...безоглядна скорбота не пов’язує нас із померлими, а відкраює нас від них. Це стає дедалі зрозумілішим. Саме в моменти, коли відчуваю найменший смуток — зазвичай моє занурення в ранкову ванну є одним із таких — Г. спадає мені на гадку у своїй цілковитій реальності, своїй інакшості. Не такою, як у мої найгірші хвилини — уся у віддаленому ракурсі, ужалюгіднена й усерйознена моїми стражданнями, — а такою, якою вона насправді є. Це добре і збадьорливе відчуття.

Я, здається, пам’ятаю — хоча зараз не можу процитувати жодної — усілякі балади й народні казки, у яких померлі кажуть нам, що наше оплакування чинить їм якусь кривду. Вони благають нас припинити. У цьому може бути значно більше глибини, ніж я вважав.

Якщо так, то покоління наших дідів дуже далеко збочило. Увесь той (іноді довічний) ритуал скорботи — відвідування могил, дотримання річниць, залишання порожньої спальні точнісінько такою, якою її тримали «відійшлі», не згадування померлих узагалі або завжди особливим голосом, чи навіть (як це робила королева Вікторія) щовечірнє виставлення одягу померлого на вечерю — це своеpідна муміфікація. Усе це робить мертвих іще мертвішими.

Чи це й було (несвідомо) їхньою метою? Тут може ховатися щось дуже примітивне. Зберегти мертвих остаточно мертвими, переконатися, що вони вже не повернуться поміж живих — це головний клопіт дикого розуму. За будь-яку ціну змусити їх «завмерти». Звісно ж, такі ритуали насправді лише підкреслюють їхню мертвість. Можливо, цей результат і не надто небажаний, принаймні не завжди, як вважають ритуалісти.

Та не моє завдання їх судити. Усе це здогадки. Краще притримаю язика за зубами. Для мене в будь-якому разі план дій простий. Я звертатимуся до неї якнайчастіше в радості. Я навіть вітатиму її сміхом. Що менше я оплакую її, то, здається, ближче я до неї.

Чудовий план. На жаль, його неможливо дотримуватися. Цієї ночі знову відкрилося все пекло молодого горя; божевільні слова, гірка образа, тріпотіння в животі, жахлива нереальність, заливання слізьми. Бо в час скорботи нічого не лишається «завмерлим». Людина постійно виринає з певної фази, але та завжди повторюється. Знову і знову. Усе повторюється. Чи ходжу я колом, чи насмілююся сподіватися, що рухаюся по спіралі?

Але якщо таки спіраль, сунуся я нею вгору чи вниз?

Як часто — чи ж назавжди? — неосяжна порожнеча дивуватиме мене цілковитою новизною і змушуватиме сказати: «До цього моменту я ніколи не усвідомлював своєї втрати»? Раз за разом відрізають ту саму ногу. Перше занурення ножа в плоть відчувається знову і знову.

Кажуть, «боягуз умирає багато разів»; як і кохана людина. Хіба той орел не знаходив у Прометея щоразу свіжу печінку, щоб побекетувати нею?

Переживаючи Горе

#lewisdaily
#aGriefObserved