Перший (патріотизм) – це любов до рідного дому, до місця, де ми виросли, чи місць, може, багатьох, які були для нас домом; і до всіх місць, які є близько від них і доволі на них схожі; любов до давніх друзів, до знайомих пейзажів, звуків і запахів. Зауважмо, що в ширшому розумінні – це для нас любов до Англії, Уельсу, Шотландії чи Ольстеру. Тільки іноземці і політики говорять про „Британію“. Кіплінгове „Не люблю ворогів своєї імперії“ звучить сміхотворно фальшиво. Своєї імперії! Така любов до місця переплітається з любов’ю до стилю життя; до пива і чаю, до відкритих камінів, потягів з купе і до неозброєної поліції, і до всього решта; до місцевого діялекту і (ледь менше) до своєї рідної мови. Як каже Честертон, аргументи чоловіка, який не хоче, щоб його країною управляли чужинці, дуже подібні до аргументів того, хто не хоче, щоб спалили його хату; бо він „не зможе навіть почати“ перераховувати всі речі, яких йому бракуватиме.Було б дуже важко знайти якийсь легітимний підхід, з якого можна засудити це почуття. Так, як сім’я пропонує нам зробити перший крок поза межі егоїстичної любови, так само й це почуття пропонує перший крок поза межі сімейного егоїзму. Це, звичайно, не чисте милосердя; воно передбачає любов до ближнього в локальному, а не в Господньому сенсі. Але ті, хто не любить своїх земляків із села чи міста, яких вони досі бачили, напевно далеко не зайдуть у своїй любові до „Людини“, якої вони не бачили. Всяка природна прив’язаність, зокрема і ця, може стати суперником духовної любови; але вона також може бути її попередньою імітацією, тренуючи (в певному сенсі) духовні м’язи, які Божа Благодать може згодом застосувати до вищого служіння; так само, як дівчата няньчать ляльок у дитинстві, а згодом няньчать дітей. Обставини можуть закликати зректися цієї любови: вирвіть праве око. Але спершу вам потрібно мати це око: створіння, яке не має жодного – яке дійшло лише до того, щоб могти розрізняти „світлочутливі“ плями – буде малопридатним для медитації над цим суворим текстом.Звичайно, патріотизм такого типу зовсім не агресивний. Він тільки просить, щоб його залишили в спокої. Він стає войовничим лише для того, щоб захистити те, що любить. У будь-якій голові, з уявою, вартою бодай гроша, він породжує позитивне ставлення до іноземців. Як я можу любити свій дім, не усвідомлюючи, що інші люди мають не менше право любити свій? Як тільки ви усвідомили, що французам подобається café complet так само, як нам подобається яєчня з беконом – ну, то й на здоров’я, нехай собі п’ють свою каву. Найменше нам хочеться зробити всюди так, як у себе вдома. Він не був би домом, якби не був іншим.Чотири Любові#thefourloves #lewisdaily
Коли я вперше став християнином, приблизно чотирнадцять років тому, я думав, що зможу бути християнином сам, усамітнившись у своїй кімнаті і читаючи теологічні книги. Я не ходив до церков і Євангельських залів; але згодом зрозумів, що немає іншого способу "підняти свій прапор", і, звісно, це означало потрапити під вогонь. Виявилося, що дуже незручно для твоєї родини, коли ти встаєш рано, щоб піти до церкви. Їх не хвилюватиме, якщо ти прокинешся рано для чогось іншого, але якщо ти до церкви, то це дуже егоїстично з твого боку, і ти завдаєш прикрощів усій сім'ї. Також, якщо вчення Нового Завіту щось і наказує, то це те, що ти зобов'язаний приймати Таїнство, і ти не можеш це зробити без відвідування церкви. Мені дуже не подобалися їхні гімни, які я вважав п'ятирозрядними віршами на шостирозрядну музику. Але згодом я побачив у них велику користь. Я зустрівся з різними людьми, з різними поглядами і різною освітою, і поступово моє самовдоволення почало зникати. Я зрозумів, що гімни (які були всього лише шостирозрядною музикою), все ж таки, співалися з щирістю і приносили користь старому святому в гумових чоботах на сусідній лаві, і тоді збагнув, що не достойний навіть чистити ці чоботи. Це позбавляє тебе від самовдоволення самим собою. Відповіді на запитання про християнство#lewisdaily
