Статистика telegram channel - @homointellectual

Сьогодні вийшов новий епізод мого улюбленого подкасту про культуру та філософію — Kult:Podcast. І це епізод, який з з’явився на світ у тому числі завдяки моєму філософському клубу.Як? В липні ми читали та обговорювали «Страх і трепет» Кʼєркеґора, і вже за звичкою після попередньої «Ерос і Психея» В.Єрмоленко, пішла шукати епізод про Кʼєркеґора. А його не виявилось, хоча саме ця книга одна з кількох найбільше вплинула свого часу на В.Єрмоленка. Тож я написала йому з цією ідеєю, він сказав «запишемо», і ось, епізод втілений в співавторстві з А.Дахнієм, який знається на цьому данському філософі.Ось вам трішки найцікавіших думок з цього епізоду під назвою «КʼЄРКЕҐОР: екзистенція, безодня, віра | Дахній, Єрмоленко»:— Метод Кʼєркеґора — сократівська майевтика, і взагалі Сократ є джерелом філософського натхнення для Кʼєркеґора.— Шлях до істини йде через безодню — шлях ірраціоналізму, до якого належав Кʼєркегор у протилежність до раціоналізму Арістотеля, Томи Аквінського, Гегеля.— За Кʼєркеґором відчай — це погано, це смертельна хвороба, але можливо тільки через нього можна прийти до Бога, і власне навіть до філософських рефлексій.— Провина («винен чи не винен?») — ключове питання і книги «Страх і трепет», і самого Кʼєркеґора, який через це питання прийшов до філософії.— Лінія інтересу Кʼєркеґора до негативізму хронологічно виглядає так: провина і гріх, страх і жах, відчай. Його філософія для кожного, бо кожен проходить через цей «негативний досвід» і це «сходження в страждання» може відкрити щось дуже глибинне.— Кʼєркеґора варто читати всім, для кого істина — індивідуальна та персональна, адже до неї можна прийти тільки через досвід і своє внутрішнє переживання, через свою субʼєктивну екзистенцію.— Твори Кʼєркеґора — різно фактурні, тут поєднується і література, і психологія, і богословʼя.— Майже всі філософи-екзистенціалісти відкидали від себе таке їх називання, і сам Кʼєркеґор себе так ще не називав.— Кʼєркеґор перший почав вживати термін «екзистенція» відносно людини, а не речі, як було до цього. «Екс» — «виходити звідкись, з конкретних умов існування», а «зистенція» — «ставати чи перебувати в динаміці, становленні».— «Людина є великою настільки, наскільки великим є те, що вона любить».— Згідно з Кʼєркеґором, людина якщо і доходить до релігійної стадії, то за таким шляхом: обиватель, естетична (чуттєва) стадія, етична, і нарешті релігійна (але далеко не всі туди доходять).— Віра є основою (не лише в Бога, але й цінностей), без неї етика не спрацьовує. — Кʼєркеґор оживляє філософію через її звʼязок з іншими сферами, через включення читача до співмислення.А щоб почути всі ці думки більш розгорнуто, слухайте подкаст цілком (тут на YouTube) — щонайменше заради прекрасної музичної гри В.Єрмоленка, але найважливіше заради мислення та пізнання✨Людина мисляча | #філософія_ЛМ #знахідка

Про фільм «Життя Чака» (2024) М.Фленеґена по однойменній повісті Ст.КінгаЖиття Чака — це життя кожного з нас, зігране в трьох актах навпаки: (перед)смерть («Дякуємо, Чаку»), основні роки життя («Вулична музика назавжди») й народження (особистості — під назвою «Я вміщаю множини»). Чому навпаки? Бо зазвичай чим ближче до кінця стає людина, тим більше вона озирається на свій початок.До кінця не лише власного життя. Свій кінець має і Всесвіт загалом, і наш світ, який ми бачимо, чуємо, відчуваємо навколо щодня. Для когось кінець настає вже від зникнення інтернету, для інших знаками всесвітнього кінця стають землетруси, повені, пожежі та інші прояви хаосу. Дивовижно, але для людей, які в більшості своїй втрачають, або так ніколи і не відкривають для себе справжньої цінності життя і кожного його моменту, навіть такий світовий кінець, стає досить швидко буденністю. Як каже одна з героїнь фільму, «все летить шкереберть, а ми просто знизуємо плечима».І лише один прояв абсурдності, на межі цього світового колапсу, вириває всіх з такого напівсонного стану життя — і це загадкові написи з усіх сторін «Чарльз Кранц. 