під водою

їду в автобусі темним містом, за вікном підсвічені тільки номери авто. цифри змінюються перед очима як на датчику, що показує скільки літрів пального ще залишилось.

скільки машин заблудилось у цій темряві, у плутанині доріг, ніхто не знає, ніхто порахувати не може. у цей час доби чорно і туманно, тільки кіберпанкові спалахи роз‘їдають очі.

ще один проїдений день, ще один день в калейдоскопі емоцій, купую продукти, вони втамують мій голод і заглушать голос зсередини, який прориваться, який говорить словами важкообробними.

в кошику пляшка білого вина, сир і оливки, сподіваюсь, ця бакалія відкупить мене, віддалить і відбілить, перетравить мою провину. я несу в кошику цей крам повз нього, повз батька її дітей , який стоїть як монах посеред великого волмарту, він - заблукав, і я заблукав. в нього чорне волосся, і в мене. в нього в руках кошик, і в мене. ми торкаємось кошиками, в яких несемо продукти для своїх жінок, для його жінок.

а вона чекає мене там у своїй квартирі, темній, тісній зі своїми косичками і перфорованими небесами, зі своїм недоношеним материнством, зі своєю глаукомою пам‘яті, зі своєю аквареллю, котрою вона малює видовжені постаті жінок, що стали їй поперек горла як зубочистки.

вона моя позашлюбна донька і я її приголублюю. я її позашлюбний батько і вона мене впускає в дім, в мерседес, в душ і в себе.

пляшка білого вина спорожнюється, в роті - яблучний присмак, на столі - горіхи і чорнослив. вона мене слухає як слухають море - ледь ледь приплюснувши очі.

вона знає, що я знаю все, вона знає, що від мене нічого не приховаєш, і все одно ховає під ліжко його тушу, сподіваючись, що він от от оживе.

я бачу як її діти бігають під ногами як цуценята - маленькі, невинні, зачаровані апельсиновим соком.

в автобусі моєму пусто. я дивлюсь крізь вікно. силуети будівельних кранів приклеєні до фосфатного неба. червоним кольором тліють сигнальні маячки на верхівках будинків - вони як краплі крові, яка от от потече.