ПередмоваНаписати цю книгу мені запропонував пан Ешлі Семпсон. Я попросив дозволу зробити це анонімно. Адже якщо я напишу те, що справді думаю про страждання і буду змушений обгрунтовувати свої твердження, то вони виглядатимуть смішно, якщо стане відомо, хто їх висунув. Анонімність було відкинуто як таку, що не відповідає цій серії видань. Але пан Семпсон порадив у передмові пояснити, що я не живу відповідно до своїх власних принципів! Цей веселий план я і втілюю в життя. Дозвольте мені, словами добродія Волтера Гільтона, відразу признатися, що, пишучи цю книгу, «я був настільки далекий від того, шоб по-справжньому відчувати те, про що я говорю, що мені не залишається нічого іншого, як з усієї сили благати вашого милосердя». З цієї ж причини ніхто не може мені закинути, кажучи: «Насміхається з рубців той, хто ніколи не відчував, що таке рана», – бо завжди, навіть в уяві, серйозний біль був для мене нестерпним. Якщо хтось і може не боятися небезпеки недооцінити свого супротивника, то це я. Мушу також додати, що єдина мета цієї книги – вирішити інтелектуальну проблему страждання. Я не настільки нерозумний, аби вважати себе достойним вищого завдання навчити сили духу і терпіння. Мені нічого запропонувати своїм читачам, окрім переконання:якщо страждання неминучі, то крихта відваги допоможе більше, ніж багато мудрости; крихта людського співчуття більше, ніж багато відваги, а найбільше допоможе навіть найменша краплина Божої любови. Якщо цю книгу прочитає якийсь фаховий богослов, він легко помітить, що це твір мирянина і дилетанта. Окрім двох останніх глав, які, за моїм задумом, мають дещо спекулятивний характер. Я вважаю, що черговий раз переповідаю стародавні ортодоксальні доктрини. Якщо якісь місця у книзі будуть визнані «оригінальними», в розумінні незвичности чи неортодоксальности, то вони є такими проти моєї волі лиш результатом мого невігластва. Я писав, звичайно, як мирянин Англіканської Церкви, але намагався не твердити такого, що б не визнавалося всіма хрещеними і практикуючими християнами.Оскільки це не наукова праця, я не дуже дошукувався джерел ідей та цитат, коли це ставало надто важко. Будь-який богослов одразу зрозуміє, що і як мало я прочитав.К. С. Льюїс, Магдален Коледж, Оксфорд, 1940 рікПроблема Страждання#lewisdaily #theproblemofpain
Ніхто ніколи не казав мені, що скорбота схожа на страх. Мені не страшно, а відчуття, ніби страшно. Те саме тремтіння в животі, той самий неспокій, позіхання. Я невпинно ковтаю слину.Іноді вона відчувається наче легке сп'яніння чи контузія. Між мною і світом висить щось на кшталт невидимої ковдри. Я помітив, що мені важко сприймати будь-чию розмову. Чи, можливо, важко хотіти її сприймати. Це так нецікаво. Проте мені хочеться, щоб поблизу були люди. Мені лячно, коли будинок пустий. Якби лише говорили вони одне з одним, а не зі мною.Бувають моменти, найнесподіваніші, коли щось усередині мене намагається запевнити мене, що насправді я не так сильно й переймаюся, принаймні не занадто. Кохання — це не все життя людини. Я був щасливим і до того, як зустрів Г. У мене повно того, що називається «ресурсом». Люди долають подібний стан. Ну ж бо, я теж зможу. Соромно слухати цей голос, хоча, як ненадовго здається, у нього сильні аргументи. Потім раптовий заштрик пам'яті, розпеченої до червоного, і весь цей «здоровий глузд» зникає, наче мураха в горнилі печі.