гриб з юґґота

🌱 На цьому каналі я неодноразово заявляла про свою любов до «Дня триффідів» Джона Віндема, однак ботанічний горор не одними триффідами єдиний — тримайте добірку оповідань, опублікованих у Weird Tales, де присутні химерні й небезпечні рослини.🌵The Cactus Мілдред ДжонсонЖінка на ім’яЕдіт Портер має розкішну колекцію кактусів, тож коли її подруга присилає їй живець цієї рослини, знайдений під час своєї подорожі Мексикою, Едіт не відмовляється. Рослина починає стрімко зростати, що дивує жінку: подібного кактуса вона ще ніколи не бачила. Поступово її життя починає змінюватися й Едіт розуміє, що причиною тому є цей дивний подарунок.🍃The Seeds of Death Девід Г. КеллерІспанський аристократ Фердинард знайомиться з такою собі femme fatale Гелен Мойєнс, що живе в замку, у який, потрапивши, зникають чоловіки.Фердинанд дізнається, що насправді Гелен володіє дивним насінням, яке підкидає своїм коханцям: завдяки ньому чоловіки обертаються на муміфіковану оболонку, поки рослина всередині них розростається й живе за рахунок їхніх тканин…🍃 The Tree’s Wife Мері Елізабет КонселманСоціальна працівниця з подругою навідують стару жінку, що проживає в горах. Її чоловіка було вбито під час їхнього весілля і поховано під старим білим дубом. Пізніше проповідник одружив жінку на дереві, яке стало для неї заміною чоловіка. І рослина ця, здається, дійсно володіє людськими якостями.🍃 The Devil-Plant Джон Мюррей РейндольсПеред нами — щоденник Джонатана Дарровбі, який уже як чотири роки вважається зниклим: він описує, як познайомився в Бразилії з чоловіком на ім'я Ванлесс та його рабинею метискою. Джонатана бентежить поведінка жінки: вона явно чогось боїться, і незабаром Дарровбі розуміє, чого саме: у саду Ванселла є дивна рослина, що наполовину нагадує звіра, а наполовину венерину мухоловку. І, як стверджує Ванселл, істота розвинула в собі апетит до людської плоті, і от-от відірветься від землі, аби самостійно полювати на свою їжу…🍃 The Plant Revolt Едмонд ГамільтонУ місті Гартвілл починають відбуватися дивні речі: однієї ночі його атакували повзучі рослини. До міста прибуває ботанік Едвард Гарлі зі своїм колегою, де вони на власні очі пересвідчуються, що тамтешні рослини мають атрофоване коріння, а замість листя відрощують міцні та гнучкі вусики. До низки цих химерних обставин певним чином причетний ще один ботанік, Менделл, який вважається зниклим ось уже два роки…👉 Який з цих творів вам було би цікаво прочитати? Діліться в коментарях.

🐙 У 1928 році на світ з’явилося, певне, найвідоміше оповідання Говарда Філіпса Лавкрафта — «Поклик Ктулху», яке без применшень можна назвати одним із найважливіших творів химерної прози. Ідея твору з’явилася на кілька років раніше за його публікацію: у щоденникових записах Лавкрафта можна зустріти нотатку за 1925 рік, у якій він пише, що продумав сюжет цієї історії. Нам же, сучасним читачам, фабула твору добре відома: оповідач ділиться своєю оповіддю про те, як у знайдених реліквіях свого померлого двоюрідного діда він наштовхується на загадкові папери й барельєфну скульптуру моторошної істоти, після чого намагається розплутати клубок, який би привів до суті спадку його родича, а саме до викриття правди, що ж то за чудовисько зображено на барельєфі.👉 «Поклик Ктулху» можна назвати «покращеною» версією одного з його ранніх оповідань, «Даґона», зокрема через згадки дивного підводного монстра, натяк на позаземну цивілізацію, а також землетрус, який, до речі, і справді струсонув Нью-Йорк у той період, який Лавкрафт описує у себе в творі. Серед творів-«натхненників» «Поклику Ктулху» літературознавець С. Т. Джоші називає «Горля» Ґі де Мопассана та «Місячну заплаву» Абрагама Мерріта, а також вплив теософської течії як такої.