лімб

сонце на звіринці встає рано, о третій ночі. третя ночі - це мертві тіні, сира земля і знекровлене піднебіння. відкриваю очі, а світло випалює сітківку фотонами золота і срібла. речі в моїй кімнаті лежать так само, як лежали вчора, не поворухнулись, обриси меблів нагадують статуї богів, хоч бери і молись їм.

десь у цей час, о третій ночі, починається найбільш темна фаза заглиблення. батискаф опускається-опускається і торкається дна. починається розділення тіла, розшарування крові та лімфи, слина набуває присмаку барбітуратів. десь у цей час, о третій ночі, спинний мозок відділяється від головного і починає свою криваву практику - він спорожнює усі органи, аж поки вони не починають просвічуватись, кістки зникають з радарів рентегена, лежиш собі як суцільна масляниста маса, яка розтікається по ліжку, згортаючись у складки.

давай поговоримо про зуби. навіщо нам зуби, задумайся, блять? зуби не для того щоб жувати їжу, ні, це придумали дарвіністи. зуби щоб вишкірюватись ними, скалити їх і погрожувати. але зуби мої незадіяні, вони прото існують як окремі деталі, підвішені у просторі. 32 пуголовки, що вростають у щелепи, що вростають в череп, що вростають в заземлене лібідо.

коли ти о третій ночі ворушишся на ліжку на звіринці, то це чує весь будинок, так, це чує твоя смертельно хвора сусідка по той бік стіни, яка прокидається о третій ночі від твоїх порухів і прикладає вухо до стіни. о третій ночі на звіринці ворушити можна тільки язиком, і то - так тихо, щоб не почула сусідка, щоб не намочити піднебіння.

давай поговоримо про катарсис. чи можливий катарсис без сліз? катарсис - це коли все пройобано, ти не хочеш в це вірити до кінця, але доводиться в це вірити, як би ти не пручався, як би не заплющував очі і не ховав зуби. доводиться всунути собі катарсис у глотку. катарсис - це справжнісінький акт самофелляції, задумайся. прожити катарсис - те ж саме, що виїбатись в рот.

давай поговоримо про лімб. це таке місце, де лишаються душі померлих немовлят і неохрещених чоловіків та жінок. навіть у потойбічному світі існує сегрегація, що вже казати про цей земний, сповнений відблисків скалозубства? у лімб потрапляють привілейовані, це простір між небом і землею.

давай поговоримо про твій сценарій. скільки у ньому знаків з пробілами, підкажи, бо я не можу порахувати? свої сценарні ходи ти прописуєш у чужому ліжку, з сигаретами і алкоголем, ти просто передивилась фільмів у жанрі нуар.

ти знаєш, моя сценарна майстерність зародилась на пологих схилах поділля. якщо о третій ночі на звіринці відкрити очі і почати облизувати зуби, то на поділлі вмирає пара немовлят — дітей моїх ровесників. ці діти потрапляють у лімб, звідки уже не повернуться. кривава сценарна практика , яку я започаткував на поділлі 15 років тому, продовжується тепер на звіринці, я, чорт забирай, талановитий сценарист. моя кривава сценарна практика танцює танець калі юги, вийшла з берегів річка тибр, колесо сансари крутиться як коліщатко лічильника. я прикладаю мокру руку до голови і відчуваю, як рука провалюється в тепле чорне море одеси.

коли о третій ночі на звіринці сходить сонце, а тіні від меблів в моїй кімнаті стають тотемними, коли сусідка слухає мене крізь стіну, коли слина згортається як кров у комочки, тоді й починається акт самозахоронення. акт переходу у лімб.

якщо переборщити зі своєю сценарною практикою, якщо затриматись трошки довше ніж зазвичай, то можна так і провалитись у темну яму, і більше ніколи не виплисти. я встаю, починаю рухати язиком, починаю рухати пальцями, торкаюсь до яремної впадини, здмухную з себе землю. підходжу до вікна, вдихаю запах приміських згарищ, в ньому стільки драми життя, стільки картин промальовано одним лише запахом. сіллю на дорозі світяться перші промені звіринецького сонця, дзвенять у тиші дзвіночки лісниць, собаки відригують катарсис.