#Епізод 196. Батько Хмель. Епілог

Станом на кінець червня 1657 року Богдан Хмельницький ще нічого не знав про "жест доброї волі" шведського короля Карла Х Густава, який несподівано залишив територію Польщі, після чого подальше утримання Варшави, захопленої козаками та трансильванцями, уже не мало ніякого сенсу. Але, чи то спрацювала "політична чуйка", чи може новини про те, що кримський хан збирає орду і не ясно куди планує вдарити, занепокоїли нашого гетьмана, і той після бурхливих перепалок із послами царя Алєксєя Романова, про які ми згадували минулого разу, раптом дає задню. Окрім зради у Вільнюсі, гетьман ще пригадав послам про плани московитів поставити своїх воєвод і, відповідно, військові контингенти по інших містах України, окрім Києва, але, зрештою, заявив, що все таки залишається вірним цареві.

Причому, від союзу зі шведським королем Хмельницький також відмовлятися не збирався, так що не Леонід Кучма, насправді, першим вигадав свою "політику багатовекторності". Відчуваючи цю зміну настрою гетьмана, царські посли "не відходячи від каси" одразу озвучили ще кілька своїх "хотілок". Зокрема, вони вимагали, щоб гетьманич Юрій, як обраний наступник батька Хмеля, уже зараз склав присягу на вірність царю Алєксєю, а також порушили справу оселення московських стрільців у Києві. Буцімто за царським наказом до солдатів московитського гарнізону приїхали сім'ї з дітьми, а тому треба їм виділити "на схилах Дніпра" якісь землі під житло та ріллю. Однак київський полковник та місцевий війт без гетьманського наказу нічого цим "корєнним кієвлянам" не давали, тож "бідолахи" змушені були жити в шалашах.

Щодо московських "переселенців" Хмельницький обіцяв своє сприяння, а от щодо присяги свого сина твердо заявив, що поки він живий тільки йому належить вся повнота гетьманської влади, тому ніхто нікому більше присягати не буде. Насамкінець гетьман повідомив, що накаже полковнику Ждановичу повертатися зі своїм корпусом із Польщі, і посли відкланялися. Утім, і без всяких гетьманських наказів козаки Ждановича уже на всіх парах поспішали до України. Довідавшись про відступ шведів, армія Речі Посполитої вирішила всі свої сили спрямувати проти військ трансильванського князя Дєрдя ІІ Ракоці та наших бійців, окрім того на допомогу полякам прийшли австрійці, направлені імператором Священної Римської імперії, тож не можна було гаяти ні хвилини.

Цікаво, що у всьому цьому кіпіші армія Ракоці виявилася настільки безпорадною, що навіть не змогла обладнати нормальну переправу через Віслу, і наші козаки ще й дерли великі гроші з трансильванців за перевіз на протилежний берег. Діставшись Галичини, відступаючі союзники почували себе у відносній безпеці, як тут під Магеровим на Львівщині їх наздогнали передові польські загони, якими командував сумно відомий Стефан Чарнецький. Козаки були не готові до цього нападу, і їх добряче потріпало, а далі регулярні дрібні атаки коронної армії продовжувалися ледь не щодня. Трансильванці почали нарікати, що козаки Ждановича не хочуть приймати жоден бій, і думають лише як пошвидше доставити вози зі здобиччю до своїх країв, і взагалі завели їх бозна-куди, де крім вишень на деревах жодної поживи не знайдеш.

А козаки тоді й справді вже втратили будь-який інтерес до війни, та ще й до того ж трохи побоювалися, що трансильванці укладуть угоду з поляками та видадуть їх. Тому коли, нарешті, було доставлено наказ гетьмана виходити із західної України та йти під Кам'янець-Подільський, щоб запобігти там з'єднанню кримської орди з коронним військом, козаки просто проігнорували його, залишили Ракоці сам на сам із противником та пішли собі додому. Хмельницького справді дуже непокоїла та кримська загроза, тому він, уже фактично будучи прикутим хворобою до ліжка, активно вживав усіх заходів, щоб ще якось урятувати ту кампанію. Задобрювався до султана й обіцяв йому вислати голови австрійських послів, яких було затримано в Чигирині, просив у московитів військо, організував диверсію запорожців на Крим...