🖋 Відправивши «Поклик Ктулху» до редакції Weird Tales, Лавкрафт зіштовхнувся з відмовою Фарнсворта Райта, який фактично ніяк не пояснив своє рішення, окрім як зауваженням, що твір є надто затягнутим. Так би оповідання, можливо, й пролежало в шухляді, якби не хороший друг та майбутній видавець Лавкрафта, Дональд Вондрі, який приїхав до Фарнсворта в офіс. До того Лавкрафт добре відгукнувся про твори Вондрі Райту, унаслідок чого, найімовірніше, ті все ж були опубліковані після відмови, тож Дональд, вирішивши «віддячити» Говарду, також пригадав Райту про відхилене оповідання друга.Згідно зі спогадів Вондрі, він почав розповідати Райту, буцімто Лавкрафт, із якихось незрозумілих причин, оминає відправлення «Поклику Ктулху» у Weird Tales, і планує віддати перероблене оповідання до якогось іншого журналу. Фарнсворт рознервувався, що хтось може забрати його автора, і написав Лавкрафту, аби той повторно надіслав йому історію, зрештою прийнявши її.🙏 Ось так от, через банальну вдячність, «Поклику Ктулху» все ж вдалося вийти за межі рукопису до масового читача. За це й дякуємо Вондрі, адже без нього не було би й славнозвісних творів про міфи Ктулху різної кількості та якості, які розповсюджували й розповсюджують надалі Говардову філософію творчості.На світлині: Дональд Вондрі, Говард Філіпс Лавкрафт та Френк Белнап Лонґ.

🙌 У попередньому дописі ми обговорювали особистість Мороджо, яка фактично подарувала нам традицію одягати на конвенти костюмоване вбрання. Там я також згадувала про те, що Міртл долучила до спільноти свою племінницю, Мері «Патті» Ґрей, яку інші прихильники фантастики називали Поґо.Поґо була членкинею таких спільнот, як The National Fantasy Fan Federation, Science Fiction Association і, звичайно ж, LASFS.Разом з одним зі своїх чоловіків, Рассом Вудом, Поґо також заснувала спільноту Harbor Fantasy League.📍У зіні Ah! Sweet Idiocy! можна знайти такий опис Поґо:«Вона доволі кремезна жінка: не товста, а просто висока, з широкими кістками та добре складеною статурою […]Досить приваблива брюнетка, яку все ж оточує певний напил безпорадності, здебільшого зумовлений її короткозорістю, і який аж ніяк не відображає її самостійну та впевнену особистість».💅 Чим особливо відзначилась Поґо, так це тим, що опублікувала один з перших (Сем Московітц узагалі заявляє, що перший) суто жіночих зінів, який називався STF-ETTE.Усього у STF-ETTE вийшло, на жаль, два випуски. У першому було шістнадцять сторінок, і вийшов він у вересні 1940-го року, а в другому — 10. Його випустили у червні 1943-го.Копій видання мені знайти не вдалося, але спочатку STF-ETTE планувався як фензін, у якому друкуються виключно самі жінки, та зрештою участь у ньому все ж взяло п’ятеро чоловіків. Повний зміст видання теж виявилося знайти не так легко, однак відомо точно, що туди дописувала Мороджо, а в другому випуску — Лі Брекетт, яка написала статтю Earth's Renaissance.🤧 Шкода, що фензін не протримався довше — ініціатива, без зайвих сумнівів, важлива й видатна. Та у Поґо, однак, було ще кілька фанатських видань, зроблених спільно з Вудом: Fan-Damn та Pogorus, які також обмежилися виходом одного-двох випусків.На світлині: Поґо.#жінки_у_фантастиці

