Виговський, який уже давно працював на царський уряд і, як пам'ятаємо, неодноразово зливав московитам документи з канцелярії Хмельницького, само собою, розраховував, що його давня лояльність буде оцінена по заслугах. Навіть одразу після Чигиринської ради він заявив царському послу про свою вірність та, зокрема, пообіцяв припинити "самодіяльність" козацького корпусу Івана Нечая в Білорусі, що дуже дратувала Москву.

"Попередній гетьман його покривав як родича [Нечай був зятем Хмельницького], я цього робити не буду!"
– запевняв тоді Виговський. Та, як уже в цьому зміг переконатися не один колаборат, починаючи з 2014-го, Москві байдуже на особистості, і царський уряд зовсім не оцінив його попередні старання. У своїх листах московити й далі продовжували називати Івана Виговського простим писарем...

А далі, очевидно, випливла вся та "робота" московських агентів з нашим "електоратом", і гетьман Виговський та старшина пішли в "контрнаступ". Люди гетьмана почали проводити свою агітацію, розповідаючи, що цар хоче скасувати "козацькі вольності", усіх бійців зробити простими "салдатами та драгунами", посполитим "накажуть ходити по московському в лаптях". З українських міст будуть виселяти на Москву, а на їхнє місце завозитимуть в Україну
"...московських людей, як то діялось на Білорусі. Митрополита цар пришле з Москви, і попів присилатимуть московських, а тутешніх забиратимуть на Московщину".

І тут насправді й не розберешся, де "чорний піар", а де справжні "хотєлки" наших союзничків. Тим більше, що патріарх московський уже називав себе владикою “Великія, Малыя и БЂлыя Руси".

На фоні всього цього Іван Виговський у жовтні 1657 року скликає нову раду в полях під Корсунем на Черкащині, де демонстративно й театрально кидає на землю перед усім козацьким товариством гетьманську булаву та їде геть, пропонуючи бути гетьманом Юрку Хмельницькому. Шокована старшина наздоганяє Івана та пропонує повернутися, бо
"щоб справувати треба не хлопця, який би легко дав себе вести, і туди, і сюди, а людину дозрілого розуму і великого досвіду".

Виговський великодушно погоджується повернутися, забирає булаву та проголошує:
"Вже Хмель помер, що цареві московському присягав, і присяга з ним померла!".

І там же в Корсуні, де був присутній посол шведського короля Карла Х Густава, нарешті, оформлюється союзницький договір з Королівством Швеції.

Один із його пунктів зазначав, що
"Світлий король шведський признає і проголосить Військо Запорізьке з підвладними йому провінціями за нарід свобідний і нікому не підлеглий".

На той час "Шведський Потоп" уже майже зійшов з території Речі Посполитої. Краків та Познань знову перейшли під владу Яна ІІ Казимира, а Пруссія за підтримку короля в боротьбі проти шведів отримала незалежність, тож реальної якоїсь вигоди угода в Корсуні навряд чи могла дати Україні. Та психологічний ефект на Москву вона безумовно справила. Утім, не всі підтримали гетьмана. Один полтавський полковник на промову Виговського, що цар збирається платити козакам мідяками, зауважив, що
"Хоч би государ велів з паперу нарізати гроші, я радо прийму їх, аби тільки було на них ім'я царське”.

Звали того полковника Мартин Пушкар. Далі буде...