-35, і водночас не змогли захистити власні ключові бази й об'єкти в Перській затоці від іранських дронів і ракет у березні-квітні. Навіть держава без повноцінних військово-повітряних сил тепер здатна досягти локального панування в повітрі завдяки дронам.Замість того щоб розглядати дрони просто як черговий вид озброєння в межах наявної військової структури, Україна визнала війну дронів окремим доменом бойових дій. Швидкий та інноваційний підхід України, звісно, важко повторити країнам, які не ведуть бойових дій і, відповідно, не витрачають великих обсягів боєприпасів, що потребують заміни.Здатність швидко змінюватися разом із технологіями стає ключовою складовою обороноздатності.Щоб не відставати, виробникам озброєнь і військовому командуванню доводиться переосмислювати власні підходи до роботи й вирішувати, яка частка традиційного озброєння та доктрин ще актуальна за нових умов ведення війни. Питання, яка саме спадщина залишиться актуальною, потребує окремої відповіді. Проблема військового командування полягає в тому, що, навіть адаптуючись до війни майбутнього, доводиться враховувати загрози, які існують уже сьогодні. Для німецьких та інших європейських збройних сил це насамперед імовірність конфлікту з росією.

путін як агент хаосу. Розкол між США та Європою грає йому на руку. Головне з публікації The Times:Напередодні напруженого саміту НАТО в Анкарі кілька прикордонних держав Альянсу заговорили про можливість уже найближчим часом зіткнутися з новою хвилею російської агресії.Керівник польської закордонної розвідки, полковник Павел Шота, у рідкісному публічному інтерв’ю підкреслив рівень загрози, наголосивши, що НАТО варто "діяти так, ніби збройний конфлікт із росією – це питання найближчого часу"."Рівень російської агресії дуже високий, і ризик воєнного зіткнення – реальний", – заявив він польському виданню Rzeczpospolita.І польська, і латвійська розвідки перебувають у стані підвищеної готовності через імовірність "обмеженої за масштабом воєнної провокації" проти Польщі або країн Балтії – після відповідних попереджень із боку США.Речник кремля Дмитро Пєсков назвав ці повідомлення "страшилками", проте додав, що Польщі "не завадило б бути обережнішою".Останніми днями президент Трамп неодноразово докоряв європейцям за недостатній ентузіазм щодо підтримки ударів США та Ізраїлю по Ірану. Він також заявив, що для Вашингтона було б "безглуздо" й надалі підтримувати "односторонні" стосунки з рештою Альянсу, і оприлюднив діаграми, які показують, наскільки видатки США на оборону досі переважають бюджети окремих союзників.В кількох європейських столицях побоюються: путін може скористатися цим моментом, аби перевірити на міцність зобов’язання Трампа перед партнерами, посиливши так звані атаки в "сірій зоні".Нещодавнє дослідження на замовлення польського уряду задокументувало щонайменше 19 диверсійних атак, які росія та Білорусь організували проти сусідів по НАТО з 2022 року, причому їхня зухвалість і інтенсивність за останні два роки помітно зросли.У польській розвідці вважають, що реальна кількість інцидентів у рази більша. За словами одного дипломата, реальна частота російської "гібридної" активності в масштабах усієї Європи наразі оцінюється як понад один серйозний випадок кожні два дні – від підпалів, вандалізму й масштабних кібератак до підривів і замахів.Автори дослідження попереджають: наступним рівнем ескалації може стати теракт із масовими жертвами серед цивільних, спрямований на підрив довіри до влади напередодні виборів – таких, як вибори у Швеції у вересні чи вибори у Фінляндії та Польщі наступного року.Дослідники також простежили зв’язок між на перший погляд не пов’язаними диверсійними актами. У січні поблизу західнонімецького міста Ессен зійшов із рейок вантажний потяг із небезпечними хімікатами – хлором, формальдегідом і нітробензолом, наскочивши на металеві затискачі, подібні до тих, що застосовувалися на лінії Варшава-Люблін.Після того як більшість російських розвідників, які раніше діяли під дипломатичним прикриттям, вислали з європейських країн після 2022 року, вони здебільшого перейшли на дистанційне керування своїми мережами.Зазвичай вони через посередників наймають групи по п’ять-десять "одноразових" агентів у соцмережах, зокрема в Telegram, де діє й спеціальний чат-бот під назвою "Око Саурона".У дослідженні також ідеться про те, наскільки буденним явищем стало російське глушіння GPS-сигналу в районі Балтики, що заважає авіації та судноплавству. Фінляндія стикалася з перешкодами GPS у 77% днів упродовж чотирирічного періоду спостереження, Латвія – у 72 %, Польща – у 70%.Проблема настільки хронічна, що литовські збройні сили та національний провайдер аеронавігації видали пілотам інструкції, як орієнтуватися старішими методами – за допомогою радара, паперових карт і наземних радіомаяків, коли GPS відмовляє. З початку 2022 року польські військові зафіксували загалом 1719 порушень повітряного простору країни, переважно безпілотниками контрабандистів.За останній рік також помітно зросла кількість метеозондів-контрабандистів, які залітають до Польщі з боку Білорусі: лише за перші три місяці 2026 року їх зафіксували 274.

