У відео про Сальвію я швидко згадав природний психоделік LSA — lysergic acid amide, а він насправді дуже цікавий, і не тільки як ентеоген чи сполука, споріднена з LSD.Існує рослина під назвою іпомея, яку в давніх традиціях мешиків і мазатеків використовували в лікувальних цілях, а саме її насіння, що на фото. Вона має п'янкі, відносно легкі психоделічні ефекти, а також її застосовували як снодійне.За всі ці ефекти іпомеї відповідає молекула LSA. Важливо не плутати — це не LSD.І що найцікавіше, так це те, що LSA не є компонентом самої рослини.LSA це ерголін і він потрапляє лише до деяких видів іпомеї через інфекцію іншим організмом — грибом роду Periglandula.Гриб інфікує іпомею не просто так. Він виробляє токсин — LSA — отруйний для комах і травоїдних тварин. Сам гриб живе, як окремий організм на рослині, а LSA всередині іпомеї. Саме це й дає рослині змогу виживати в агресивному середовищі. Взамін іпомея постачає грибу поживні речовини — цукри та інші продукти фотосинтезу, без яких він не вижив би, поза тканинами рослини цей гриб існувати не може.Це природний цикл, у якому вони стають взаємозалежними.Як гриб поширюється далі — він проростає в насіння — і саме тому весь психоактивний LSA зосереджений там, а не в квітах чи листі.Так із кожним новим поколінням іпомеї передається й сам гриб.Це все цікаво, бо в тисячний раз вказує, як природа та еволюція регулює та поєднує різні не схожі організми у спільну кооперацію. Ну і цікаво, що LSA працює як природній токсин, принцип схожий на нікотин.
У нашому мозку є зона, якій дали назву V5, або MTЦе частина зорової кори, яка відповідає за обробку руху: напрямок, швидкість, зміна положення об’єктів у просторі.
І виявляється, якщо пошкодити цю зону буквально — фізично, то це може призвести до дуже рідкісного стану акінетопсії, або рухової сліпоти.При акінетопсії рух сприймається не як рух, а як серія статичних зображень. Це ускладнює навіть прості речі: наливання чаю в чашку або безпечний перехід дороги, тому що людина бачить об’єкти, але не бачить їхнього плавного руху.
Машина може бути спочатку далеко, потім раптом ближче, але сам момент наближення людина не бачить.Акінетопсія це порушення зорового сприйняття, при якому людина може бачити форму, колір і нерухомі об’єкти, але втрачає або сильно погано сприймає сам рух.Цікаво, що пошкодження V5 може впливати не на весь зір одразу, а на один конкретний аспект нашого загального сприйняття.І що найцікавіше: для людини з акінетопсією світ не має тієї протяжності, до якої ми звикли.Він виглядає не як безперервний процес, а наче слайд подій — окремі кадри, між якими зник плавний перехід.
Картина з минулого посту обрана не випадково.Майже 70 років тому вона стала головною "піддослідною" в одному з найвідоміших експериментів про те, куди й чому дивляться люди, і відповідь на питання "хто керує вашими очима" ховається прямо в ній.Це картина "Не чекали" Іллі Рєпіна, українського художника, що народився на Харківщині, неподалік Чугуєва. У 1950-х фізіолог Альфред Ярбус захотів буквально побачити, куди скерований погляд людини. Він вигадав цікавий спосіб: до ока кріпилася крихітна лінза з дзеркальцем, від якого відбивався промінь світла — і виробляв траєкторію погляду просто на фотопластинці.
