Макс Кідрук. «Колапс». Друга книга серії «Нові Темні Віки».

Писати відгуки на другі й наступні книжки серій завжди трохи простіше. Бо ті, кому не зайшла перша, навряд чи взагалі сюди дійдуть. А ті, кому зайшла, вже приблизно розуміють, чого чекати. Тому тут я, мабуть, трохи попрепарую саму книжку, тим більше поговорити є про що і без спойлерів.

Ще після першої частини я писав, що Кідруку завжди було трохи тісно у форматі коротших романів. Йому потрібен простір. Треба розвернутись, розкласти світ, додати ще одну лінію, ще одну катастрофу, ще десяток персонажів, ще трохи науки, а там, дивись, уже й пів Сонячної системи зайнято. І от у «Колапсі» це відчувається на повну. Світ розширюється, зʼявляються нові сюжетні арки, персонажів стає більше, їхні долі починають переплітатися, автор уже малює не окрему історію, а цілу сагу. І за цим реально цікаво спостерігати.

Окремий респект за наукову частину. Тут майже кожна технологія має пояснення, кожен природний феномен розкладений по поличках, і головне — це все написано так, що навіть якщо ти не астрофізик, інженер чи біолог, ти все одно розумієш, що відбувається і чому. Рука популяризатора науки тут відчувається особливо сильно. Кідрук не просто вигадує якусь штуку, бо так прикольно для сюжету, він майже завжди намагається підвести під неї логіку. І я це дуже люблю.

Після першої книжки в мене був невеликий страх, що динаміка просяде. Ну бо перша частина була настільки насичена подіями, що далі або треба було ще сильніше розганяти поїзд, або дати йому трохи пригальмувати. І я думав, що другого буде більше.

Ніфіга.

Все продовжує розгоратися дуже динамічно, а сама книжка, як на мене, стала навіть рівнішою і структурованішою. Якихось великих провалів чи шматків, які хочеться просто пережити, щоб дістатися до наступної цікавої арки, майже немає. Особисто для мене найменш цікавою лишилась лінія народжених на Марсі, але це вже чиста справа смаку.

І ще одна фірмова кідруківська штука — закон Мерфі. Все, що може піти погано, піде погано. Але тут Макс, здається, вирішив довести цю систему до куба, тому іноді стається навіть те, що не мало статися в принципі.

І от тут є важлива річ. Сюжетних поворотів багато, іноді дуже різких. Кілька разів я був абсолютно впевнений: ага, ну зараз буде ось це.

І часто помилявся.

Але при цьому повороти переважно не виглядають штучними, в стилі «ахаха, зараз я вас шокую». Вони виростають із логіки самого світу, попередніх рішень персонажів, технологій, обставин. Тому навіть коли автор підкидає чергову катастрофу, ти не дуже відчуваєш, що тебе просто водять за ніс заради ефекту.

Якщо розкладати по складових, то динаміка, наукова частина, атмосфера і сюжет — для мене майже 10 із 10.

Тепер трохи понию.

Художність тут, звісно, не рівень великої літератури. Хоча якщо порівнювати з великою кількістю іншої наукової фантастики, то все ще дуже і дуже пристойно. Просто іноді окремі мовні конструкції починають повторюватися настільки часто, що я вже внутрішньо чекав чергового «закляв» чи «вирячився».

Друге — персонажів тут уже десятки, і частина з них неминуче більше нагадує функції, ніж повністю живих людей. Але, чесно кажучи, при такому масштабі я навіть не дуже розумію, як цього повністю уникнути. Тим більше частина героїв прописана справді добре.

І третє — іноді персонажі раптом трохи випадають із власних характерів і роблять речі, які більше потрібні сюжету, ніж їм самим. Таке є. Не часто, але помітно.

Проте все це насправді дрібниці. Бо в цілому «Колапс» — це міцні 9 із 10.

І я дедалі більше думаю, що «Нові Темні Віки» вже цілком можна називати великою науково-фантастичною сагою. Не «непоганою як для української фантастики». Оце «як для» взагалі можна викидати.

Вона нормально стоїть поруч зі світовими зразками жанру, а подекуди, як на мене, їх і переграє — особливо в тому, як Кідрук поєднує науку, масштаб, динаміку і зрозуміле пояснення складних речей.

І от тут уже скажу окремо: українська фантастика такого масштабу і такого технічного рівня, здається, ще не мала.

Тому так. Буду читати далі.