39 чудових років. Дякуємо, Чаку!». Хто він — не знає ніхто, окрім кількох людей на весь світ. Але в ньому самому — цілий світ — всі люди, яких він знав з дитинства, все, що бачив, знав, літаки в небі, каналізаційні люки, і навіть що просто уявляв… Світ, який з кожним роком все більше і більше мав би розширюватись всередині Чака, всередині кожного з нас, адже кожен з нас вміщає множини.Все людство — від появи першої людини до зникнення останньої — це одна година в масштабах Всесвіту, а все, що ми знаємо про себе з книг — взагалі відбувається в останні 10 секунд останньої години останнього дня світу. І всі ці події — не випадкові, коли помирає одна людина — з нею помирає весь всесвіт, адже кожен з нас є його частиною, в кожному з нас цілий всесвіт, і ми, як одиничні, вміщаємо в собі множини. Про це вустами школяра, а потім вчительки, промовляє позачасовий Волт Вітмен в своїй «Пісні про себе»:Це не хаос і не смерть.Це форма, єднання та план.Це вічне життя,Справжнє щастя.Минуле і теперішнє зівʼяли,Я наповнив їх, спорожнив і формую наступну зморшку майбутнього.Слухачу мій, що ти хочеш мені довірити?Поглянь в моє обличчя, доки я вдихатиму цей вечір…Насправді ніхто тебе не чує, а я залишуся ще на хвилину.Я суперечу сам собі, гаразд, тоді нехай я суперечу собі, бо я — це простір, і я вміщаю множини. Чак — як кажуть, «на вигляд бухгалтер», але всередині нього особливість, яка проявилась іскрою в цьому світі, яка лишила слід в життях інших. Перш за все через танець. Маленький, але такий великий слід. І його втрата — втрата для кожного, бо всі люди повʼязані між собою тонкими невидимими нитками крізь простір та час, все єдино. Зірки в небі, їхня історія, ритм танцю й серця — все це математика, але не у вигляді мертвих цифр, а у формі світової гармонії, мистецтва.Світ живий, і серцебиття однієї «звичайної людини» триває до останнього серцебиття всесвіту, і навпаки, серцебиття всесвіту триває до припинення серцебиття однієї «звичайної людини». Зірки є для нас, доки є ми, але коли зникає одне, зникає й усе інше. Все поринає в темряву, як поринає в неї весь світ (принаймні для нас самих), коли ми вмираємо — одиничні створіння, що містять в собі множини.Людина мисляча | #кіно_ЛМ

Риба Квень перекидається птахом Пен, одна морська хвиля перетворюється на іншу, життя перетікає в смерть. Такі зміни всього сущого, і це єдине стабільне, що ми маємо, за що можна вхопитись й триматись, не тримаючи його насправді.Що взагалі існує насправді — я чи ти, ти чи я? Все суть одного, одне суть всього. Те, що здається нам початком, є кінцем чогось іншого. Інше — не все, що поза нами, ми самі є іншими для самих себе щоранку, коли думаємо, що прокинулись, а насправді все життя проживаємо, так насправді і не пробудившись.І хто тоді тут мудрець? Той, хто стає вище над усіма, осягнувши сутність речей й віщає про це іншим зі свого его, що втратило в своєму серці орієнтир на справжній Шлях? Чи може дурень — більший мудрець, аніж сам мудрець? Та і чи має все це значення, якщо насправді ми більше знаємо, коли знаємо менше? А щойно пізнавши більше усвідомлюємо, що ми не знаємо нічого — ані про себе, ані про весь цей великий світ.Великий світ — не тільки той, що більший нас в обʼємі видимому, доступному нашому оку. Інші краї земні та небесні. Є ще інший великий світ, який ми не бачимо, бо надто високо підіймаємо ніс, а він проходить по самій землі, й під нею, й у ній. Все суще тримається між землею і небом, живе за цим серединним законом. І тільки людині тут тісно, вузько, дрібно, мало, щоразу треба більше… чого?Насправді ж, щоб стало більше, нас самих має стати менше. Відчути відносність того, що звемо своєю істиною, прийняти умовність чітких меж, перейнятись ритмом природи, частиною якої ми є, але з якою постійно намагаємось розірвати звʼязок. В ній — наше земне коріння та наше небесне крило, і тільки з ними в звʼязку, ми можемо прийти до більшого звʼязку з собою — щирими, справжніми людьми.Люди старовини були ближчі до Правди та Сили самі по собі, бо просто були з ними, без пошуків ззовні, без десяти тисяч речей, без спокуси пʼяти органів чуттів. Нам же потрібно повернутись до святої порожнечі, щоб бодай на словах зрозуміти, про що було їхнє справжнє буття. Однак і слова — суть ілюзій, що відводять від суті речей. Ми навічно застрягли у власній пастці своїх вчених розумів, і немає нам від цього спасіння…Написано під натхненням від книги «Джвандзи» і її нескінченної мудрості, яку я не знаю як в себе усю вмістити.Людина мисляча | #роздуми

