#Епізод 199. Пушкар і Барабаш

Коли помер славетний Александр Македонський, ще навіть не встигло охолонути тіло «царя царів», як його полководці вже почали гризтися за спадщину. Зрештою ця гризня переросла в криваві війни, що роздерли найбільшу на той час імперію на шматки. Подібний сценарій, коли після смерті авторитетного лідера його найближче оточення починало кидати один одному пред'яви на тему "а ти хто такий?", потім повторювався в світовій історії не раз. У певній мірі цей принцип спрацював і після смерті нашого гетьмана Богдана Хмельницького. Ще років за п'ять до відходу батька Хмеля в інший світ джерела зафіксували, що багато козаків "заздрять фортуні" генерального писаря Івана Виговського. Коли ж його, в обхід Юрка Хмельницького, обрали новим гетьманом, невдоволення окремих козацьких ватажків викристалізувалося остаточно.

Першим таким опозиціонером став полтавський полковник Мартин Пушкар. Деякі козацькі літописи пишуть, що Пушкар принципово відмовився їхати на раду, де вирішувалося питання обрання Виговського гетьманом, але інші джерела свідчать, що він там був та ще й відкрито вступав з останнім у словесні перепалки. Чи мав полковник особисті амбіції та вважав себе нічим не гіршим за писаря (Пушкар приймав участь у багатьох битвах часів Хмеля, і був людиною далеко не бідною), чи був він ідейним прихильником "русского міра", за який відверто "топив" під час Корсунської ради, не відомо. Та, коли раптом із Москви, де вже кілька місяців тягнули з визнанням Виговського, прийшов лист, у якому Івана таки назвали гетьманом, Пушкар затих. Виговський тоді на радощах навіть облишив антимосковську риторику, але радіти було зарано.

З'явився ще один опонент, за спиною якого, до того ж, стояла поважна "організація" – кошовий Запорозької Січі Яків Барабаш. За час гетьманства Хмельницького "колиска козацтва" втратила своє колишнє значення, "центри прийняття рішень" перемістилися в Чигирин та полкові міста, тож бувалих запорожців така ситуація навряд чи могла влаштовувати. І, коли Виговський, за деякими даними, "новою мітлою" вирішив замінити Барабаша, почався відвертий бунт. Гетьман відповів блокадою Січі, перекривши шляхи підвозу боєприпасів та продовольства. Проте, ця блокада не завадила людям Барабаша дістатися Москви. У нашій історіографії досить поширеним є наратив про те як волелюбні січовики колись відмовилися присягати московському цареві, та коли читаєш чолобитні тої делегації, тебе охоплює пекучий сором.

У своєму бажанні прибрати "ляха, викупленого з татарського полону за кобилу" (а Виговський, насправді, походив зі шляхетського православного "руського роду" з-під Броварів на Київщині), запорожці були згідні як на московських воєвод з окупаційними контингентами по українських містах, так і віддавати податки, зібрані в Україні, для утримання московитських військ. Усі ті забаганки "з-за порєбріка", від яких кілька років до того якось із горем навпіл відбивався Хмельницький, приймалися барабашівцями без застережень, тільки давайте проведемо нові вибори (без участі в них Виговського і бажано десь поближче до московського кордону). Для більшого ефекту розпускали чутки, що гетьман присягнув князю Ракоці, хоча трансильванця самого султан тоді ледь не скинув із престолу за самовільний похід на Варшаву.

Виговський, правда, зі своєї сторони, не знайшов нічого кращого як теж послати своїх людей у Москву. Посол гетьмана вимагав затримати запорожців, що приїхали на болота "бити чолом", та відправити їх у кайданах до Чигирина. Січовиків Виговський змальовував як бунтівників та "анархістів", що тільки й "хочуть щотижня гетьмана міняти", а себе оплотом стабільності, який завжди до послуг царя. І в Москві вирішили "вболівати за обидві команди": сжеріть один одного. Гетьманським послам почали ставити незручні питання: чи були присутні представники Січі на виборах, чому в "бюлетенях", які показали московитам, немає підписів? Ті ж апелювали, що:
"Не варто було й посилати по них, бо на Запоріжжя приходять з міст для промислів, або такі, що пропились, або програлись. Жінки й діти їх живуть по містах".

Та, очевидно, це не переконало.