Тролейбус. 12 маршрут
Молодий, нестерпно красивий чоловік сидить навпроти нас. У нього погляд на 2000 ярдів, він у цивільному, яке постійно обсмикує на собі, його це бісить, він не знає куди подіти руки. І всі його руки, виголені футболкою, шрамовані. Це безліч білих ліній на засмаглій шкірі. Це мапа.
Це жах.
Софія неминуче питає мене про це.
Я намагаюся пояснити їй про селфхарм і суїцид.
Я дуже шкодую, що Сашка немає поряд.
Я намагаюся не плакати.

Маркет «Чудо»
Військовий у цивільному. З сумкою «койот», у зефірках, на запитання касира каже «плюс».
Сивий. Поранена нога у ортезі.
Згадую свого друга Льоху, який теж має поранення ноги.
Купує енергетик, київський торт, вологі серветки і цигарки.
Вибачається перед усіма, що так довго колупається.
Черга – це я, що прийшла купити цигарки і цьоця з кіло цибулі. Ми прикладаємо руку до серця.
Військовий бентежиться
- Ви шо?
- Ми… Тойво, дякуємо.
- За що?
- За все.
- Я у цивільному.
- Угу. – кажу я. – Тіки не в цивільному житті.
Він закидає сумку на плече.
- А хотілось би б, бляха.
Так. Так.
Але ні.
Я намагаюся не плакати.
Шлюхойобки – машини, що везуть станіни. Військові, що йдуть з милицями. Жінки і чоловіки, що втомлено палять у затінках міста. Всі вони, кого я бачу за кермом, за кавою, на алеї слави - мають особливі, непарні очі. Непарні – бо дивляться не в одну реальність. А в дві. Намагаються налаштувати оптику, але їх бінокуляр засліплено вспишкою охуївшої циви, що тікає від тцк.
Всі вони.
Мені так боляче.
Але я дивлюся їм в очі.
І можу дихати.
Хуй його зна, скільки ще днів я зможу дихати не під завалами, коли ці люди закінчаться. Але кожна хвилина – коштовна.
Ну, а потім закінчимося ми, якщо не станемо їбошити шо черті. Якщо ви думали, що обійдецця.