Чого нас, людей сучасного західного світу, може навчити східна філософія, й зокрема книга «Джвандзи»?Перш за все — забути про будь-який уСПІХ. Ви взагалі помічали, що саме слово «успіх» має в своїй серцевині слово «спіх», «спішність»? З цією книгою неможливо перебувати в цьому стані. Ні, вона не читається важко, вона важко перетравлюється. Тому для взаємодії з нею потребує те, що протилежне спішності — тиша, спокій, усамітнення, чуйність до себе та її сенсів. Останні — можуть викликати чимало спротиву і питань, бо наша внутрішня клітка з раціонального мислення має обмежену пропускну здатність для інакшого.«Джвандзи» перевертає уявлення про те, хто такі мудреці, що таке чесноти, і навіть що таке успіх (хоч і не вживаючи це сучасне слово). Адже більшість мудреців — це не справжні мудреці, а мудрагелі, які через вигадані надлишкові речі, знання, закони, лише відводять людей від їхньої сродності з собою, долею та стану справжньості. Книги ж покійних мудреців — лише «жмихи і вичавки зі старовини». Взагалі саме в старовині криється ідеал — там і мудреці без мудрості мудрі, і володарі без влади владні, і люди без добра добрі.В старовині люди були цілі з Силою (Де) та Правдою (Дао), тому вони були в злагоді і зі світом (небом і землею), і з собою, не потребуючи нічого іншого ззовні. Але відбувся цей розрив цілісності — через нестримні бажання людей, через жадобу до більшого, та найгірше — через діяння. Буття людини і держави в злагоді з Силою і Правдою тримає людину в такому вищому балансі й гармонії, що їй не потрібні ніякі ані надлишкові дії, ані зовнішні примуси, все відбувається природньо…Чи можемо ми повернутись до цього ідеального стану, чи можемо ми склеїти розбиту на дрібку чашу й вважати її тією ж за своєю сутністю, якою вона була з самого початку? Відповідь очевидна. Але це не значить, що ми, навіть читаючи такі тексти, не можемо віднаходити самих себе, давно забутих і втрачених. А потім знову втрачати, і знову знаходити, бо ні Сила, ні Правда, ані тим більше наше ілюзорне «я» вже не є в нашому світі чимось, що можна здобути і в чому перебувати вічно. Проте через свідоме, але не активне прагнення, радше через особливу бездіяльність, до них можна повертатись знову і знову, ніби до свого справжнього Дому.В дописі використано малюнок з обкладинки «Джвандзи» — «Нічна стоянка човна» анонімного художника ХІХ століття.Людина мисляча | #роздуми #філософія_ЛМ #мистецтво_ЛМ

Що буде, якщо поєднати сучасний фільм Д.Лінча «Малголланд Драйв» (2001 року) та давньокитайську книгу Чжуан-цзи «Джвандзи» (ІІІ ст. до н.е.)?Вийде незвичайне дослідження теми реальності та сну, ідентичності й множинності нашого «я», ілюзорності і плинності світу. Тут не буде готових відповідей, але буде простір глибини для пошуку своїх сенсів🔮✨Тому запрошую на першу відкриту для всіх бажаючих зустріч мого філософського кіно клубу «Людина мисляча» (до цього обговорення фільмів було доступне лише для учасників мого філософського клубу). Для участі в ній вам не обовʼязково читати «Джвандзи», достатньо лише переглянути «Малголланд Драйв» і бутивідкритими до діалогу в затишній компанії людей мислячих. Сам Девід Лінч на питання про зміст символів зі своїх фільму відповідав: «Мені приємно слухати, як по-різному трактують люди мої фільми». Цим і пропоную зайнятись разом в онлайн форматі наступного тижня.На початку зустрічі на вас чекає міні-лекція від мене по темі книги й фільму, а далі — модерована мною, захоплююча подорож в інший світ поза буденною реальністю.📆 коли? 30 вересня (вівторок) з 19:30 до 21:00 (за Києвом);📍де? онлайн в зумі (запис буде);💸 скільки коштує? 333 грн;👥 скільки місць? 10 учасників.Придбати вхідний квиток на обговорення можна за цим посиланням✨ приходьте!

