Коли я став християнином, десь чотирнадцять років тому, я думав, що зможу бути ним сам, наодинці у своїй кімнаті, читаючи теологічні книги. Я не ходив до церкви, та згодом зрозумів, що ніяк інакше, і, тоді потрапив під вогонь. Виявилося, що дуже незручно для твоєї родини, коли ти вранці встаєш до церкви. Їм байдуже, якшо ти прокинешся для чогось іншого, але якщо до церкви, то це дуже егоїстично з твого боку, і ти завдаєш прикрощів усій сім'ї. Також, якщо вчення Нового Завіту щось і наказує, то це участь в Таїнствах, що неможливо без відвідування церкви. Мені дуже не подобалися їхні гімни, які я вважав п'ятирозрядними віршами на шостирозрядну музику. Але згодом я побачив у них велику користь. Я зустрівся з різними людьми, з різними поглядами і освітою, і поступово моє самовдоволення зникало. Я зрозумів, що гімни, співалися з щирістю і приносили користь старому святому в гумових чоботах на сусідній лаві, а я не достойний навіть чистити ці чоботи. Відповіді на запитання про християнство#lewisdaily
На мій подив, військо мені не дуже не сподобалося. Це було, звісно, відразливо. Але слово "звісно" применшує цю відразу. Саме тут різниця із школою Вайверна - ніхто і не очікував, що це має мені подобатися, ніхто не вдавав, що це їм подобається. Кожен зустрічний вважав, що все це дійство є незносною повинністю, жахливою вирвою нормального життя. І це створює різницю - просте нещастя витримати легше, ніж те, яке видають за приємність. Перше дарує товариство і навіть найважче гріє любов між товаришами по нещастю; друге сіє взаємну недовіру, цинізм, лукаве і гризуче роздратування. До того ж, мої старші військові та наставники були незрівнянно приємнішими, ніж старшокласники у Вайверні. Поза сумнівом, це тому, що тридцятирічні природно добріше до дев’ятнадцятирічних, ніж дев’ятнадцятирічні до тринадцятирічних: справжня зрілість не потребує самоствердження. Але я схильний думати, що змінився і я на обличчя. Той "вираз", який мені так часто говорили "змінити", очевидно, змінився сам — можливо, коли я прочитав "Фантастес" Макдональда. Є певні припущення, що його замінив вираз, який тепер викликав або жаль, або доброзичливу приязнь. Так, в мою першу ніч у Франції, в величезному наметі чи тренувальному залі, де мали спати близько сотні офіцерів на дерев'яних ліжках, двоє середнього віку канадців одразу ж взяли мене під своє крило і ставилися до мене не як до сина (це могло б образити), а як до колишнього товариша. Нехай благословить їх Бог! Одного разу, в офіцерському клубі в Аррасі, де я наодинці вечеряв, і був цілком щасливий зі своєю книгою та вином (пляшка Heidsieck тоді коштувала 8 франків, а пляшка Perrier Jouet — 12), двоє набагато старших офіцерів, обвішаних нагородами та стрічками, підійшли до мого столу наприкінці трапези, і, прозвавши мене "Cонячним Джимом", повели до свого столу на коньяк і сигари. Вони не були п'яні; і мене не споїли. Це була чиста доброзичливість. І хоча це лише випадки, але це не було чимось настільки винятковим. У війську були неприємні люди; але на пам’ять тих місяців приходять приємні, швидкоплинні знайомства. Здавалося, чи не щодня, зустрінеш студента, дивака, поета, жартівника, оповідача або, принаймні, людину доброї волі.Захоплений Радістю#lewisdaily#lewisatwar#surprisedbyjoy
Бог не вимагає від нас просто якусь частину нашого часу чи уваги; і навіть не весь наш час і увагу. Він хоче нас самих. Кожного з нас стосуються слова Івана Хрестителя: «Йому належить зростати, а мені — маліти».Він буде безмежно милосердним до наших постійних падінь; але я не пам'ятаю жодної обіцянки, що Він прийме свідомий компроміс. Врешті-решт Він не має нічого іншого, що міг би нам дати, окрім Себе. І дати Себе Він може лише настільки, наскільки наша вперта воля відступає і звільняє місце для Нього в нашій душі.Ми маємо це усвідомити: не залишиться нічого «свого» на потім, не буде «звичайного» життя. Я не кажу, що кожного з нас Бог покличе до мучеництва чи аскези. Це не обов’язково. Для деяких (ніхто не знає, для кого саме) християнське життя буде включати багато відпочинку чи занять, які ми природно любимо. Але все це буде дароване з Божої руки... Що ж неможливо прийняти, то це ідею, ніби щось є «нашим», якась сфера, де ми «поза школою», де Бог не має жодних прав.Тягар слави#lewisdaily
