I. Пором

Уранополіс ще спав, коли пором, важкий і білий, як стара пралька, відчалив од пристані.
Вежа над берегом, вимита тисячолітніми вітрами, дивилась нам услід сліпими вікнами.

Вода під кормою кипіла зеленим склом, а далі, до самого обрію, лежала рівна й густо-синя, ніби хтось розлив по ній пляшку чорнила й забув витерти.

У залі пахло воском, потом і мокрою вовною підрясників.
На довгих лавах сиділи сотні людей: ченці з чотками, паломники з рюкзаками, діди з палицями, молоді хлопці з очима, що ще не знали, чого шукають.
Хтось дрімав, прихилившись до сусіда.
Хтось стиха співав тропар. Хтось лічив гроші.

Повітря стояло, як вода в старій криниці, — нерухоме й важке, і я відчув, що коли просиджу тут ще хвилину, то задихнуся не тілом, а душею.

Я вийшов на палубу.
І світ розчахнувся навстіж.
Внизу було море — не просто вода, а жива істота, що дихала під бортом, здіймала спину й опускала знову.
Над головою кричали чайки.
Паломники кидали їм хліб, і птахи ловили шматки на льоту, вигинаючись у повітрі білими серпами, — жадібно, дзвінко, безсоромно, як діти на ярмарку.
Одна чайка висіла просто над кормою, не махаючи крильми, і дивилась на мене жовтим оком, ніби знала щось таке, чого не знав я.

Я пройшов уздовж борту до носа. Там, де палуба звужувалась, як лезо, було тихо: вітер зривав слова з губ і відносив у море. Звідти видно було Гору.
Вона наближалась повільно, урочисто, як наближається сповідь: спершу зелені схили, темні, мов оксамит, далі сіре каміння, а над усім — вершина, гостра, мармурова, чиста, без жодної хмаринки.
Такою її бачать рідко. Кажуть, Гора ховає обличчя від тих, хто приплив подивитися, і відкриває тому, хто приплив помолитися.
Я не знав, до котрих належу я.

II. Скуфія
Поруч зі мною стояв чоловік. Великий, широкий у плечах, років п'ятдесяти, з довгою бородою, в якій срібло вже переважило чорнину.
Одяг на ньому був мирський, але строгий, темний, застебнутий до горла, — так одягаються не на прогулянку, а на похорон або на вінчання. А на голові — скуфія з маленьким вишитим хрестиком.
Дивно, подумав я.
Не чернець, не священик.
А скуфія.
Він тримався за поруччя і дивився на Гору так, як дивляться на рідну хату після довгої дороги. Я відвернувся: чужа мить, не мені її чіпати.
До Дохіару пливти дві години. Я йшов туди до Скоропослушниці — ікони, про яку афонці кажуть: вона чує раніше, ніж ти встигнеш доказати. А звідти хотів пішки, стежкою над морем, до Пантелеймона.
Я витяг із кишені записки. Пом'яті, складені вчетверо, списані різними почерками: старечим, тремтячим; дитячим, круглим; поспішним, чоловічим. Люди давали їх мені в Києві — на вулиці, в храмі, біля кухні, де щодня годуємо голодних, — і кожна просила одного: «Помоліться там». Потім я відкрив телефон. Там були інші імена — ті, що приходили есемесками вдень і вночі. Воїни. Зниклі безвісти. Убиті. Їхні матері. Їхні вдови. Хворі. Діти хворих.
І я почав.
— Спаси, Господи, воїна Андрія. Спаси, Господи, воїна Олександра. Упокой, Господи, раба Твого Дмитра. Утіш, Господи, матір його Ганну. Поверни, Господи, зниклого Василя. Зціли, Господи, немовля Софію…
Імена падали в море, як хліб чайкам. І мені здавалося, що хтось їх ловить на льоту.
Двадцять хвилин. Може, більше. Я не рахував. Коли спинився, пальці тремтіли, а на губах була сіль — від моря чи від сліз, не знаю.
Тоді я помітив: чоловік у скуфії теж хрестився. Щоразу, коли хрестився я. Мовчки. Не дивлячись на мене. Ніби ставав поруч у невидимий стрій.
— За кого ти так ревно молився? — спитав він. Російською, поламаною, з твердими приголосними, в яких було щось гірське, балканське.
— За воїнів, — сказав я. — За їхніх матерів. У нас війна. Я з України.
Він кивнув повільно, ніби це слово — Україна — не треба було йому пояснювати.
— А я з Сербії. Милош.
— Роман.
Він глянув на мій хрест.
— Ти священик? Благослови.
І цей великий чоловік, у якому було щось від дуба й від ведмедя, схилив голову — низько, по-дитячому, — і я поклав на неї руку й перехрестив. Скуфія була тепла від сонця.
— Куди путь держите? — спитав я.
— До сербського монастиря. Повертаюсь. Назавжди.
— Хочете стати ченцем?
— Так.