Хтось сказав, що „котів і собак треба завжди виховувати разом: це розширює їхній світогляд“. Прив’язаність – розширює нас; зі всіх типів природної любови вона є найбільш всеохопною, найменш вибагливою, найширшою. Люди, з якими звела вас сім’я, коледж, їдальня, корабель, чернечий дім є, з цього погляду, ширшим колом, ніж друзі, яких ви знайшли для себе в зовнішньому світі, якими численними вони б не були. Маючи багато друзів, я не хочу цим довести, що в мене широке поцінування людських гідностей. Так само можна сказати, що в мене широкий літературний смак, бо мені подобаються всі книжки в моєму кабінеті. В обох випадках відповідь буде однакова: „Ви самі вибирали ці книжки. Ви самі вибирали цих друзів. Звичайно, вони вам підходять“. Справді широкий смак у літературі – це тоді, коли ви можете щось для себе вибрати на вуличній розкладці книжок по шість пенні біля кожного книжкового комісійного магазину. Так само, коли йдеться про людей, то справді широкий смак знайде що поцінувати в тих, з ким доводиться зустрічатися кожен день. Зі свого досвіду можу сказати, що цей смак творить власне Прив’язаність, навчаючи нас спочатку зауважувати, тоді – терпіти, тоді – посміхатися, тоді – насолоджуватися, і нарешті цінувати людей, які „опинилися там“. Створених для нас? Дякувати Богові, ні. Вони є самі собою, ще дивніші, ніж ми собі уявляли, і варті набагато більшого, ніж ми думали.Чотири Любові#thefourloves #lewisdaily
Я цілком погоджуюся, що «гнів» можна віднести до Бога лише як аналогію. Каятися перед Богом – це не просити прощення справедливо розгніваного царя, коханого, батька, хазяїна чи вчителя. Ці ситуації схожі, але не тотожні. Але що нам відомо, окрім цієї схожості? Копнімо глибше, й ми тільки погіршимо ситуацію. Ти думаєш, що те, що традиційно вважається нашим досвідом Божого гніву, було б корисніше розглядати як те, що неминуче станеться з нами, якщо ми поводимося неправильно щодо величезної сили. Як ти кажеш: «Оголений провід не сердиться на нас, але якщо торкнемося його, нас ударить током». Мій любий Малкольме, що ти сподіваєшся виграти, замінивши образ розгніваного царя на оголений провід? Ти вкинув усіх нас у відчай: той хто сердиться пробачити може, електрика ж – ні. Твій аргумент такий: «щодо Бога навіть як аналогія не годиться прощення, яке дарують, коли напад гніву минув. Та й отримувати його досадно». Але «напад гніву» - це твої ж слова. Подумай, як уповні миряться смертні. Хіба від холодного несхвалення стає легше? Хіба до злочинця будуть поблажливішими лише з огляду на «пом’якшуючі обставини»? Хіба вернути мир прочитавши мораль? Хіба «образа» нічого не значить? Хіба ж її «зам’яли» чи прогавили?Листи до Малкольма#lewisdaily#letterstoMalcolm
Спадало вам коли-небудь у дитинстві на думку, що то була б за втіха, якби ваші іграшки раптом узяли й ожили? Гаразд, припустімо, ви й справді можете їх оживити. А тепер уявіть собі, що перетворюєте олов'яного солдатика на справжнього маленького чоловічка. Олово мало би при ньому перетворитися на тіло, та припустімо, знову ж таки, що солдатикові це не до вподоби. Тіло зовсім йому не цікаве; він бачить лише, що олово перестає бути оловом, псується. Тож і подумає, звісно, що ви хочете його вбити, а тому зробить усе, аби тільки вам завадити. Якщо він і справді зможе якось цьому зарадити, то на людину ви його не перетворите.Не знаю, як повелися би з тим олов'яним солдатиком ви. Та з нами Бог зробив таке: Син, друга Божа Особа, сам став людиною, народився на світ як справжній чоловік - чоловік певного зросту, з волоссям певного кольору і певною вагою, спроможний говорити певною мовою. Споконвічна, всевідаюча Істота, яка створила цілий усесвіт, стала не просто чоловіком, а й (перед тим) немовлям, а ще раніше - зародком у тілі жінки. Якщо хочете уявити собі, що це для тієї Істоти означало, то поміркуйте про те, чи сподобалось би вам стати слизняком або крабом.Просто християнство#merechristianity#простохристиянство#lewisdaily