...для мене не так важливо, як, мабуть, для тебе, як молитися: готовими словами чи своїми. Хай там як, слова для мене – другорядні. Вони всього-на-всього якір, або рухи диригентської палички, але аж ніяк не сама музика. Вони скеровують у правильне русло хвалу, покаяння чи прохання, інакше ті перетворяться в широкі та мілкі калабані. Не так вже й важливо, хто перший склав молитву. Якщо це ми, то незабаром через неуникненне повторення вони викристалізуються в правило. Якщо ж вони – чиїсь, то ми постійно вкладатимемо в них власний зміст. Погляди міняються і, гадаю, повинні мінятися. Найліпше в основному молитися «своїми словами», але додавати дрібку готових текстів. Позаяк пишу тобі, нема потреби підкреслювати важливість молитви «своїми словами»? Соломон під час освячення храму сказав, що кожен, хто молиться знає біль свого серця (пор. 1Цар 8, 38). А також і радощі власного серця. Нема такого самісінького, як я, нівкого нема такої ж самісінької ситуації, як у мене. Та й сам я і мої обставини постійно міняються. Готові молитви не допоможуть у спілкуванні з Богом, як і не помогли б у спілкуванні з тобою. Це очевидно. Можливо, мені не так легко буде переконати тебе в тому, що дещиця готових молитов піде на користь. Для мене, звісно. Я не диктую правил нікому на цілому білому світі. По-перше, так я тримаюся «здорової науки». Полишена напризволяще людина ризикує від «переданої нам віри» [(Юд. 1,3)] сповзти до химери під назвою «моя релігія». По-друге, готові тексти нагадують мені, про що маю просити (особливо коли молюся за інших). Сьогочасна криза – мов телеграфний стовп: що ближче стоїть, то більшим здається. Існує небезпека: наші поважні, постійні, об’єктивні (а часто й важливіші) потреби можуть бути витіснені? До речі, це ще одна річ, якої слід уникати при укладенні нового Служебника. Хвилеві проблеми можуть вимагати надмірної уваги. Що більш книга «новомодна», то скоріш стане «старомодна».Листи до Малкольма#lewisdaily#letterstoMalcolm
Люди кажуть: “Церква має взяти над нами провід”. Якщо вони дивляться на це під належним кутом, то так і є, якщо ж ні, то не зовсім. Під Церквою тут варто розуміти всіх тих, хто активно практикує християнство, разом узятих. І тоді, стверджуючи, що вести нас уперед має Церква, треба мати на думці, що певним християнам, яким притаманні відповідні здібності, слід бути економістами і державними діячами, і що всім економістам і державним діячам слід бути християнами, і що всі їхні зусилля в царині політики й економіки мають бути спрямовані на впровадження в життя засади “Чиніть з іншими так, як би ви хотіли, щоб чинили з вами”. Якби так і було і якби всі інші дійсно виявили готовність із таким підходом погодитися, то ми дуже скоро знайшли б для своїх соціяльних проблем християнське вирішення. Проте насправді у розмовах про те, що Церкві треба взяти на себе провід, переважно йдеться про звернений до духовенства заклик укласти певну політичну програму. Це справа дурна і марна. Духовенство – це особливі люди з цілої Церкви, обрані і спеціяльно навчені дбати про те, що важливе для нас як для істот, призначених для вічного життя; ми ж просимо їх узятися до цілком іншого діла, де у них просто не має досвіду. Насправді це завдання для нас, мирян. Застосування християнських принципів у, скажімо, профспілковій діяльності чи освіті мають пропагувати християнські профспілкові діячі і християнські вчителі; адже християнську літературу, наприклад, створюють християнські романісти і драматурги, а не єпископи, які у вільний час збираються разом і пробують писати п’єси і романи.Просто християнство#lewisdaily#merechristianity
Ми чуємо багато про невихованість молодого покоління. Я сам належу до старших і мав би стати на їхній бік, але, правду кажучи, мене набагато більше вражають погані манери батьків стосовно дітей, ніж дітей стосовно батьків. Хто з нас не був у ролі спантеличеного гостя за сімейнім столом, де батько чи мати поводилися зі своїми дорослими дітьми з такою невихованістю, яка, якщо б її застосувати до будь-яких інших молодих людей, просто поклала б край стосункам. Категоричні судження про речі, які їхні діти розуміють, а батьки – ні, грубе перебивання розмови, тупі спростування, насмішка над речами, які молоді сприймають серйозно, образливі натяки на їхніх друзів – все це дає просту відповідь на запитання: „Чому вони уникають свого дому? Скрізь їм до вподоби, лише не вдома!“. Хто ж не надасть перевагу цивілізованості перед варварством?