👉 У 1937 році Форрест Акерман почав цікавитись есперанто — штучною мовою, створеною поляком Людвіком Заменгофом. Відвідавши якось один тематичний конвент, Форрест познайомився там з Міртл Р. Дуґлас. Потоваришувавши, Акерман запросив жінку на зібрання LASFL, спільноти, у якій Міртл, більш відома за прізвиськом «Мороджо», незабаром відіграватиме заледве не ключову роль. Тривалий час вона була підскарбійкою, а також привела до спільноти свого сина (вона була старшою за Акермана на 12 років і встигла вже двічі розлучитися) та племінницю.У тому ж 1937 році Мороджо й Акерман випустили перший випуск фензіну IMAGINATION!, який згодом обернувся на інший проєкт — фензін VOICE OF THE IMAGI-NATION, що виник із рубрики для листів. У 1996 році видання отримало премію Retro Hugo.📍У фензині Who's Who in Fandom можна знайти такий опис Мороджо:«Невисока, темноволоса й понура. На вік їй більше, ніж 21. Уперше зацікавилася науковою фантастикою, коли в 12 років брат подарував їй книжку Берроуза "Принцеса Марсу". Більшу частину дня проводить тиняючись за Акерманом. Вона переконана, що він — найкращий […].Есперантистка, ідеалістка, незадоволена сьогоденням, мріє про майбутнє […].Її колекція складається з 400 журналів, Акермана, кількох книжок та численної кількості найрізноманітніших фензінів».🫣 Зі статті не важко здогадатись, що в той період Акерман та Мороджо зустрічалися, хоч і протривало це не надто довго: на початку 40-х пара розійшлася буцімто через те, що Мороджо багато курила. Коли вони розійшлися, чоловік навіть розіслав іншим членам спільноти листівки, де було написало «13 січня померла прихильниця нф на прізвисько "Мороджо"».Після цього вони до кінця життя Міртл поводилися відсторонено один з одним, та, будучи парою, все ж встигли зробити одну надзвичайно знакову витівку: прийшли в костюмах на1st World Science Fiction Convention, поклавши початок костюмованому відвідуванню подібних заходів. На них був одяг, натхненний ілюстраціями Френка Р. Пола та костюмами зі стрічки Things to Come.Після цього тенденцію підхопили вже й інші: на конвенті наступного року в костюмах прийшло більше людей, серед яких, наприклад, були Е. Е. Сміт та Вілсон Такер. А в 1941 році Мороджо спричинила справжній фурор, прийшовши на конвент у масці, створеній Реєм Гаррігаузеном.За це костюмоване «нововведення» Міжнародна гільдія костюмерів навіть визнала Мороджо «Матір’ю конвентного костюму».📍 Після розриву стосунків з Акерманом Мороджо вийшла заміж втретє й померла у віці 60 році. На її честь Акерман написав бюлетень зі спогадами, який підсумував так:«Вона була відданою прихильницею наукової фантастики. Це буде моя остання ремарка».На світлині: Форрест Акерман та Мороджо.#жінки_у_фантастиці

📍The Crowd — моторошне оповідання Рея Бредбері, яке викриває неприємний потяг людської душі до горя інших. У ньому головний герой стає жертвою кількох автомобільних катастроф, у ході яких спостерігає одну дивну тенденцію — до прибуття поліції чи швидкої на місці інциденту збирається загадковий натовп, який уважно спостерігає за місцем аварії. Історія також отримала телевізійне втілення в антології The Ray Bradbury Theater.Та на страшні автомобільні аварії можна наштовхнутися і в інших історіях Рея, наприклад у A Graveyard for Lunatics, де він описує жаску катастрофу, що сталася з головою кіностудії Джеймсом Арбутнотом.🫣 Ця специфічна тема, що знайшла відгук у цих двох творах автора, походила з травми самого Рея — коли йому було чотирнадцять, він став свідком страшної автомобільної катастрофи.На його очах машина з шістьма пасажирами врізалася в телефонний стовп: трьох пасажирів убило на місці. Бредбері та його друг першими прибігли на місце аварії — там Рей помітив сильно покалічену жінку з деформованим лицем, яка в останні миттєвості свого життя зазирнула йому в очі. Бредбері пригадує:«Того дня я йшов додому, чіпляючись за дерева й будинки, аби встояти на ногах. Мені й досі сниться ця жінка. Я написав оповідання The Crowd з Dark Carnival, засновуючись на цьому досвіді. Ця подія й ті ситуації, що траплялися з усіма моїми знайомими, яких убило автомобілями, і стали причинами, чому я ніколи не водив машину».