Всеволод Нестайко. «Тореадори з Васюківки». Книга перша. Аудіо.

Не думаю, що я сам узявся б за цю книжку, якби не книжковий клуб. Не тому, що вважав її нецікавою. Скоріше було просте питання: ну а навіщо це мені зараз?

Але але.

Я отримав щире задоволення.

По-перше, читає Богдан Бенюк, і це окремий вид радості. Дуже атмосферно, дуже живо, без оцього відчуття «актор зараз вам зіграє книжку». Коли він сміявся, я мимоволі теж ловив себе на усмішці.

По-друге, сама оповідь ллється дуже легко. Хлопці живі, смішні, абсолютно впізнавані. І що мені особливо сподобалось — вони не просто забіяки, які постійно щось ламають. У них завжди є ІДЕЯ. Неважливо, наскільки вона реальна, практична чи взагалі сумісна зі здоровим глуздом. Але замисел є. А далі вже починається.

Я постійно ловив себе на думці, що такі дорослі чоловіки — це просто випадково виживші хлопчики. Бо рівень небезпеки, на який вони самі себе наражають, іноді якийсь запредєльний.

І ще одна думка, яка мене не відпускала. Сьогодні, думаю, їм би вже десь поставили РДУГ, повели до спеціалістів, склали план корекції, домовились про правила, режим, контроль і бог знає що ще :)

І от тут я навіть не знаю, добре це чи ні. Звісно, зараз інший час, інша реальність, ще й війна. Але відчуття, наскільки ті діти були вільнішими, наскільки багато вони самі вигадували, лізли куди не треба, пробували, помилялись і жили якимось дуже великим життям — зі мною було постійно.

Можливо, ця свобода іноді й закінчувалась дуже дивно. Але в ній було багато життя.

Ще важлива штука — книжка зовсім не примітивна. Вона дитяча, але написана не зверхньо і не тупо. Гумор на місці, персонажі не картонні, мова дуже жива. Тобто дорослому там теж є за що зачепитися.

В підсумку скажу так: слухати було весело, легко і якось дуже тепло.

А там, дивись, і до другої частини доберусь… якось:)
Хто читав? Як вам?