Навіщо з удаваною щирістю просити Бога про А, якщо ми всім своїм розумом прагнемо Б? Нам слід викласти перед Ним те, що справді є в нас, а не те, що в нас повинно бути. Навіть близькому другові було б неправильно розповідати про одне, якщо ми насправді думаємо про інше, бо друг швидко збагне, що відбувається. Ти й сам якось зустрівся зі мною у час, коли доля завдала мені страшного удару. Я намагався розмовляти з тобою, наче й не було нічого. Але ти розкусив мене за п'ять хвилин. Тоді я зізнався у всьому. І ти сказав дещо таке, після чого мені було дуже соромно за мою спробу приховати.Можливо, є такі прагнення, що їх ми можемо викласти перед Богом лише у покаянній молитві, а не в прохальній. Та цього ми не дізнаємось, аж поки не висловимо їх... Безсумнівно, про що ми думаємо, про те мусимо й молитися чи то у покаянні, чи у проханні, чи в обидвох потроху: просити про те, чого бажаємо, і каятися, якщо бажаємо надміру.Якщо ми насильно уникатимемо цих бажань, то хіба не страждатиме від цього решта нашої молитви? Коли виллємо душу перед Богом, Він допоможе нам угамувати те, що надміру. Та коли ми намагаємось не думати про певні речі, вони лиш більше тиснуть на нас, відвертаючи нашу увагу. Хтось-то казав: «Немає гучнішого шуму за той, що його ти намагаєшся не помічати»...І напевно, як ті, що не мають звички звертатися до Бога у дрібних проблемах, не звертаються до Нього і у великих, так і ті, що не навчились просити Його про інфантильні речі, неохоче проситимуть Його й про великі. Не зазнаваймося. Гадаю, що то інколи відчуття нашої, а не Божої, величі стримує нас від дрібних молитов.Листи до Малькольма#letterstoMalcolm#lewisdaily
Я розумію, що слова "залишаємо це Богові" можна зрозуміти хибно, але саме зараз вони тут абсолютно доречні. Для християнина вони означають те, що всю свою довіру він покладає на Христа і вірить, що Христос якимсь чином розділить із нами свою здатність до досконалого людського послуху, ту здатність, яку Він виявляв від народження й до самого розп'яття, що Христос зробить нас подібними на себе й у певному сенсі виправить наші недоліки. Висловлюючись характерною для християнства мовою, Христос розділить з нами своє "синівство", чи то пак природу Божого Сина, зробить нас такими ж, як і Він сам, Божими синами; у наступній, четвертій книзі я спробую проаналізувати значення цих слів трохи глибше. Христос, можна сказати, пропонує нам щось, а чи й усе цілком задарма. У певному сенсі ціле християнське життя, властиво, й полягає у тому, що ми приймаємо цю дивовижну, абсолютно виняткову пропозицію.Складний момент тут - сягнути тієї миті, коли ми готові визнати: все, що ми зробили досі і що можемо зробити, - це, по суті, ніщо. Нам же найбільше припало б до душі, якби Бог зараховував нам добрі риси та вчинки, а на все погане просто заплющив очі. У певному, знову ж таки, сенсі можна сказати, що жодної спокуси не здолати, доки ми не відмовимось від намагань її здолати, не визнаємо своєї поразки. А проте й "відмовитися від намагань" належним чином і з належної причини ми зможемо тільки після того, як покладемо на кін усе без винятку, вичерпаємо всі свої можливості.Просто християнство#merechristianity#простохристиянство#lewisdaily
Перший (патріотизм) – це любов до рідного дому, до місця, де ми виросли, чи місць, може, багатьох, які були для нас домом; і до всіх місць, які є близько від них і доволі на них схожі; любов до давніх друзів, до знайомих пейзажів, звуків і запахів. Зауважмо, що в ширшому розумінні – це для нас любов до Англії, Уельсу, Шотландії чи Ольстеру. Тільки іноземці і політики говорять про „Британію“. Кіплінгове „Не люблю ворогів своєї імперії“ звучить сміхотворно фальшиво. Своєї імперії! Така любов до місця переплітається з любов’ю до стилю життя; до пива і чаю, до відкритих камінів, поїздів з купе і до неозброєної поліції, і до всього решта; до місцевого діялекту і (ледь менше) до своєї рідної мови. Як каже Честертон, аргументи чоловіка, який не хоче, щоб його країною управляли чужинці, дуже подібні до аргументів того, хто не хоче, щоб спалили його хату; бо він „не зможе навіть почати“ перераховувати всі речі, яких йому бракуватиме.