Чи відчували ви бодай раз в житті, що стикались з чимось невідомим й складним в собі? А може, якраз зараз переживаєте подібне? І розвʼязати це не виходить ні самостійно, ні завдяки іншим людям поруч, ні через психотерапію чи коучинг…Саме у таких особливих випадках вам можуть стати в нагоді мої філософські консультації✨Про те, що це, я писала тут. А зараз ділюсь останнім відгуком про цей досвід і тими запитами, з якими я вже працювала (і готова повторити це ще, бо розумію, що вони можуть бути актуальні багатьом з вас), але також відкрита до нових.Отже, з такими запитами я вже працювала:— знайти свій шлях для духовного розвитку та відпочинку, розширити своє поле уваги та наблизитися до комфортного способу побудови балансу в житті;— зрозуміти як працює і бутійствує сучасне суспільство, як людині в ньому жити і досягати успіху не втрачаючи себе та свою автентичність, та як створювати в ньому сенси, та знаходити потрібних людей;— відсутність глобального сенсу життя, відсутність мотивації робити щось грунтовно, через це багато рішень які треба приймати не приймаються;— парадигма дуалізму та місце трансцендентального (містичного, невимовного) у системі філософських знань;— стосунки з іншими, відмінними від нас, щоб не оцінювати, не засуджувати, не ламати людей;— дослідження, як через філософію можна глибше пізнати свою природу і знайти внутрішню опору, яка не базується на релігії чи ідеї Бога, чи будь чого іншого, домінуючого та може допомогти в кризі цінностей і світогляду.Цього місяця я можу взяти якийсь один новий запит, і вже відкрита для запису на консультації в жовтні. Тож якщо маєте запит, пишіть мені @varvara_bosco 🧡

Люди діляться на два типи — «люди хроносу» і «люди кайросу»Звісно, умовно, бо і ті, і інші бувають у відмінному від свого стані. Однак все ж таки дозволю собі цей поділ, бо спостерігаю щодня за собою та іншими ті чи інші риси і людини хроносу, і людини кайросу.Та спочатку почнемо з визначення що ж це за такі люди.Ті, хто живе за хроносом, віддані безперервному лінійному плину часу. Їхня буденність — це життя від будильника до будильника, від понеділка до пʼятниці, з 9 до 18. Ці межі теж умовні, бо можна працювати і не за офісним графіком, але жити за ним. Це життя, цілком віддане сірості і буденності, без спротиву цій буденності, без бою за себе справжніх, не автоматизованих за стандартами згори, не універсалізованих за судженнями з усіх сторін. Для людей, які не вміють або бояться створювати власні стандарти, завжди будуть ті, хто дадуть їх згори. І можна нескінченно обурюватись цьому, але якщо воля до уявної стабільності сильніша, ніж воля до автентичного життя, то це буде тривати нескінченність смертного життя людини хроносу. Тимчасовим визволенням для неї стають вихідні, відпустка, одне з кількох на все життя свят-подій, сповнених лише зовнішньої мішури.Я не засуджую цих людей, я просто спостерігаю. Я там була, я знаю як це. Але також тепер знаю, що за сильного внутрішнього бажання і реальних дій можна стати іншою людиною.Бути людиною хроносу — значить бути. Уявляти та відчувати своє життя дивом кожну можливу мить. Це надзвичайна робота, вона важче тієї, де в буденності люди гарують на фізично виснажливих роботах, бо вона потребує постійно включеної свідомості, усвідомленості. Зі сторони ці люди виглядають ніби в потоці, про них кажуть, що їм пощастило, але правда в тому, що щастить тим, хто діє. Не за створеними іншими інструкціями, а за створеними власним розумом сюжетом. Той, хто є людиною хроносу, є Творцем, автором свого життя. Для нього час не плине в звичайному плині, він відчуває його гостріше, суттєвіше, моменти життя смакують чистіше, чесніше, без огляду на те, що люди скажуть. Щоб стати людиною кайросу, треба сповна напитись з чаши буденного хроносу, відчути ту саму точку «я так більше не хочу», що одного звичайного дня стане «я хочу так…», і це вже не буде звичайний день.Ззовні відрізнити людину кайросу від хроносу дуже просто: саме люди хроносу прагнуть зовнішньої картинки, ніби їхнє життя таке яскраве, дороге, привабливе — це треба, щоб заповнити внутрішню порожнечу. Люди кайросу такі повні, що їхня повнота переливається через край і дивлячись на їхню простоту згадуєш себе справжнього всередині, і в один день розумієш — я хочу жити лише так, я хочу бути, а не існувати.Людина мисляча | #роздуми

