„Вертайся до Белграда, Милоше. Роздай усе. І йди на Афон“.
Він підвівся, зняв свої чотки й наділ мені на шию. Вони були теплі, як жива рука. І пішов до храму. А двері були зачинені — я знаю, я сам їх смикав перед тим.
Я відвів очі на море. На мить. Одну мить.
А коли повернув голову — його не було.
Я обійшов храм. Двічі. Тричі. Я кричав: „Оче Варсонофію! Оче!“ Вітер ніс моє слово в море, і море мовчало. Я плакав, як не плакав, коли ховав батька. Потім побіг униз. Не пам'ятаю, як біг. Каміння, кущі, сутінки — нічого не пам'ятаю.
У скиті святої Анни телефон ожив. Задзвенів, засвітився, ніби теж прокинувся. І перше, що я побачив, — новина. Святогірська лавра. Двадцять третього серпня. Убитий монах Варсонофій.
І фотографія.
Це був він. Боже мій, брате, це був він».
IV. Імена
Милош замовк. Сунув руку за комір і витяг чотки — чорні, вовняні, з потертим хрестиком. Потримав на долоні й сховав знову, як ховають лист від матері.
Ми довго мовчали. Чайки відстали. Море притихло. Гора нависла зовсім близько — вже не видиво, а земля: камінь, ліс, дзвіниці, що біліли в зелені, мов свічки.
— Тепер я хочу тут залишитися, — сказав він нарешті.
Я не знав, що відповісти. Є історії, після яких слово — як камінь, кинутий у колодязь: чуєш, як падає, чекаєш, а дна нема.
Пором сповільнив хід. Попереду, під схилом, з'явився пірс і стара вежа над ним — пристань Хіландара.
Милош почав збиратися. Повільно, акуратно, як чоловік, що збирається не в дорогу, а у вічність. Узяв невелику торбу — все, що в нього лишилось.
— Помоліться за мене, — сказав він біля трапа.
— А ви — за нас. За Україну.
— Я за вас уже молюся, — відповів він. — Відтоді, як мені на шию наділи ці чотки.
Він зійшов на берег і не озирнувся. Ішов угору, до монастиря, великий, темний, у скуфії, і постать його меншала, меншала, аж поки не злилася з камінням — так, як злилася колись із каменем постать того, іншого, на вершині.
Я проводжав його поглядом, доки міг.
Пором відчалив.
Я стояв на носі, як і раніше. Вітер, сіль, чайки, що поверталися. Гора над головою — чиста, без хмаринки.
Я знову витяг записки. Знову відкрив телефон. І почав спочатку, хрестячись на Гору:
— Спаси, Господи, воїна Андрія…
Бо хтось мусить молитися за тих, хто вже ліг у нашу землю. І хтось мусить молитися за тих, хто ще йде.
А там, на вершині, — я знаю — у ті дні стояв український чернець і дивився на море. Йому дали ще один день на землі. І він віддав його, щоб навернути одного серба.

Такі в нас, Господи, ченці.
Такі в нас, Господи, смерті.
І таке в нас, Господи, воскресіння.

Роман Лілея

Афон