Повна хронологія справи "Трамп – росія". Новий маньчжурський кандидат. Головне з публікації Крейга Анґера:Влітку 1987 року, коли Трамп повернувся зі своєї першої поїздки до СРСР, не було сумніву, що за лаштунками цю подорож організував КДБ через "Інтурист". У той час серед інших проблем КДБ особливо непокоїла втрата старіючих агентів впливу, зокрема голови Occidental Petroleum Арманда Хаммера. Йому було майже 90 років, а його зв’язки з радянським керівництвом сягали часів Володимира Леніна та Йосипа Сталіна. Десятиліттями він відкривав канали фінансування й передачі технологій із західних ринків до СРСР, підкуповував іноземних посадовців і настільки тісно взаємодіяв із радянською розвідкою, що його називали "фактичним шпигуном" Радянського Союзу. 24 липня 1987 року, невдовзі після повернення Трампа до США, у виданні Executive Intelligence Review з’явилася цікава публікація. Це видання, рупор культоподібного руху Ліндона Ларуша, за спостереженням Тімоті Снайдера, часом "відлунює кремлівську пропаганду". У цьому випадку саме воно, схоже, першим заявило, що в СРСР дедалі прихильніше дивляться на можливу президентську кампанію Дональда Трампа.Вже за кілька тижнів Трамп звернувся по політичні поради до Роджера Стоуна – досвідченого політтехнолога, який загартувався ще за часів Ніксона й на той момент працював у фірмі Black, Manafort & Stone. Із Стоуном та його колегою Полом Манафортом Трампа познайомив Рой Кон. Хоча вони діяли дещо в різних сферах – Кон був жорстким "розв’язувачем проблем", а Стоун радше політичним стратегом і лобістом, – по суті, всі троє були замішані на тому самому етично сумнівному тісті.Під керівництвом Стоуна 1 вересня 1987 року – лише через сім тижнів після повернення з Москви – Трамп заплатив майже 100 тис. доларів за розміщення повносторінкових оголошень у Boston Globe, Washington Post та New York Times, закликаючи США припинити витрачати кошти на оборону Японії та Перської затоки – регіону, який в оголошенні назвали "малозначущим для нафтопостачання США, хоча Японія та інші країни майже повністю залежать від нього".Ці оголошення, опубліковані під заголовком "У зовнішній оборонній політиці Америки немає нічого, чого не виправив би трохи твердіший хребет", стали першим виходом Трампа на публічну зовнішньополітичну арену – виходом, який уже тоді мав відверто проросійський характер, він закликав демонтувати повоєнний західний альянс. Це був, по суті, прообраз політики "America First", яку Трамп просував під час кампанії 2016 року."Світ сміється з американських політиків, поки ми охороняємо кораблі, які нам не належать, з нафтою, яка нам не потрібна, призначеною для союзників, які нам не допомагають, – писав він. – ...Настав час покласти край нашим величезним дефіцитам, змусивши Японію та інших, хто може собі це дозволити, платити. Наш захист коштує цим країнам сотні мільярдів доларів, і їхня зацікавленість у власній безпеці значно більша за нашу".Невдовзі після виходу оголошення Трампа, Швець отримав шифротелеграму з оцінкою операцій КДБ у США, суть якої полягала у демонстрації практики: успішної операції активних заходів, унаслідок якої повносторінкові оголошення з тезами КДБ з’явилися на шпальтах провідних американських газет. І хоча новий агент не мав допуску до секретної інформації, у КДБ дійшли висновку, що його все одно можна використовувати як канал для донесення активних заходів до впливових осіб у США. Тож для нього підготували набір готових формулювань для передавання важливих на той момент політичних сигналів.Далі у New York Times вийшла стаття, у якій припускалося, що Трамп може розглядати участь у праймеріз Республіканської партії 1988 року проти тодішнього віцепрезидента Джорджа Буша-старшого. 22 жовтня 1987 року гелікоптер Дональда Трампа приземлився в Портсмуті, штат Нью-Гемпшир, де він мав виступити з обідньою промовою на запрошення місцевого клубу "Ротарі" в ресторані Yoken’s – обов’язковий ритуал для республіканських кандидатів, які балотуються на праймеріз у Нью-Гемпширі.