Було б дуже важко знайти якийсь легітимний підхід, з якого можна засудити це почуття. Так, як сім’я пропонує нам зробити перший крок поза межі егоїстичної любови, так само й це почуття пропонує перший крок поза межі сімейного егоїзму. Це, звичайно, не чисте милосердя; воно передбачає любов до ближнього в локальному, а не в Господньому сенсі. Але ті, хто не любить своїх земляків зі села чи міста, яких вони досі бачили, напевно далеко не зайдуть у своїй любові до „Людини“, якої вони не бачили. Всяка природна прив’язаність, зокрема і ця, може стати суперником духовної любови; але вона також може бути її попередньою імітацією, тренуючи (в певному сенсі) духовні м’язи, які Божа Благодать може згодом застосувати до вищого служіння; так само, як дівчата няньчать ляльок у дитинстві, а згодом няньчать дітей. Обставини можуть закликати зректися цієї любови: вирвіть праве око. Але спершу вам потрібно мати це око: створіння, яке не має жодного – яке дійшло лише до того, щоб могти розрізняти „світлочутливі“ плями – буде малопридатним для медитації над цим суворим текстом.Звичайно, патріотизм такого типу зовсім не агресивний. Він тільки просить, щоб його залишили в спокої. Він стає войовничим лише для того, щоб захистити те, що любить. У будь-якій голові, з уявою, вартою бодай гроша, він породжує позитивне ставлення до іноземців. Як я можу любити свій дім, не усвідомлюючи, що інші люди мають не менше право любити свій? Як тільки ви усвідомили, що французам подобається café complet так само, як нам подобається яєчня з беконом – ну, то й на здоров’я, нехай собі п’ють свою каву. Найменше нам хочеться зробити всюди так, як у себе вдома. Він не був би домом, якби не був іншим.Чотири Любові#lewisdaily #thefourloves
...думати, що такі-от нові люди - всі, у звичному сенсі цього слова, однакові, не слід. Добряча частина всього, про що я вів мову в цій останній книзі, могла спонукати вас до висновку, що саме так воно й має бути. Стати новою людиною означає втратити те, що ми сьогодні називаємо "собою". Маємо, так би мовити, "вийти з себе" й "увійти у Христа". Маємо зробити Його волю своєю, думати Його думками, набути, як каже Біблія, Його замисел. А якщо Христос - один, і має перебувати у кожному з нас, то хіба ж не повинні ми, як наслідок, бути всі на одне, сказати б, лице? На позір це начебто й так, а насправді - зовсім не так.Мені важко підібрати тут вдалу ілюстрацію чи порівняння, адже ніщо інше не може перебувати у достеменно таких самих відносинах між собою, як Творець і Його творіння. Та я спробую все ж навести два дуже далекі від досконалости приклади, які, можливо, допоможуть вам бодай почасти зрозуміти, що у мене на думці.Отже, уявіть собі гурт людей, які ціле життя прожили у темряві. Тут приходите ви і пробуєте пояснити їм, що таке світло. Ймовірно, ви скажете: якщо вони вийдуть на світло, то одне й те саме світло падатиме на них усіх, усі вони його відбиватимуть і завдяки цьому стануть, як ми це називаємо, видимими. Хіба не може їм тоді спасти на думку таке: позаяк на всіх падатиме одне й те саме світло, і всі однаково на нього реагуватимуть (тобто відбиватимуть), то й на вигляд будуть усі однакові? А нам же з вами відомо, що насправді світло виявить, або ж покаже, які вони всі різні. Або таке: припустимо, вам трапилася людина, яка ніколи в очі не бачила соли. Ви даєте їй дрібку на пробу, і вона вперше спізнає той особливий, гострий смак. Тоді ви кажете, що у ваших краях сіль використовують мало не в усіх стравах, і у відповідь, либонь, чуєте: "В такому разі, гадаю, всі ці страви смакують однаковісінько, бо ж та речовина, яку ви щойно дали мені скуштувати, має такий гострий смак, що він точно перебиває всі інші". А ми ж знаємо, що насправді сіль дає ефект цілковито протилежний. Смаку яйця, рубця чи капусти вона аж ніяк не вбиває, навпаки - виявляє. Без соли ці страви по-справжньому не смакуватимуть. (Як я й попереджав, це - приклад не надто вдалий, бо ж можна й справді перебити будь-який смак, просто поклавши у страву забагато соли; натомість додавши до тієї чи іншої людської особистости скільки завгодно Христа, її смаку все одно перебити неможливо. Що ж, роблю, що можу).Щось подібне відбувається й між Христом і нами. Що більше ми прибираємо з Його дороги того, що наразі називаємо "собою", і, відповідно, даємо Йому змогу нас опановувати, то більше й стаємо, властиво, самими собою.Просто християнство#merechristianity#простохристиянство#lewisdaily