👉 Попри свій страх, Бредбері охоче сідав у машину до своєї дружини, але катастрофічно боявся літаків, надаючи перевагу водному транспорту. По місту ж пересувався велосипедом. І хоча Бредбері ніколи не сідав за кермо й не навчався водінню, у нього було водійське посвідчення, яке йому дали за надзвичайно цікавих обставин.Якось Рей прибув до Лабораторії реактивного руху, де його завели в окрему кімнату й розпитували, чи мав він посвідчення. Рей зізнався, що ні, однак йому видали документ на місці, аби… він зміг дистанційно поводити марсохід!«Мені сказали: "Ми зараз дамо вам посвідчення — ви поведете марсохід на Марсі. Ось екран, ось панель управління, якою ви контролюватимете, куди хочете поїхати". Отак я й кермував марсоходом. Марсіанські ландшафти — це просто щось!» 🌚

📍 У 1983 році світ побачила новелізація стрічки Twilight Zone: The Movie, написана Робертом Блохом. Письменник жартував, що на цю авантюру погодився тільки тому, що його дружина завела двох котів, яких балувала настільки, що їм «більше не вистачало коштів». Воно й не дивно, що на таку «жертву» Блох міг піти тільки заради дружини та її пухнастих улюбленців — як створення стрічки, так і книжки, було справжньою катастрофою.🎞 Twilight Zone: The Movie — стрічка, заснована на антології Рода Серлінґа, та поділена на чотири сегменти. Один із них, написаний Джоном Лендісом, був оригінальним, решта ж були рімейками старих епізодів серіалу. Крім Лендіса, режисерами фільму також були Джордж Міллер, Джо Данте та Стівен Спілберґ, сценарії сегментів яким писав Річард Метісон.Яким би не був цей фільм, його славу затьмарила сумнозвісна трагедія, яка сталася під час зйомок сегменту Джона Лендіса. Коли знімався епізод з актором Віком Морроу та двома його колегами-дітками, усіх трьох було вбито внаслідок нещасного випадку. Сталося це, бо Лендіс не тільки порушив техніку безпеки, яка призвела до загибелі трьох акторів, а ще й пішов наперекір кільком законодавствам, згідно з якими дітям не можна було працювати вночі та на майданчиках, де відбуватимуться вибухи (саме вони й спричинили трагедію).👉 Нещасний випадок сколихнув усю кіноіндустрію, яка прожогом кинулася оновлювати правила безпеки роботи на місцях зйомок. Проти самого Лендіса висунули низку позовів, а сам проєкт опинився під загрозою закриття. Врятувала його тільки меркантильність студії, що не хотіла втрачати фільм, в одному з епізодів якого знімався Стівен Спілберґ. Зрештою це призвело й до розколу серед режисерів. Спілберґ, який був близьким другом Лендіса, навіть розірвав із ним товариські стосунки. Попри свої намагання врятувати стрічку на тлі судового процесу, режисери все ж намагалися триматися осторонь від свого дітища, яке фігурувало в такому резонансному скандалі.Та все ж фільм вирішили дозняти, вирізавши всі сцени, які передували моменту з трагедією, та переписавши сюжет. Блоху ж через це також довелося перероблювати свій текст.🤔 На роботу над книжкою Блоху дали шість тижнів, не повідомивши найголовнішого — сюжет стрічки, складений з сегментів, зрештою «замикається», утворюючи своєрідний цикл. Йому дали завдання тільки розширити кожен із сегментів так, аби книжка зрештою сягнула обсягу повноцінного роману, при цьому не змінюючи нічого в основному сюжеті. Пролог, який є у фільмі, відсутній у книзі. Заважало роботі й те, що з чотирьох сегментів йому показали тільки два. Вихід Блох знайшов у тому, щоб занурювався в потоки свідомості своїх персонажів.Загибель акторів на зйомках Twilight Zone: The Movie Блох ніяк особливо не коментував, назвавши інцидент «трагедією, яка лишень ускладнила йому справу» 🤔📍Результатом він теж не надто був задоволений, але «сподівався, що коти оцінили ці зусилля». А ви дивилися фільм?