Чесне хабарництво. Родина Трампа заробила мільярди на криптовалюті та державних проєктах. Головне з редакційної колонки Wall Street Journal:Соцопитування свідчать, що пересічні американці не відчувають реального поліпшення свого фінансового становища. Однак, судячи з оприлюдненої у вівторок декларації про доходи за 2025 рік, сім'ю президента Трампа ця тенденція оминула.Документ обсягом 927 сторінок показує, що лише на криптовалютних активах Трамп торік заробив близько $1,4 млрд. Із цієї суми $635 млн – роялті від memecoin, який він запустив за кілька днів до інавгурації. Структури, пов'язані з Trump Organization, отримують дохід, схожий на комісію за транзакції, щоразу, коли цей токен переходить із рук у руки.Ще $593 млн принесли продажі токенів і часток компанії World Liberty Financial, серед співзасновників якої – сам президент, його сини та спецпредставник Стів Віткофф. Бізнес-структура, пов'язана з Трампом і членами його родини, володіє значною часткою World Liberty.Окрему історію становить фінансова алхімія Трампів, пов'язана з державною підтримкою видобутку критичних мінералів. Адміністрація виділила мільярди доларів на фінансування низки компаній, що видобувають критичні мінерали, щоб зміцнити американські ланцюги постачання й не дати Китаю перетворити своє домінантне становище на важіль тиску. Ці державні вливання спричинили справжню золоту лихоманку в галузі.У декларації президента фігурують капітальні прибутки в діапазоні від $100 тис. до $1 млн від компанії з видобутку критичних мінералів MP Materials, чиї акції різко зросли минулого літа після оголошення про те, що Пентагон купує 15% її капіталу.Венчурний фонд Дональда Трампа-молодшого 1789 Capital інвестував у компанію Vulcan Elements за три місяці до того, як вона отримала державний кредит на $620 млн. Інвестиційний банк Cantor Fitzgerald, який очолюють сини міністра торгівлі Говарда Латніка, виступав фінансовим консультантом або андеррайтером для багатьох стартапів, що отримали державну підтримку.Адміністрація також запропонувала до $1,6 млрд для проєкту розробки вольфрамового родовища в Казахстані. Диверсифікація постачання вольфраму, критично важливого для озброєнь, справді потрібна США. Але компанія, частково пов'язана із синами Трампа Еріком і Дональдом-молодшим, інвестувала в проєкт незадовго до того, як адміністрація в листопаді оголосила про мінеральну угоду з Казахстаном, яка й відкрила шлях цьому проєкту. Президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв опублікував фотографію з церемонії підписання угоди в Білому домі.Адміністрація також пропонує встановити мінімальні гарантовані ціни на критичні мінерали, щоб Китай не міг, як раніше, обвалити ринок і витіснити альтернативних постачальників. Сама ідея може мати сенс, однак поєднання державних цінових гарантій із фінансовою підтримкою робить такі проєкти потенційно надзвичайно прибутковими для інвесторів на кшталт родини Трампа.Навіть якщо все це цілком законно, це залишається непристойною демонстрацією використання президентської посади для збагачення родини. Важко повірити, що сини Трампа мали б доступ до таких самих угод, якби їхній батько не сидів в Овальному кабінеті. Головна відмінність між закордонними оборудками Гантера Байдена та проєктами Трампів полягає у тому, що Трампи діють цілком відкрито.Втім, політичну ціну за це доведеться платити передусім республіканцям. Якщо демократи повернуть контроль над Палатою представників чи Сенатом цього листопада, вони матимуть багато матеріалу для розслідувань щодо угод родини Трампа. Звинувачення в корупції республіканців лунатимуть аж до 2028 року. Це живитиме лівий наратив класової боротьби й спрощену тезу про мільярдерів-олігархів, які наживаються на державі.Іноземці ж можуть дійти висновку, що прихильність американської влади або окремі послуги можна купити, якщо залучити Трампів до частки в бізнесі. Американці, особливо виборці президента, заслуговують на краще, хай хто обіймає цю посаду.