Якщо б ви запитали когось із цих нестерпних людей, чому вони так поводилися, вони б відповіли: „Ой, облиш, ти приходиш додому розслабитися. Ти ж не можеш постійно думати про манери. Якщо не можеш бути самим собою у власній хаті, то де? Ясно, що ми вдома не прагнемо до вишуканих манер. Ми – щаслива сім’я. Можемо сказати один одному все. Ніхто не проти. Ми всі розуміємо“.І знову, це є таким близьким до правди і таким фатально хибним. Прив’язаність – це коли йдеться про старий одяг і легкість, нежданий момент, вольності, які б трактувалися як погані манери, якщо б ми застосовували їх до незнайомців. Але старий халат удома – це одне; носити одну сорочку, аж поки вона засмердиться – інше. Є відповідний одяг для виїзду на природу чи для якоїсь урочистости; але одяг для дому мусить бути також по-своєму відповідним. Так само відрізняється публічна і домашня ввічливість. Базовий принцип однаковий для обох: „Щоб ніхто не висувався на перший план“. Але що офіційніше середовище, то більше ми дотримуємося цього принципу. Є „правила“ добрих манер. Що інтимніша ситуація, то менша формальність; але не менша потреба ввічливости. Навпаки, Прив’язаність у своєму найвищому вияві практикує незрівнянно тоншу, чутливішу і глибшу ввічливість, ніж та, що є публічною. На публіці вистачить ритуалу. Вдома ви мусите мати справу з реальністю, яку символічно втілював цей ритуал. Якщо її немає – усіх підімне під себе найегоїстичніший член сім’ї. Ви справді не повинні висуватися на перший план; на вечірці ж достатньо вдавати, що не висуваєтеся. Звідси й давня приповідка: „Поживи зі мною і знатимеш, хто я“. Те, як особа поводиться вдома, засвідчує справжню цінність (який одіозний вислів!) її прилюдних манер. Ті, хто залишають манери, коли приходять додому з танців або вечірки, не були насправді ввічливими навіть там. Вони лише мавпували ввічливих.Чотири Любові#thefourloves #lewisdaily
Люсі МетьюзКілнсХедінгтон КуорріОксфорд11 вересня 1958Люба міс Метьюз,Ти цілковито маєш рацію. Безпосередня алегорія - це наче задача з розв'язанням; але велика книга - неначе квітка, аромат якої нагадує нам щось ледве вловиме. Думаю, що те "щось" - відчуття життя таким як воно є. Бувають реалістичні книги, люди і предмети в яких точно такі як в реальному житті, але відчуття та аромату немає. Я ніколи не бачив орків, ентів чи ельфів, та саме відчуття, відчуття великого минулого, навислої загрози, героїчних подвигів, які вчиняють такі прозаїчні на вигляд персонажі, відстаней, просторів та безпритульності - настільки точне, що нібито переживаєш це все сам. Особливо рветься душа, коли читаєш про найкрасивіші місцевості, як-от Лотлорієн. Так це схоже на справжню світову історію: "Як і сьогодні, тоді морок насувався і зовсім не надарма творилися великі подвиги". Ні оптимізму (це остання війна, після якої все стане чудово), ні песимізму (ця остання війна буде кінцем цивілізації). Ні. Морок наступає знову і знову, ніколи не переможе повністю, але й ніколи не буває цілковито переможеним.Щиро твійК.С.ЛьюїсЛисти дітям#letterstochildren#lewisdaily
Ви можете запитати: "Якщо уявити істоту, що складається з трьох осіб, ми не спроможні, то чи є сенс узагалі про неї говорити?". Що ж, мабуть, таки ваша правда - немає. Сенс насправді у тому, щоб долучитися до цього триєдиного життя, а це може розпочатися будь-коли - скажімо, сьогодні ввечері.Ось що я хочу сказати. Звичайний пересічний християнин стає навколішки, щоб помолитися. Це - спроба налагодити зв'язок з Богом. Та якщо він - християнин, то знає, що до молитви його спонукає сам Бог: Бог, так би мовити, у ньому. Утім відомо йому й те, що всіма своїми справжніми знаннями про Бога він завдячує Христові - Чоловіку, який був Богом; Христос сам стоїть цієї миті поруч, допомагає йому молитися і молиться разом з ним. Ви ж бачите, що відбувається. Бог - це Той, кому згаданий християнин молиться, тобто мета, якої він намагається досягнути. Також Бог - це Той, хто перебуває у ньому і спонукає до молитви, тобто рушійна сила. Крім того, Бог - це шлях або міст, пройти яким до мети його й заохочує ця сила. Таким чином, усе троїсте життя триєдиної Істоти відбувається у звичайній невеликій спальні, де схилив коліна в молитві звичайний чоловік. Цей чоловік потрапляє у плин вищого різновиду життя - того життя, яке я назвав був духовним, або ж зое; Бог, якщо можна так висловитися, втягує його в себе, та водночас він залишається самим собою.