💀 У зв’язку з виходом стрічки про Майкла Джексона мені пригадалося кілька фактів про його зв’язок із Форрестом Акерманом, одним із засновників фандому наукової фантастики.Наприклад, Акерман брав участь у зйомках кліпу до пісні Thriller — його можна побачити в сцені, де Майкл та Ола Рей сидять у кінотеатрі. Він сидить простісінько за Джексоном і їсть попкорн (скрін прикріплю).Оскільки Акерман був також відомим колекціонером та й загалом добре розбирався у жанровій попкультурі, мені доводилося навіть бачити кілька матеріалів, у яких писали, що Акерман буцімто ідейно допомагав йому над створенням кліпу, але це я ані підтвердити, ані спростувати не можу.📍 Існує ще одна легенда, пов’язана з Акерманом та Джексоном. У 1995 році в Лос-Анджелесі проходив Famous Monsters of Filmland Convention. Традиційно, як це бувало на подібних заходах, проходила костюмована вечірка, на яку заявився чоловік у костюмі Графа Орлока зі стрічки «Носферату. Симфорнія жаху» 1922 року. Багато хто стверджував, що під костюмом прибув Джексон: про це знімали окремі сюжети на телебаченні, а журнал People навіть написав коротенький матеріал отакого змісту:«Щодо Джексона — минулого місяця він переодягнувся у Дракулу на костюмований вечірці, спонсорованій журналом Famous Monsters of Filmland. Подія, що проходила у готелі в Лос-Анджелесі, була частиною конвенту для прихильників фільмів та телебачення в жанрі горору та наукової фантастики. Коли Джексон, репетируючи на сцені неподалік, дізнався, що Аль Льюїс, Дідусь з телешоу The Munsters, був на тому конвенті, то викликав лімузин і сказав, що хотів би з ним зустрітися».Однак існує також версія, що Майкл зазирнув туди, бо знімав неподалік кліп до пісні Scream.🌚 Сказати, чи правда чоловік під маскою Носферату Майкл — складно. Мені траплялися коментарі від людей, які стверджували, що під маскою вони, але цього ми також ніяк не зможемо довести.На тому ж самому конвенті, до речі, були також присутніми Рей Бредбері, Рей Гаррігаузен, Джон Лендіс (який і знімав Thriller), Аль Льюїс, Боббі Пікетт, Енн Робінсон, Карел Стрейкен та багато інших зірок та знаменитих людей фандому, тож якщо в костюмі був не Майкл, цікавих особистостей на конвенті все одно вистачало.

MAY THE 4TH BE WITH YOU! 🌟Для всіх прихильників Star Wars сьогодні особливий день — і на честь цього розповідаю вам цікавинки, пов’язані зі створенням сценарію до Empire Strikes Back.Ні для кого на цьому каналі не секрет, до кого ж Джордж Лукас звернувся, аби йому допомогли зі сценарієм — до самої Лі-королеви-космоопери-Брекетт. Та, на жаль, ця робота припала на термінальну хворобу Лі, через що жінка померла незадовго після того, як здала сценарій Лукасу. Джорджу ж він не сподобався, адже був «застарілим» і не мав тієї атмосфери, якою володіла франшиза. Але звертатися до Брекетт за повторним опрацюванням було вже пізно, тож текст перейшов до рук Лоуренса Кездана, який фактично нічого не лишив від оригінального тексту Лі.Ось деякі з основних відмінностей, яких зазнав сценарій після правок Кездана:👉 Люк мав втрачену сестру, якою була не Лея.Джордж Лукас відкрито заявив про родинні зв'язки цих двох аж у третьому фільмі оригінальної трилогії. Ідея того, що Люк мав втрачену сестру, була в сценарії на будь-якому етапі його розробки, однак першочергово це була інша персонажка на ім’я Нелліт.👉 Зміна імен.Лендо Калріссіана у Брекетт звали Лендо Кадар. Йоду ж звали Баффі, потім — Мінч Йодою. У фіналі ж його ім’я скоротили просто до «Йода». Планета Беспін же мала назву Хот.👉 Інша кульмінаційна сцена.