brunch

майже з самого ранку в офіс прийшов син власника. я його побачив вперше. на мить подивився йому в очі і сказав «привіт». він нічого не відповів, але подивився на мене.

побачивши його, я відчув таку дивну і складну гамму емоцій. по-перше, я відчув заздрість. заздрість до його молодості, до його ніжної і доглянутої вроди, до його вершково-кремової маскулінності, до його могутності - як фінансової, так і фізичної. він молодий, у буквальному розумінні вибілений хлопчик, високий, з кудрями, з ніжною, аж блискучою шкірою обличчя - просто діамант, витвір мистецтва, надлюдина, яка стоїть поряд з нами - офісним планктоном, що працює за заралату, яку нам платить зі своєї кишені його батько.

він давав нам вказівки і настанови, вчив нас, як робити «правильно». і можливо, більшість з нас відчували презирство до нього, але не перечили і мовчки робили те, що він казав. я ж намагався відчути його, зрозуміти його, побачити його сліпоту. я говорив з ним як з дитиною, але без презирства, а з ніжністю, спокійним тоном, злагоджено і тихо.

друга емоція, яку я відчув - емоція ніжності. він мені подобався. хоч це відчуття було таким розмитим, ледь відчутним і майже непомітним, але так, він мені сподобався як чоловік. я б хотів мати такого друга, чи може бути з ним поруч, чи може бачитись з ним вечорами, говорити, давати йому життєві поради і слухати його наївні і банальні сповіді, як пастор у католицькій церкві. може я хотів би переспати з ним? може. у будь якому разі я відчув бажання стати ближче до нього, але водночас я добре усвідомлював, що це неможливо, бо бачив, наскільки кардинально відрізняються наші всесвіти, наскільки вони мають різні координати.

він - чистокровний блондин, син мільярдера, власника девелопера елітної нерухомості, а я - син мужика з поламаною психікою і пошматованим серцем, без мети і снаги. він їсть на сніданок своє сране здорове харчування і протеїни, а я готую вівсянку на кухні подільської квартири. його до офісу підвозить особистий водій, а я стою у вагоні метро і дивлюсь на свої зношені кросівки із секонду.

він змалечку вчився корпоративному менеджменту, а я змалечку вчився тікати від відповідальності, бо жертовність понад усе. у нього - освіта закордонном, компанії з мільйоними оборотами, у мене - провінційна школа, десятиліття лікарень і повні шлюзи саможалю.

річ насправді не в контрасті. а в тому, що глянцева поверхня його шкіри занадто солодко пахне, аж п‘янить.

хто б там що не казав про вічне життя, але тут, на цій землі, поки ми власники свого обмеженого існування, ми всі не проти мати такий добробут, таку чистоту і незайманість тіла, таку пурпурову нижню і верхню губу, таку ж глибину яремної впадини, як у невинного накачаного баблом юнака.