Краса — річ обʼєктивна чи субʼєктивна?Певно, це одна з найбільших дилем естетики як філософської сфери, над якою можна сперечатись нескінченно. Але навіщо?Більш важливо — розвивати в собі такий рівень естетичного інтелекту, який дасть вам свободу вийти за межі примітивних оціночних суджень на кшталт «красиво»/«потворно» і тп. Можна робити це самостійно, але цікавіше надихатись професіоналами, одну з яких я знаю майже особисто, і щиро раджу вам її телеграм-канал — «Естетичний інтелект»🧡Авторка цього каналу — Тетяна Дорошенко — за освітою культуролог, але розповідає про мистецтво та філософію дуже живо, без академізму і без води. Про світове і українське. Про класичне і сучасне. В «Естетичному інтелекті» ви знайдете не лише новини про арт-події, виставки, фестивалі, мистецькі книги, але є багато філософського контенту:— про книги (наприклад, про «Уроки філософії»);— посилання на цікаві статті (ось тут про Л.Вітґенштайна);— добірка не банальних матеріалів по філософам (в цій — про С.Зонтаґ і якраз згадану тему краси);— розбір філософських слів (одне з них — «катарсис», що нагадує знайому вам рубрику мого каналу #словничок Захоплююсь тим, як гармонійно в «Естетичному інтелекті» поєднується мистецтво та філософія✨P.S. а ще гарна новина для тих, хто живе в Києві: Тетяна регулярно робить добірку мистецьких подій міста (ось тут — вереснева), і навіть сама досить часто проводить лекції в Ya gallery на різноманітні мистецькі теми. Тож і приходьте, і підписуйтесь![підписатись на канал «Естетичний інтелект»]

Про фільм «Сьома печатка» І.Бергмана (1957)А ви зіграли би зі Смертю у шахи за ще кілька митей свого життя?Не просто заради забави, а тому, що якби чітко усвідомили невідворотність та близькість смерті, то ще більше загорілись би потребою втілити сенс своїм життям. Як сказав би Ґайдеґґер, цю усвідомленість приховує собою повсякденність. І навіть якщо, слідуючи за філософією абсурдизму Камю прийняти, що сенсу як такого самого по собі немає, то все одно прагнути знайти й прожити бодай на мить свій власний — маленький для світу, але великий для нас самих сенс. Таким був шлях головного героя фільму «Сьома печатка» — лицаря XIV століття, Антоніуса Блока.Із його минулого ми дізнаємось лише про те, що він роки свого життя присвятив хрестовому походу. Тепер — його викинуло на берег море життєвих бурь, які він там зустрів, але загубив самого себе. Його погляд — відсутній, як і сенс за цим поглядом. Стільки марних років, мета, яка врешті ніяк не наблизили його до своєї власної — пізнати найвище, знайти сенс. Певно, тому він став більш байдужий до самого себе, до свого життя. В один з моментів фільму, не знаючи що Смерті, він щиро сповідується:У мене в серці порожнеча. Вона немов дзеркало, я дивлюсь на себе в це дзеркало, і мене охоплює жах і відраза. Мені байдуже до людей. Я живу в світі привидів. […] Як можна вірити в Бога, якщо не віриш навіть самому собі? […] Моє життя минуло в марних пошуках, блуканнях. Врешті і життя, і смерть стають для Антоніуса Блока ніби такою собі грою — в шахи, в якій безліч ходів, але яку не варто сприймати надто серйозно, все це лише гра. Навіть незважаючи на те, що вона зі Смертю.Інша форма гри, не з байдужості до життя, а з майже дитячої грайливості та довіри до світу (Бога) проявляється через родину акторів, яку зустрічає на своєму шляху лицар. Хоч вони і грають, але своє життя живуть максимально по-справжньому — щиро, чесно, з відкритим і зацікавленим поглядом до всього, що відбувається навколо, навіть якщо навколо суцільні темні віки — епідемія чуми, хода релігійних фанатиків, спалення «відьом» і тд. Єдине світло серед цієї темряви те, що актор як «блазень», подібно святому, стає посвяченим в сакральне — він бачить видіння, які ведуть його самого і його родину благим шляхом. Ще одним проявом благості (Божого втручання) стає зустріч з лицарем.