У Брекетт Люк не втрачає руку в камері для заморожування карбоніту — у неї ці двоє протистоять один одному в апартаментах Вейдера, які Лі описує як ізольований готичний замок. У її сценарії Дарт не є батьком Скайвокера, тому версія Вейдера Лі особливо нічим не займається через відсутність родинного конфлікту, шукаючи Люка за допомогою Сили й не роблячи задля цього ніяких тілесних зрушень.У нього в цьому замку також є домашні ґорґульї, тому не дивно, чому він не хоче звідти виходити 🌚👉 У Гана Соло був вітчим.Ган дізнається, що він має вітчима на ім'я Ован Марекал, котрий є головою Транспортної гільдії та заледве не наймогутнішою людиною в галактиці. У Брекетт Лея переконує Соло звернутися до Ована, аби своїм впливом він допоміг їм повалити Імперію, приєднавшись до повстанців. Сценарій фактично закінчується на тому, що Ган вирушає до нього.👉 Навчання Люка.Якщо у фільмі Люк не встигає довчитись джедайському ремеслу, адже відчуває, що Ган та Лея у небезпеці, то в сценарії Брекетт Люк навчання майже закінчив. Зустріч із Вейдером мала стати його останнім випробуванням, після якого його б посвятили в джедаї, у той час як у фільмі Йода навпаки застерігає його від зустрічі з Вейдером.👀 Це далеко не всі сцени зі сценарію Брекетт, які було змінено: наприклад, Лендо у Лі був клоном. Надзвичайно цікаво, якою була б стрічка, та й вся сага в цілому, якби письменниці судилося й далі над нею працювати, однак маємо те, що маємо — культову космооперу, яку ми все одно палко любимо.Діліться в коментарях, який факт здивував найбільше!

«Радий чути, що ти й К. Л. М. працюєте над спільним шедевром. Результат безсумнівно має вийти просто прекрасним! Для того, щоб облаштувати зустріч середньовічної Джирель та Нортвеста Сміта з майбутнього, доведеться добряче так жонглювати часом, однак, якщо вже до роботи беруться такі дві яскраві уяви, ніяких перешкод не має виникнути. Естетичної та фінансової удачі вам!».🤫 Такий лист Говард Філіпс Лавкрафт написав Генрі Каттнеру в 1937 році стосовно його першої колаборації з майбутньою дружиною, Кетрін Люсіль Мур. Хоч самому Лавкрафту й не судилося побачити, у що згодом переллється ця співпраця, ми знаємо, якою кількістю спільних творів подружжя згодом «озолотило» фонд наукової фантастики.Коли я формувала зміст перекладної збірки, то чимало часу витрачалося й на те, аби правильно «ділити» творчість Каттнера на ту, яка була написана разом з Мур чи окремо. Якщо сольні твори Кетрін разюче відрізняються від сольних її чоловіка, спільні за таким принципом ділити не виходить. Мур, яка відрізняється пишним і розлогим стилем, якимсь незбагненним для мене чином «абсорбувала» суху та лаконічну манеру письма Каттнера, майстерно підлаштувавшись під нього.📍Коли ж у Мур спитали, у чому полягав секрет такої письменницької єдності, її відповідь була проста: коли вони обоє зрозуміли, що можуть таким чином підтримувати один одного, то кинулися писати, аби… покривати орендну плату. Кетрін стверджувала, що про ніякі сварки на цьому підґрунті не було й мови: «У нас не було часу на такі нісенітниці». Коли один з них відчував письменницький застій, за роботу брався хтось інший, нерідко навіть без мінімальних втручань у текст.«Ми щиро любили те, як кожен із нас писав, і насолоджувалися тим, що виходило з друкарських машинок один одного. Це були хороші стосунки».👀 Якось у мене вже виходив допис, у якому Едмонд Гамільтон розповідав, як Кетрін під час одного з таких «застоїв» у Каттнера просто мовчки взяла й написала за нього розділ. У своїх мемуарах Джордж О. Сміт пригадував, як гостював у подружжя й застав таку картину: Генрі працював за друкарською машинкою, відволікся попити каву з гостем, поки на «заміну» йому пішла Кетрін. Після цього до гостя прийшла Кетрін, із якою він також випив каву, після чого жінка сказала, що їй варто переодягнутися. Тоді ж вона помінялася місцями з Генрі, який спустився повідомити гостя, що настав час снідати. І так тривало по колу:«Вони з перервами працювали по черзі десь до другої години того суботнього пообідя, коли один з них підіймався нагору, поки інший спускався».