І мене рикошетом повертає в сльози та смуток. Сентиментальну плаксивість. Я майже прагну цих митей страждання. Принаймні вони чисті й чесні. Але ця ванна саможаління, брьохання в ньому, бридке солодкаво-липке задоволення від потурання йому - це викликає в мене огиду. І навіть коли я таке роблю, розумію, що це змушує мене недооцінювати саму Г. Тільки дозволь цьому настрою запанувати, і за кілька хвилин я заміню справжню жінку попросту лялькою, щоби рюмсати над нею. Дякувати Богові, пам'ять про неї іще надто сильна (чи завжди вона буде надто сильною?), щоби дозволити мені таку слабкість.Адже Г. була геть не такою. Її розум був гнучким, швидким і рішучим, наче леопард. Ані пристрасть, ані ніжність, ані біль не могли його знезброїти. Він відчував перший подув лицемірства чи банальності; відтак стрибав і збивав вас із ніг, перш ніж ви встигнете зрозуміти, що відбувається. Скільки моїх бульбашок вона проколола! Я швидко навчився не торочити їй маячні, хіба заради чистого задоволення — і знову пекучий заштрик - щоб бути викритим і висміяним. Я ніколи не бував більшим дурником, аніж поки був коханим Г.Ніхто не розповідав мені про лінь скорботи. За винятком моєї роботи — там ця машина гарує так, як завжди мені огидні найменші зусилля. Не тільки написання, а й читання якогось листа це вже занадто. Навіть гоління. Яке тепер має значення шорстка чи гладка моя щока? Кажуть, що нещасна людина прагне відволіктися хоч чимось, щоби забути про свої гризоти. От тільки це як смертельно зморений прагне додаткової ковдри в холодну ніч — він радше лежатиме і дрижаки їстиме, аніж устане і знайде те укривало. Легко зрозуміти, чому самотні стають неохайними, врешті брудними й відразливими.Переживаючи Скорботу#lewisdaily #AGriefObserved
...молитися за інших легше, аніж за себе. На твою думку, це показує, що ми були створені для милосердя. Боюся, що є двійко менш привабливих пояснень для заступничих молитов. Одна з причин, гадаю, в тому, що я часто молюся за когось, замість того, щоб їм допомогти. Значно легше молитися за зануду, аніж навідуватись до нього, тощо. Припускаю, що молюся про те, щоб тобі було даровано благодать протистояти рецидивним гріхам (скласти список неважко) Що ж, усе залежить від Бога і тебе. Якщо ж молитимусь про власні гріхи, доведеться мінятися. Ось чому ми соромимося визнавати свої гріхи. Список людей, за яких треба помолитися росте. Це тягар похилого віку. Скрупули мені не дають його скоротити. Так, саме скрупули. Я дійсно вважаю, що, якщо молюся за когось взагалі, це не означає, що мушу молитися за нього все життя. Але коли доходить до того, щоб опустити когось у молитві, саме в той-таки день чомусь доводиться себе переламувати. Список довшає. Все складніше стає не просто відтарабанювати імена. Але тут, здається, є цікава закономірсність. Ти не зауважував, що коли зосереджений на Бозі, мимоволі думаєш про того, про кого молишся, - і ніколи навпаки? Листи до Малкольма#lewisdaily #letterstoMalcolm
На мій подив, військо мені не дуже не сподобалося. Це було, звісно, відразливо. Але слово "звісно" применшує цю відразу. Саме тут різниця із школою Вайверна - ніхто і не очікував, що це має мені подобатися, ніхто не вдавав, що це їм подобається. Кожен зустрічний вважав, що все це дійство є незносною повинністю, жахливою вирвою нормального життя. І це створює різницю - просте нещастя витримати легше, ніж те, яке видають за приємність. Перше дарує товариство і навіть найважче гріє любов між товаришами по нещастю; друге сіє взаємну недовіру, цинізм, лукаве і гризуче роздратування. До того ж, мої старші військові та наставники були незрівнянно приємнішими, ніж старшокласники у Вайверні. Поза сумнівом, це тому, що тридцятирічні природно добріше до дев’ятнадцятирічних, ніж дев’ятнадцятирічні до тринадцятирічних: справжня зрілість не потребує самоствердження. Але я схильний думати, що змінився і я на обличчя. Той "вираз", який мені так часто говорили "змінити", очевидно, змінився сам — можливо, коли я прочитав "Фантастес" Макдональда. Є