Їздив додому на два тижні. Все роздав. Компанії, магазини. Рахунки переписав на милостиню. Нічого не лишив. Тепер — тільки чотки й Бог.
Я помовчав. Море шуміло під носом парома, розтинаючись навпіл.
— Ви були багатою людиною?
— Був, — сказав він просто, як кажуть «був молодим». — До недавнього часу — серед п'ятьох найбагатших людей Сербії.
— Дивно, — вирвалося в мене. — І рідко.
— Рідко, — погодився він. Потім обернувся до мене всім тілом і подивився прямо, темними очима, в яких стояла вода. — І наша зустріч не випадкова. Ти з України. А я прийняв це рішення через українського ченця.
— Якого?
— Того, якого вбили у вас двадцять третього серпня. У Святогірській лаврі.
III. Чотки
Він розповідав, і я не перебивав. Розповідь його була як стежка в горах — то рвучка, то тиха, з проваллями мовчання посередині. Переказую так, як запам'ятав.
«Я на Афоні не вперше. Багато разів бував. Гроші мав — приїздив, жертвував, ставив свічки, їхав назад до своїх справ. Думав: цього досить. Бог же бачить, скільки я дав.
А двадцять четвертого серпня вирішив: піду на вершину. Сам. Ногами. Ніколи не ходив — усе катером, машиною, за чужими плечима.
Катер висадив мене на пірсі святої Анни. Я піднявся до скиту. Приклався до стопи бабусі Христової, мами Богородиці. Випив кави з отцями, як там заведено. І пішов далі. Сонце вже хилилося.
Стежка вужчала. Чагарники хапали за рукави, як жебраки. Каміння котилося з-під ніг. І десь я звернув не туди. Іду — стежки нема. Назад — теж нема. Телефон мовчить. Я стою серед каміння, над морем — один із п'ятьох найбагатших у Сербії — і нічого не можу. Ні купити, ні наказати, ні подзвонити. Тоді я вперше зрозумів, що таке людина без Бога. Це — я на тому схилі.
І тут бачу: на камені сидить чернець. Старий чи молодий — не скажу. Сидить, ніби когось чекає.
Я до нього: „Оче, поможіть, заблукав“.
А він: „Поможу. Я сам туди йду. Ходімо, Милоше“.
Я став як укопаний. Причулося? Я ж не казав імені.
„Ви серб, — каже він. — Я вас, сербів, пізнаю. До нас до війни ваші паломники часто приїздили“.
„А ви звідки, оче?“
„Мене звуть монах Варсонофій. Я зі Святогірської лаври. З України“.
І як сказав він це — лице його засвітилося. Не так, як світиться обличчя від сонця. Зсередини. Як лампада у вікні зимової ночі.
Ми пішли. І я не чув утоми. Я, що годину тому задихався, як старий кінь, ішов легко, ніби мене несли. Він ступав попереду, і камінці не котилися з-під його ніг. Чотки в руці перебирав: Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мя. Уголос не казав, але я знав, що каже саме це. Як знаєш, що б'ється серце.
До вершини ми дійшли швидко. Надто швидко. Я потім рахував — не могло так бути.
„Яка краса, — сказав він, обернувшись. Під нами лежав увесь півострів, зелений, у синій оправі моря, а далеко — острови, як сплячі звірі. — Я так мріяв сюди піднятися. Сам. Своїми ногами. І Богородиця дозволила“.
Ми прочитали акафіст Божій Матері. Він — напам'ять, я — за ним, спотикаючись. Потім сіли біля храму. Дмухав теплий вітерець, пахло чебрецем і розпеченим каменем.
Він подивився на мене. Довго.
„Скоро в Європі буде велика війна, — сказав. — Як у нас в Україні. Лишайся на Афоні, Милоше. Поспішай“.
Помовчав. І обличчя його знову просвітліло — тихо, як світає над морем.
„А наша війна скінчиться, Милоше. Не силою людською — милістю Божою. І Україна зацвіте так, як не цвіла й до війни: як сад по зимі, як поле, що прийняло зерно. Бо коли зерно не впаде в землю й не помре, то залишиться одне, а коли помре — рясний плід принесе. Кров мучеників — не вода, що зникає в піску. Вона з'єднується з Кров'ю Христовою і омиває народ від давніх відступів, від беззаконь батьків і наших власних. Господь не мститься, Милоше. Господь лікує. Ліки Його бувають гіркі, як чаша в Гефсиманії. Але за чашею — Воскресіння“.
Я засумнівався. Я чув, що багато ченців у прелесті: бачать те, чого нема, кажуть від себе, а думають, що від Бога. Хто він такий? Звідки знає?
Він наче почув.
„Мене вчора вбили, — сказав він тихо, без жалю, так, як кажуть: учора йшов дощ. — У мене ще день. Завтра — тут, на землі. А потім — додому“.
І подивився на хрест на вершині.