Їхня творча «дифузія» дійшла до такого ступеня, що єдиним способом, яким їх міг розлічити редактор Джон Кемпбелл, було те, що один з них писав grey, а інший — gray.👉 Мур же зазначала, що розрізняти їхні твори можна за тим, що вона схильна вживати багато прикметників та складнопідряних речень, тоді як Генрі писав дуже лаконічно. Та, здається, за кілька років роботи над текстами збірки (я вже відчуваю себе третьою в цьому тандемі), помітне втручання Кетрін я відчула тільки в Mimsy Were the Borogoves, але тут ще багато в чому причина у великих кількостях згадок про дитячу психологію, якою жінка могла зачитуватися під час своєї вагітності.На мою думку, рівень співпраці Каттнера й Мур просто якийсь позаземний. Сумно, що вона зрештою повністю відійшла від сольної кар’єри, але нам усім слід визнати, що без неї Каттнер не був би Каттнером 🌚На світлині: Кетрін Люсіль Мур та Генрі Каттнер.

Остання історія Говарда Філіпса Лавкрафта The Haunter of the Dark була породжена, якщо можна так сказати, з жарту.👉 Восени 1935 року юний письменник Роберт Блох видає історію з назвою The Shambler from the Stars, у якій розповідає про чоловіка, у котрому легко зчитується Лавкрафт. На головного героя історії чекає непростий фатум — той помирає. Для цього Блох навіть просив у свого кумира дозволу — Лавкрафт не відмовив, однак згодом відплатив йому тією ж монетою, убивши його у своєму оповіданні The Haunter of the Dark.🤫 Та The Shambler from the Stars далеко не єдина історія, у якій Блох так учиняє, хоч і більш відома. У ранньому доробку письменника також є оповідання The Dark Demon, у якому він знайомить нас із письменником Едґаром Генквістом Ґордоном, особистість котрого багато в чому перегукується з Лавкрафтом — окрім його опису як дивного генія та автора моторошних оповідок, Блох також надає йому й фізичних характеристик Говарда, адже його персонаж «високий, худий та незграбний чоловік із блідим обличчям і глибоко посадженими очима». А ще він обмінюється листами з редакторами й письменниками-початківцями з усієї країни, і його допомога є недооціненою для оповідача історії, у якому також легко вгадується Блох. Сюжет же доволі простий: Едґар стає одержимий описаними ним темними ідеями, які він черпає зі своїх снів, через що зрештою стає одержимий сутністю-посланцем моторошного Темного Демона aka блохівського Ньярлятотепа. The Shambler from the Stars — відносно подібна історія про зацікавлення людини окультною тематикою та забороненими знаннями, що призводить її до плачевного кінця.📍The Haunter of the Dark Лавкрафта ж є доволі якісною історію про Роберта Блейка з Мілвокі (де Блох провів свої юні роки), увагу якого незбагненним чином привертає місцева церква, що має свої таємниці. Під час написання історії Лавкрафт багато в чому надихався історією The Spider Ганса Гейнца Еверса (щоденникова оповідь та втрата особистості внаслідок впливу чогось химерного), а також Едґаром Алланом По та його родиною Ашерів, у якій сімейний будинок відігравав подібну роль до церкви в історії Лавкрафта.Цікаво, але місцями Лавкрафт розкидає й певні автобіографічні фрагменти: наприклад, Говард буквально описує свій краєвид із вікна як той, що розкидається перед Блейком, а також згадує про сильний шторм та грозу, які розгортаються біля церкви — Лавкрафт був свідком, як шпиль церкви, що знаходилася неподалік його дому, було зруйновано також через негоду.❓Чи читали ви якісь з цих оповідань? Діліться в коментарях і розглядайте таку цікавинку: зміст листа, у якому Лавкрафт дозволяє Блоху вбити його літературного двійника.