Блокада Криму б'є по головному міфу путіна. Півострів із символу імперського тріумфу перетворюється на доказ його поразки. Головне з колонки Пітера Дікінсона:Блокада Криму має серйозні військові наслідки для росії. З 2022 року півострів слугує ключовим плацдармом і маршрутом постачання для сотень тисяч російських військових, розташованих на півдні України. Українська дронова тактика цілком може перетворити півострів на непридатний для великомасштабного військового базування. Це обмежить здатність Москви завдавати ударів по українських містах.Психологічне значення української блокади Криму, ймовірно, ще вагоміше. Коли навесні 2014 року росія захопила Крим, це викликало хвилю тріумфу серед російського суспільства, різко піднесло національну гордість і підняло рейтинг схвалення путіна до рекордних показників. путін розумів цю емоційну прив'язаність і скористався нею повною мірою. Коли навесні 2014 року відбувалося збройне захоплення Криму, він спочатку заперечував будь-яку причетність росії й наполягав, що вона в цьому не бере участі. путін тоді стверджував, що тисячі добре озброєних російських військових без розпізнавальних знаків, які захоплювали півострів, насправді є групами незадоволених місцевих мешканців. Проте щойно стало цілком очевидно, що міжнародна спільнота не має наміру втручатися чи запроваджувати відчутні санкції, він швидко почав приписувати собі всі заслуги за вторгнення й подав прикрашені версії того, як особисто координував усю операцію.Приголомшливий успіх кримської операції явно надихнув путіна й переконав його у фундаментальній слабкості Заходу. Саме це заклало підвалини всього, що сталося далі. У міру ескалації агресії проти України протягом останніх дванадцяти років Крим перетворився на центральний елемент імперської пропаганди путінського режиму та символ повернення росії до статусу великої держави. Усе це робить нинішній режим надзвичайної ситуації в Криму серйозним особистим приниженням для путіна. Вибудувавши образ героїчного вождя, який повернув півострів до "рідної гавані", він тепер неспроможний ані запобігти українським авіаударам, ані забезпечити населення базовими послугами. Якщо ситуація й далі погіршуватиметься, криза набуде значно більшого масштабу й може дестабілізувати становище всередині самої росії.Дехто припускає, що путін відповість на кримську кризу посиленням ударів по українському цивільному населенню або погрозами на адресу Європи. Цього справді не можна виключати. Проте досвід останніх чотирьох років свідчить: зіткнувшись із принизливими невдачами, путін значно частіше обирає мовчазний відступ. У вересні 2022 року він заявив про готовність застосувати ядерну зброю для захисту завойованих українських територій і попередив, що "не блефує". Втім, коли Україна за кілька тижнів викрила цей блеф і звільнила окупований росією Херсон, ядерної відповіді не було.Так само путін неодноразово погрожував жорсткою відплатою, якщо Україна наважиться атакувати військово-морські бази в Криму. Проте коли українські дронові сили, знехтувавши цими погрозами, потопили чи пошкодили десятки російських кораблів, путін тихо вивів залишки флоту з окупованого Криму у відносну безпеку в росії. Відступ Чорноморського флоту росії з Криму став приголомшливою перемогою України, яку годі було уявити напередодні повномасштабного вторгнення. І все ж ця знакова подія залишилася майже повністю замовчаною російськими медіа під контролем кремля.Це кремлівське замовчування поразки в битві за Чорне море, ймовірно, найкраще свідчить про те, як путін реагуватиме, якщо його контроль над Кримом і надалі слабшатиме. Замість ядерної ескалації він, найімовірніше, накаже пропагандистській машині применшити значення півострова й повністю перевести увагу на інші теми. Крим довго вважали найбільшою перемогою путіна, але тепер він ризикує перетворитися на символ його катастрофічного імперського прорахунку.

