Утім не можна заперечувати, що в певному сенсі я «почуваюся краще», і заразом приходить певний сором і відчуття, що людина зобов’язана плекати, живити й усіляко продовжувати своє нещастя. Я читав про це в книжках, але мені ніколи й не снилося, що відчую це на собі. Певен, Г. цього не схвалила б. Вона порадила б мені не бути дурнем. Так само, я цілком упевнений, зробив би й Бог. То що за цим стоїть?

Частково, без сумніву, гординя. Ми хочемо довести собі, що ми коханці неабияких масштабів, трагічні герої, а не просто рядові у величезній армії скорботних, які гарують, витискаючи з поганої роботи все можливе. Але це ще не все пояснення.

Гадаю, із цим теж плутанина. Насправді ми не хочемо, щоб скорбота, з її першими муками, продовжувалася і тривала: ніхто б не хотів. Але ми прагнемо чогось іншого, частим симптомом чого є скорбота, і тоді ми плутаємо цей симптом із самим явищем.

Я вже писав, що втрата коханої людини — це не усікання подружньої любови, а один з її етапів — як медовий місяць. Ми лише хочемо добре й віддано прожити кожну фазу нашого шлюбу, зокрема й цю. Якщо боляче (а так точно буде), ми сприймаємо біль як необхідний елемент цього періоду. Ми не хочемо ховатися від нього ціною відступництва чи розлучення, удруге вбиваючи так свого померлого. Ми були одним тілом. Тепер, коли його розтято на дві частини, нам не хочеться вдавати, що ми досі одне, ціле й довершене. Ми будемо й далі одружені, далі закохані. Тому нам іще болітиме. Але якщо ми розуміємо себе, то зовсім не шукаємо болю заради болю. Що менше його, то краще, поки триває шлюб. І що більше радости може бути у шлюбі між померлими й живими, то краще.

Переживаючи Горе

#lewisdaily
#aGriefObserved