певні припущення, що його замінив вираз, який тепер викликав або жаль, або доброзичливу приязнь. Так, в мою першу ніч у Франції, в величезному наметі чи тренувальному залі, де мали спати близько сотні офіцерів на дерев'яних ліжках, двоє середнього віку канадців одразу ж взяли мене під своє крило і ставилися до мене не як до сина (це могло б образити), а як до колишнього товариша. Нехай благословить їх Бог! Одного разу, в офіцерському клубі в Аррасі, де я наодинці вечеряв, і був цілком щасливий зі своєю книгою та вином (пляшка Heidsieck тоді коштувала 8 франків, а пляшка Perrier Jouet — 12), двоє набагато старших офіцерів, обвішаних нагородами та стрічками, підійшли до мого столу наприкінці трапези, і, прозвавши мене "Cонячним Джимом", повели до свого столу на коньяк і сигари. Вони не були п'яні; і мене не споїли. Це була чиста доброзичливість. І хоча це лише випадки, але це не було чимось настільки винятковим. У війську були неприємні люди; але на пам’ять тих місяців приходять приємні, швидкоплинні знайомства. Здавалося, чи не щодня, зустрінеш студента, дивака, поета, жартівника, оповідача або, принаймні, людину доброї волі.Захоплений Радістю#lewisdaily#lewisatwar#surprisedbyjoy
...багато «лібералів» відкидають Небеса аж ніяк не з ліберальних мотивів. Їм потрібна релігія безпечна, зручна, щоб жоден факт не міг її спростувати. З такою релігією їм буде затишно, яким би не виявився світ насправді, вони в дурнях не залишаться, «поставивши не на того коня». Це вельми нагадує налаштування того, хто зарив свій талант в землю: «Ти чоловік жорстокий, ліпше бути обережним». Але хіба ж така релігія не складатиметься з одних банальностей?Про воскресіння тіла. Я погоджуюся з тобою, що старе уявлення про душу, яка повертається до тіла – розірваного на кусні або ж перетвореного в добриво – нісенітниця. Апостол Павло не те мав на увазі. Питаєш моєї про це думки? Поділитись можу лише здогадами. За цими здогадами стоїть наступна засада. У цій доктрині нас не хвилює матерія як така (хвилі, атоми тощо). Душа ж волає про воскресіння чуттів. Навіть у цьому житті матерія для нас нічого б не означала, якщо б не була джерелом відчуттів.Ми вже зараз маємо крихку й уривчасту силу воскрешати з могил мертві відчуття. Я маю на увазі, звісно, пам'ять. Ти бачиш, у якому напрямку рухаються мої думки. Та не гадай собі, що, говорячи про воскресіння тіл, я маю на увазі, що усопші святі матимуть пречудову пам’ять про події земного життя. Радше навпаки: пам'ять, яку ми знаємо тепер, – слабкий передсмак, навіть міраж сили, яку наші душі, чи то пак Христос в наших душах, в прийдешньому («Він відійшов нам місце споготувати» [Ів 14,3]). Вона більш не буде уривчастою. Ба більше, не буде лиш уділом тієї душі, в якій міститься. Зараз я можу тобі описати зниклі поля мого дитинства (тепер вони всі забудовані) лиш недосконало, словами. Можливо, настане день, коли я зможу повести тебе на прогулянку ними.Листи до Малкольма#lewisdaily #letterstoMalcolm
У певному сенсі жоден лікар ніколи не зцілює. Першими, хто це визнає, будуть самі лікарі. Магія не в ліках, а в тілі пацієнта — у vis medicatrix naturae, відновлюючій чи самокоригуючій енергії Природи. Лікування лише стимулює природні функції або усуває те, що їм заважає. Нам звичніше говорити про лікаря чи перев’язку, що зцілюють поріз. Але в іншому сенсі кожен поріз зцілюється самостійно: жоден поріз не може загоїтися в трупі. Та ж сама таємнича сила, яку ми називаємо гравітаційною, коли вона керує планетами, і біохімічною, коли вона зцілює живе тіло, є ефективною причиною всіх одужань. І ця енергія в першу чергу походить від Бога. Всі, хто одужує, зцілюються Ним, не лише в тому сенсі, що Його провидіння забезпечує їх медичною допомогою та здоровими умовами, але також і в тому сенсі, що