Україна стратегічно виснажує росію. Але результати будуть помітні лише за кілька місяців. Дещо з Дона Гілла: 28 лютого 2025 року Трамп сказав Зеленському, що в нього немає карт. Це ніколи не було правдою. За підтримки союзників Україна мала змогу стримувати росію. Уже тоді були події й тенденції, які свідчили про українські переваги. Тепер ці переваги стали настільки сильними й очевидними, що навіть Трамп змінив тон.Трамп любить переможців, і для путіна це погана новина. Рубіо спростував твердження росіян про те, що під час саміту на Алясці в серпні 2025 року нібито була досягнута домовленість про завершення війни в Україні.Трамп хвалить Зеленського. Лукашенко перепрошує перед Зеленським і на його прохання вимикає радіоретранслятори, які допомагали росії. Фіцо тепер зацікавлений у зміцненні зв'язків з Україною. А Орбан очікує на кримінальне переслідування. За рік багато що може змінитися.Називайте це як завгодно: Україна отримала багато допомоги від союзників, але були речі, які могла зробити лише вона, бо саме вона воювала. Жодна армія не буває ідеальною, і Україна теж припустилася своєї частки непотрібних помилок. Але вона змінила спосіб ведення війни – і змінила те, як тепер мусить воювати будь-яка інша армія.Втрати російської ППО й далі зростають. Ще кілька місяців тому росія втратила здатність системно прикривати лінію фронту. Лише минулого тижня вона нарешті припинила спроби це робити й відтягнула значну частину засобів до московського регіону, де тепер є кілька сотень "Панцирів", пускових установок, радарів та інших компонентів. З огляду на політичну вагу Москви й велику кількість військових заводів у регіоні, з їхнього погляду це має сенс.Вони також розгорнули 90 компонентів ППО навколо Валдаю, єдине значення якого полягає в тому, що там розташована головна резиденція путіна. Там формують дивізію ППО, що не має жодного військового сенсу, крім того, що путін – це держава. Для України це корисно, бо ці засоби не використовують деінде. росія також перекидає невідому кількість засобів ППО для захисту Керченського мосту. Хоча військове значення мосту зменшується, він є символом російського імперіалізму, і його знищення було б таким самим символічним, як знищення нацистської емблеми на Нюрнберзькому стадіоні. Зважаючи на те, що найбільших втрат ППО росія зазнала в Криму через брак глибини оборони, це лише закріплює поразку; додаткове знищення компонентів ППО також піде на користь Україні.Авіаудари й протиповітряна оборона завжди були питанням виснаження. росія збиває більшість дронів, які запускає Україна. Тепер, коли більшість її наявних систем ППО зосереджена в кількох місцях, в інших районах вони збиватимуть менше українських дронів. І це відбувається саме тоді, коли кількість і можливості українських дронів зростають, а союзники надсилають більше ракет, зокрема Storm Shadow/SCALP, ERAM і Ruta.Фактично лінія фронту перебуває в глухому куті. Костянтинівка як місто вже кілька місяців мертва, а населені пункти міського типу за нею опиняються під дедалі більшою загрозою. Слов'янськ і Краматорськ під загрозою і повільно руйнуються – незалежно від того, чи росія колись увійде до них. Там досі потрібно розв'язати проблеми українського командування. В інших районах Україна просувається. Але в усіх цих місцях рух дуже обмежений.Перший пріоритет – збереження бойової потужності України. Це те, що, можливо, стало першим серйозним уроком, який зрештою засвоїли навіть Зеленський і Сирський (на відміну від 2023 року, коли вони відмовлялися його засвоїти). Другий пріоритет – деградація бойової потужності росії. Якщо політична мета війни полягає в тому, щоб вивести російську армію з України, то територіальні здобутки є лише другорядною військовою ціллю. Коли російську армію буде знищено, території будуть звільнені.

