Повідомлення telegram каналу - @divochiydvizh

🤫 Про це не знатиме ніколи і ніхто
У спадок від усіх моїх романів і романчиків мені залишилися дрібнички, про які ніколи не дізнається наступний хлопець.
Він ніколи не знатиме, що кожного разу, коли я бачу марципани, я згадую свого першого хлопця, який привіз мені їх з Італії. Він ніколи не знатиме, що мені тьохкає, коли я проходжу попри місця, де працювали мої пасії – а у Львові, чорт, це на кожному кроці. Він ніколи не дізнається про прості листівки на моїй стіні з сакральним для мене вмістом. Від яких альбомів у моїй колекції платівок у мене на мить завмирає серце.
Не знатиме, які спогади спливатимуть у моїй пам’яті, коли простягатиме мені персик. Коли називатиме мене певними кличками, обійматиме в певних місцях. Він ніколи не знатиме, чому я насправді відмовилася йти саме у цю кав’ярню. Не знатиме, як мені тригерять татуювання, вельветові штани, деякі кольори, сезони, види спорту, напої та навіть деякі країни й міста. Половину мого плейлиста, у якому попри мою волю деякі пісні назавжди асоціюватимуться із людьми. Іноді доводиться добре попрацювати, щоб “відшкрябати” спогади і нарешті повернути улюблену пісню собі.
Усі ці дрібнички майже непомітні, неначе вітерець, що лише на маленьку долю секунди залетів під куртку. Наче привид минулого – забіг привітатися і зник. Я не проти цим гостям і навіть рада, що вони є, подарунки, нашаровані в моєму житті. Про них ніколи ніхто не дізнається – і це прекрасно, бо вони лише мої.
Я навіть маю поличку з подарунками, які залишися мені на пам’ять про цих людей: мирно розійшлися чи жахливо – не має значення, бо це згадка про найкраще що було у них і у нас. Гарна здатність: стерти мудаків, залишити ностальгію.
Та ще цей хлопець не дізнається, скільки нових дрібничок і нейронних зв’язків створить у моєму серці. І це приємно, що у мене є секретна частина, яка то ностальгує, то поколює – але це емоції, які нагадують, що я жива і щось відчуваю. "Чому ти раптом усміхнулась?" – "Нічого такого, це просто так"