Їхня зустріч — невипадкова й насправді цінна для обох. Лицар через свого зброєносця рятує актора від божевільного натовпу, актор і його родина рятують лицаря від його власного божевілля як життя без сенсу. Він втратив його (чи і не мав), і лише з появою родини відчув себе мало не вперше в житті щасливим просто від щирої людської присутності, особливих спільних моментів, простої їжі, яку з ним розділили. Ще на сповіді Смерті від сказав, що використає свою відстрочку для єдиної важливої мети. І саме зараз він нарешті її відчув — врятувати лицаря і його сімʼю від найстрашнішого, адже він вже врятував себе — через них він врешті віднайшов свій сенс і цим його життя для нього збулось.Смерть мала рацію:Більшість людей не задумуються про смерть і про те, що життя марне. Але як часто лише дійшовши до своєї власної пограничної мети, ми задумуємось про ці речі. Хотілось би, щоб більше з нас думало про смерть, вправлялись у практиці вмирання, як писав Платон, але не в сенсі відмови від життя, а навпаки — повернення до нього через якомога більш гостре та постійне усвідомлення своєї смертності, що змушує нас не просто шукати, а самим створювати свій сенс — як щоденний, так і всього життя.Людина мисляча | #кіно_ЛМ #сенс

Про першого філософа-екзистенціаліста за 2000+ років до формування цього напрямку Сьогодні весь день подумки повертаюсь до Сократа, а точніше, «Апології Сократа» Платона. Звісно, він не оперує кʼєркеґорівськими поняттями страху (Angst) чи «індивід проти натовпу», ґайдеґґерівськими «ось-буття» (Dasein) чи «буттям-до-смерті», сартрівським розумінням свободи як приреченості людини і реалізації своєї есенції через існування, не знав він і про абсурд Камю, — точніше, не Камю, а кожного з нас, який ми проживаємо, коли відчуваємо конфлікт між прагненням до сенсу і байдужістю світу. Сам того не знаючи, Сократ був екзистенціалістом по самій своїй суті, в серцевині своїх вчинків, весь його шлях життя про це.Для мене саме Сократ — один з небагатьох справжніх Філософів в усій історії західної філософії. Унікально, що цей мислитель сам не написав жодного тексту, бо найвище цінував живу думку в моменті, яку ще не «вмертвило» письмове слово і за яке не взялись би тлумачі-викривлювачі — в цьому його акті так багато свободи. Коли я кажу «справжній філософ», то для мене це значить, що його сПРАВжність проявлялась в його ПРАВді — не просто проповідувати якусь філософську теорію, відірвану від життя, а жити власне життя в злагоді зі своїми діями, а дії узгоджувати з внутрішніми поглядами — власними, і настільки не вписаними в суспільні погляди часів Сократа, що це вартувало йому життя.На підтвердження свого захоплення цим філософом, ділюсь деякими з найбільш влучних уривків з «Апології», які виявляють «симптоми» філософії екзистенціалізму: відчуття максимальної присутності та реалізації в своєму житті не стільки «супроти», скільки «завдяки» усвідомленню власної смертності і її повного прийняття.…там, де хто займе місце в строю, вважаючи його найкращим для себе, або там, де поставить його начальник, той там, на мій погляд, і повинен залишатись, не зважаючи на небезпеку, нехтуючи смертю і всіх іншим, крім ганьби. Адже боятися смерті, афіняни, це не що інше, як вважати себе мудрим, насправді не будучи ним. …і поки я дихаю, і поки в мене буде сил, не перестану філософувати. …відпустите мене чи ні, інакше чинити я не буду, навіть якби мені довелось багато разів помирати. Тоді я не словом, а ділом довів, що я про життя… …не турбуватись про свої справи раніше і в більшій мірі, ніж про себе самого… Людина мисляча | #філософія_ЛМ #натхнення #сенс