Європа, що розвивається, стала історією успіху ЄС. Її наступний прорив може початися з українських оборонних технологій. Дещо з допису Тімоті Еша:Упродовж кількох останніх тижнів я брав участь у низці конференцій, присвячених новим викликам, що постають перед регіоном Emerging Europe майже через сорок років після падіння комунізму 1989 року. Там постійно говорять про те, що більшість країн регіону вже досягли статусу держав із середнім рівнем доходу і стикаються з типовими для цієї категорії пастками: зростанням, що ледь перевищує один відсоток, несприятливою демографією, збільшенням державного боргу, сумнівами щодо конкурентоспроможності, а також посиленням поляризації, популізму й правого радикалізму. Занепасти духом неважко. Але варто на мить поглянути на речі в історичній перспективі – і тоді разюче перетворення, яке відбулося в Emerging Europe за ці майже сорок років, постане в усій своїй неймовірності. У 1993-1994 роках я жив в Україні під час гіперінфляції. Впродовж 1990-х працював економістом у різних міжнародних фінансових організаціях, допомагаючи переходу від планової до ринкової економіки. На той час це скидалося на гераклів подвиг, майже нездійсненне завдання.  Проте привабливість перспективи вступу і, очевидно, прагнення позбутися комуністичної системи спонукали ці країни виконати домашню роботу, затягнути паски й запровадити вимоги acquis та пов'язані з ними реформи. Коли сьогодні відвідуєш Варшаву чи Будапешт, вражаєшся: перед тобою нормальна, добре функціонуюча розвинена ринкова економіка, де все працює, де можновладці говорять тією самою мовою, що й на Заході, і стикаються з багатьма тими самими проблемами. Для мене це перетворення абсолютно приголомшливе, а весь регіон – справді величезна історія успіху. Центральне місце в цьому разючому перетворенні посідає процес вступу до ЄС, який дав орієнтир реформ і фінансування для їх здійснення. Вступ до ЄС забезпечив регіону успішний економічний розвиток і процвітання. Важливо й те, що він, як правило, приніс мир і безпеку – ключові чинники успішного економічного перетворення. Зважаючи на все викладене, я все ж хочу зафіксувати свою позицію чітко і без застережень: економічний розвиток – ні, повне перетворення – Emerging Europe за ці майже сорок років є нічим іншим, як дивом, і заслуга в цьому належить Європейському Союзу. Ключові виклики, що стоять сьогодні перед Emerging Europe, багато в чому схожі на виклики розвиненої Європи. Тож ідеться про підвищення довгострокового зростання, конкурентоспроможності і розв'язання цих проблем в умовах стрімкого старіння населення та зростання державного боргу. Зрештою, гадаю, довгострокове рішення для цих економік полягає в переході на вищі щаблі ланцюга доданої вартості. А це означає інвестиції в освіту, ШІ, дерегуляцію, формування культури інновацій і змін, а також відкритість до якісної міграції. Приклад України, а також Туреччини, показує, як можна трансформувати армію та оборонну промисловість завдяки технологіям і отримати максимальну віддачу від кожної витраченої гривні. Саме це Європі треба наслідувати. Шлях до вищої позиції у глобальному ланцюгу доданої вартості – це партнерство з Україною у сфері оборонних технологій. Сьогодні Україна перебуває на передньому краї дронової війни: поза будь-яким сумнівом, вона виграє битву ітерацій проти росії, проте потребує співпраці з європейськими партнерами для залучення фінансування і масштабування. Європа має інтегрувати українські оборонно-технологічні компанії та їхні можливості у власні військово-промислові ланцюги постачання. Це місія критичної важливості для Європи – як щодо її оборони, так і щодо ширшого майбутнього європейської економіки. Річ не лише в тому, скільки витрачається на оборону, а в тому, як саме витрачаються ці гроші. Підсумовуючи: нам слід домагатися кращої відчутної віддачі від оборонних витрат, а не просто бездумно їх збільшувати. А з огляду на те, що технології змінюють природу війни, на порядку денному – повне переосмислення оборони.