... нічого дивуватися, коли псалмопiвцi i пророки жагуче прагнуть суду, і сповіщення про грядучий суд для них - блага вість. Сотні й тисячі безневинно скривджених врешті будуть почуті. Певна річ, вони не бояться суду. Вони знають: їхня справа безпрограшна, але тiльки, якщо буде вислухана. Коли Бог прийде судити, то так і станеться.Декілька віршів проллє світло на це питання. У псалмi 9-му, як уже згадувалося, Бог «правдою судитиме вселенну» (9), бо «не забув він крику вбогих» (13). Він - «суддя удовам» (тобто захищає вдів, а не засуджує їх) (Пс 68, 6). Добрий цар у псалмах (Пс 72, 2) судитиме народ по праву, тобто, вiн захистить убогих. Коли «підводиться на суд», то «спасе всіх покірних на землi» (Пс 76, 10); усiх боязких і безпорадних, чиї кривди ще ніколи не були загладженi. Коли Бог перед усім світом звинуватить неправедних суддів, то промовить: «визнайте правду вбогому й бідоласi» (Пс 82, 3).Отже, праведний суддя, передусім, виправляє несправедливість у цивільній справі. Він, без сумніву, розсудив би й кримінальну справу справедливо, але заледве чи псалмопівці про це думали. Християни взивають до Бога про милосердя, а не про правосуддя. Юдеï взивали до Бога про правосуддя, боячись неправди. Божественний Суддя - захисник і рятівник. Науковці говорили мені, що в книзі Суддів, власне, слово «суддя» можна перекласти як «захисник».Роздуми над Псалмами#роздуминадпсалмами #reflectionsonthepsalms #миВУкраїні
Чи любити своїх ворогів означає їх не карати? Ні, адже якщо я люблю себе, то це аж ніяк не значить, що маю уникати кари - аж до смертної. Якщо ви скоїли вбивство, то, додержуючись християнських засад, мали б здатися поліції і зійти на шибеницю. Тож коли суддя-християнин виносить комусь смертний вирок, а солдат-християнин убиває ворога, це, на моє переконання, цілком нормальна річ. Цієї думки я тримався завжди, відколи став християнином, задовго до війни, тримаюся її й тепер, у мирний час. Посилатися тут на заповідь "Не вбий" - недоречно. Справа в тому, що у грецькій мові є два різні слова: одне зі значенням "убити", а друге - "скоїти вбивство". Говорячи про згадану заповідь, Христос в усіх трьох Євангеліях - від Матея, Марка і Луки - послуговується власне тим другим словом. Таке саме розрізнення, казали мені, існує і в гебрейській. "Убивати" - це далеко не завжди "коїти вбивство"; схожим чином, далеко не завжди статеві стосунки - це перелюб. Коли вояки прийшли якось до Йоана Хрестителя і запитали, що мають робити, тому й на думку не спало радити їм покинути військо; нічого подібного не вимагав і сам Христос, коли зустрівся з римським сотником. Ідеал лицаря-християнина, готового зі зброєю в руках захищати добре діло, - це один із великих християнських ідеалів. Війна - річ достоту жахлива, і до чесного пацифіста я завжди ставитимуся з повагою, хоч і вважаю його погляди абсолютно хибними. Чого я зовсім не розумію, то це того сучасного напівпацифізму, прихильники якого нав'язують іншим таку думку: боротьби, мовляв, уникнути годі, але воювати треба неохоче, ба навіть так, ніби цього соромишся. А якраз подібні почуття позбавляють багатьох чудових молодих християн на військовій службі того, що по праву їм належить і цілковито природним чином супроводить відвагу, - такої собі бадьорої радости і сердечности.Я частенько розмірковував про те, що трапилося б, якби у той час, коли я у Першу світову війну служив в армії, ми з якимсь молодим німцем одночасно вбили одне одного й зустрілися б одразу після смерти. Не можу навіть уявити, щоб хтось із нас відчув тоді якусь образу чи навіть збентеження. Гадаю, ми просто з усього цього посміялися б.Просто християнство#lewisdaily#merechristianity
Кажуть, якось одного школяра запитали, як він уявляє собі Бога. "Ну, наскільки я розумію, - відповів школяр, - Бог - це той, хто вічно пантрує, чи якась людина не тішиться, бува, життям, а коли когось таки заскочить, то відразу каже: ну, все, досить". Боюсь, саме таке враження викликає багато в кого слово "моральність": це те, що встряє, куди не просять, і заважає отримувати насолоду. Насправді ж моральні засади - це такі собі вказівки щодо використання людської машини. Кожна з них спрямована на те, щоб запобігти певному пошкодженню, перенапруженню чи тертю у механізмі тієї машини. Власне тому попервах і виникає враження, ніби ці засади постійно стають на заваді виявленню наших природних схильностей. Коли ви тільки вчитеся користуватися якоюсь машиною, інструктор знай повторює: "Ні, так не робіть", - адже вам постійно руки сверблять зробити чи бодай спробувати щось таке, що, на вашу думку і на перший погляд, є у використанні цієї машини цілком природним, але насправді з нею не спрацює.Просто християнство#lewisdaily#merechristianity
TGLIST.COM.UA