їхні тканини відновлюються завдяки далекосяжній енергії, яка, походячи від Нього, наповнює всю систему Природи. Але одного разу Він зробив це явно для хворих у Палестині, Людина зустрічалася з людьми. Те, що в загальному ми називаємо законами Природи чи колись називали Аполлоном або Асклепієм, таким чином відкриває себе. Сила, яка завжди стояла за всіма зціленнями, набуває обличчя і руки. Звідси, звичайно, очевидна випадковість чудес. Марно скаржитися, що Він зцілює тих, кого випадково зустрічає, а не тих, кого не зустрічає. Бути людиною означає бути в одному місці, а не в іншому. Світ, який не знав Його як присутнього всюди, був спасенний завдяки Його втіленню в конкретному місці.Чудеса#lewisdaily #miracles
Любов це щось величніше, ніж проста доброзичливість: навіть любов між чоловіком і жінкою це, як у Данте, «повелитель зі страхітливою подобою». Любов містить у собі доброзичливість, але Любов і доброзичливість це не одне й те ж саме, і коли доброзичливість (у поданому вище розумінні) відокремлюється від інших елементів Любові, вона відзначається певною фундаментальною байдужістю до свого об'єкта, і навіть, деякою мірою, презирством до нього. Доброзичливості дуже легко звикнутися з усуненням свого об'єкта – ми всі зустрічали людей, у яких доброзичливість до тварин спонукає радше вбивати їх, лиш би вони не страждали. Доброзичливість, як така, не турбується тим, чи її об'єкт стає добрим, чи поганим, якщо тільки він уникає страждання. Як говорить Святе Письмо, лише незаконним синам усе дозволяють, а законних синів, які повинні продовжувати родинні традиції, карають. Лише для людей, які нас не обходять, ми хочемо щастя, незважаючи ні на що; до наших друзів, коханих, дітей ми вимогливі і воліємо радше бачити, як вони страждають, ніж бачити їх щасливими будь-якою ціною. Якщо Бог - це Любов, тоді Він є щось більше, ніж проста доброзичливість. Він часто докоряв нам і осуджував нас, але Він ніколи не дивився на нас із погордою. Бог зробив нам нестерпний комплімент, люблячи нас у найглибшому, найтрагічнішому, найбільш невблаганному розумінні.Проблема страждання #lewisdaily #theproblemofpain
Люди кажуть: “Церква має взяти над нами провід”. Якщо вони дивляться на це під належним кутом, то так і є, якщо ж ні, то не зовсім. Під Церквою тут варто розуміти всіх тих, хто активно практикує християнство, разом узятих. І тоді, стверджуючи, що вести нас уперед має Церква, треба мати на думці, що певним християнам, яким притаманні відповідні здібності, слід бути економістами і державними діячами, і що всім економістам і державним діячам слід бути християнами, і що всі їхні зусилля в царині політики й економіки мають бути спрямовані на впровадження в життя засади “Чиніть з іншими так, як би ви хотіли, щоб чинили з вами”. Якби так і було і якби всі інші дійсно виявили готовність із таким підходом погодитися, то ми дуже скоро знайшли б для своїх соціяльних проблем християнське вирішення. Проте насправді у розмовах про те, що Церкві треба взяти на себе провід, переважно йдеться про звернений до духовенства заклик укласти певну політичну програму. Це справа дурна і марна. Духовенство – це особливі люди з цілої Церкви, обрані і спеціяльно навчені дбати про те, що важливе для нас як для істот, призначених для вічного життя; ми ж просимо їх узятися до цілком іншого діла, де у них просто не має досвіду. Насправді це завдання для нас, мирян. Застосування християнських принципів у, скажімо, профспілковій діяльності чи освіті мають пропагувати християнські профспілкові діячі і християнські вчителі; адже християнську літературу, наприклад, створюють християнські романісти і драматурги, а не єпископи, які у вільний час збираються разом і пробують писати п’єси і романи.Просто християнство#lewisdaily#merechristianity
TGLIST.COM.UA