Власне так і розпочалося колись богослов'я. Люди мали вже якесь невиразне уявлення про Бога. А тоді з'явився чоловік, який стверджував, що Він - Бог, і явно не належав до тих, від кого можна просто відмахнутися, ніби від божевільного. Він переконав людей повірити Йому. Невдовзі вони на власні очі бачили, як Він помер, а потім зустрілися з Ним знову. Ще трохи згодом, уже об'єднавшись у невелике товариство чи спільноту, ці люди якимсь чином виявили Бога і в собі: Він керував ними і давав змогу робити те, що раніше було їм зовсім не до снаги. Ретельно все це обміркувавши і зваживши, вони й з'ясували, що відкрили християнське визначення триєдиного Бога.Просто християнство#merechristianity#простохристиянство#lewisdaily
Багато кого, виявляється, збентежило те, що я сказав у попередньому розділі про слова нашого Господа: "Будьте досконалі". У декого, схоже, склалося враження, ніби це означає: "Якщо не будете досконалими, я вам не допомагатиму"; позаяк стати досконалими нам не до снаги, то - якщо Він справді саме це хотів сказати - становище наше безнадійне. Та, як на мене, Йому йшлося про інше. Мені здається, на думці у Нього було таке: "Допомагатиму я вам лише в одному - в досягненні досконалості. Можливо, вам хочеться чогось не такого значного, але нічого меншого ви від мене не отримаєте".Спробую пояснити, що саме маю на увазі. У дитинстві у мене часто боліли зуби, і я знав: якщо піти до мами, вона дасть мені щось знеболювальне, до вечора біль стихне, і можна буде заснути. Та до мами я не йшов - принаймні, доки біль не ставав нестерпним. Не йшов, адже добре розумів: так, безперечно, аспірин вона мені дасть, тільки-от цим не обмежиться, а зранку поведе мене до стоматолога. Отримати те, чого мені хотілося, я міг лише за умови, що отримаю при цьому ще щось значно більше, чого мені аж ніяк не хотілося. Усі мої бажання зводилися до того, щоб негайно позбутися болю, проте тоді вже від походу до стоматолога було не відкараскатися. А їх, тих стоматологів, я вже добре знав: варто тільки потрапити їм до рук, і вони почнуть копирсатися в усіх до одного твоїх зубах, які боліти ще й гадки не мали. Ті люди полюбляли будити лихо, доки воно тихо; даєш їм палець, а вони хапають руку.Так от, якщо дозволите мені таке порівняння, наш Господь подібний на стоматолога. Якщо ви простягнете Йому палець, Він неодмінно вхопить цілу руку. Десятки людей приходять до Нього, щоб зцілитися від того чи іншого гріха, якого соромляться (наприклад, від схильности до мастурбації чи боягузтва), або ж від чогось такого, що неминуче псує їм повсякденне життя (як-от надмірна запальність чи п'янство). Що ж, Він вам допоможе, але на цьому не зупиниться. Цілком можливо, що нічого більше ви й не просили, та якщо вже ви до Нього звернулися, Він, будьте певні, наполягатиме, щоб ви пройшли, так би мовити, повний курс лікування.Просто християнство#merechristianity#простохристиянство#lewisdaily
Син Божий став чоловіком, щоб дати людям змогу також стати Божими синами. Ми не знаємо - принаймні, я точно не знаю, - як розвивалася б історія, якби людство не повстало проти Бога і не перейшло на бік ворога. Можливо, кожна людина перебувала б тоді "у Христі", від народження розділяла б життя Божого Сина. Можливо, біос, сиріч біологічне життя, вливався б у зое, тобто життя нестворене, відразу ж, природним чином. Але це лише здогади. Нас із вами більше цікавить, як усе відбувається тепер.Ситуація ж наразі така: два згадані різновиди життя не лише відрізняються один від одного (відрізнялися б вони за будь-яких обставин), а й один одному протистоять. Природне життя у кожному з нас - егоцентричне, налаштоване на те, що йому постійно вділятимуть увагу і що ним усіляко захоплюватимуться. Поза тим, воно схильне використовувати на свій розсуд життя інших людей і визискувати цілий усесвіт. Особливо ж цьому життю кортить, щоб йому просто дали спокій; тоді воно десятою дорогою обходитиме все краще, сильніше і вище за нього, все, що може змусити його почуватися малим і незначним. Воно боїться світла і повітря духовного світу так, як люди, що виросли у бруді, бояться ванни. Й, у певному сенсі, таки має рацію. Адже знає: варто йому підпасти під вплив духовного життя - й усьому його егоцентризму і сваволі настане неминучий кінець; тому воно готове боротися, не жаліючи сил, тільки б уникнути такої долі.Просто християнство#merechristianity#простохристиянство#lewisdaily
TGLIST.COM.UA