Далі Ярбус садив людину перед цією самою картиною "Не чекали" Іллі Рєпіна і щоразу ставив різні запитання. Потім дивився на "карту погляду", яку малювали очі.Через деякий час Ярбус зміг побачити, маршрут погляду людини щоразу геть інший — він залежав від запитання:1. Хто цей чоловік? 2. Як довго не було цього чоловіка? 3. Які відносини з цим чоловіком? Кожного разу людина вибудовувала зовсім іншу траєкторію погляду: одне око, одне полотно. Та досить змінити питання в голові — і весь шлях погляду стає іншим.Таким чином Ярбус дійшов висновку, що більшість наших рухів очей — не рефлекси. Здебільшого око працює не як камера, що знімає все підряд, а як інструмент, який ми наводимо туди, де сподіваємось знайти щось потрібне. Тобто керує переважно не світ перед нами, а питання, яке вже сидить у голові:джерело загрози?соціальні сигнали?головний об’єкт?порушення очікування?потрібна дія?ціль пошуку?_______І що для мене найцікавіше: мозок шукає пріоритетний об’єкт, який за поставленою задачею має дати найбільше інформації для аналізу. Саме тому питання про стосунки з цим чоловіком у більшості запускає аналіз облич інших учасників картини: їхні погляди, напруга, пози й реакції стають найрелевантнішим способом зрозуміти, ким він є для них.
Існує християнська доктрина, яка має назву транссубстанціація. Якщо дуже просто, в ній йдеться про те, що під час Євхаристії хліб і вино стають тілом і кров'ю Христа.Не символічно, а реально — буквально тілом і кров'ю Христа.Точніше, не так, що хліб раптом починає виглядати як м'ясо, а вино як кров. Зовні все залишається тим самим:людина бачить хліб. Відчуває запах хліба. Торкається хліба. Куштує хліб. Але доктрина каже: при все це, на глибшому рівні це вже не хліб і вино, а тіло і кров Христа.
І от тут починається найцікавіше. Бо якщо наші чуття кажуть одне, а релігійна традиція каже інше — кому ми маємо вірити?Виявилось, що існує чудовий і по праву елегантний аргумент, який все нам пояснить.З дозволу його авторів, я дав йому назву:Cлабший доказ не може зруйнувати сильнішийУ мене є прямий досвід — переді мною хліб і вино. Я бачу це, відчуваю це, можу перевірити це своїми чуттями.А є інший тип доказу. Мені кажуть: ні, це тіло і кров, бо так передано через Писання, традицію, апостолів, церковне вчення і тлумачення.
Але це вже не прямий досвід. Це ланцюг: хтось бачив — хтось записав — хтось передав — хтось переклав — хтось пояснив — хтось зробив із цього доктрину.
І тут ми ставимо дуже просте запитання:Чому цей ланцюг має бути сильнішим за те, що людина прямо зараз бачить і відчуває перед собою?Бо навіть перші свідки — апостоли — якщо вони щось бачили, бачили це через власні чуття. А ми маємо вже не їхні чуття. Ми маємо розповідь про їхні чуття.Доказ не стає сильнішим, коли проходить через покоління — він навпаки слабшає.Тут важливо зробити одне уточнення. Цей аргумент не стверджує, що чудес не буває. Він стверджує інше: щоб раціонально прийняти надзвичайне твердження, потрібен надзвичайний доказ.Філософ Девід Юм сформулював це так: свідчення на користь чуда можна прийняти лише тоді, коли хибність цього свідчення була б ще більшим чудом, ніж саме чудо.
Простіше: якщо тисяча незнайомих між собою людей з різних куточків світу незалежно описують одну і ту саму деталь — можливо, варто прислухатись. Бо припустити, що всі вони одночасно помилилися або збрехали, вже само по собі потребує пояснення.
Але ланцюг передачі через два тисячоліття — через переклади, собори, тлумачення і інституційні інтереси — не є таким доказом, бо те, що щось спотворюється або переосмислюється в такому ланцюгу, це не чудо — це норма.Тому слабкий доказ — доктрина, традиція, ланцюг — не може зруйнувати сильніший: відчуття, чуття, власний прямий досвід. Не тому що чудес не існує. А тому що цей конкретний доказ просто не дотягує до планки._______Дослідженні про людське розуміння (розділ X)Дейвід Г'юм
Десь роки два тому я дізнався, що Зигмунд Фройд можливо покінчив своє життя сам. В нього був рак і він тяжко хворів і попросив свого особистого лікаря про допомогу і той увів йому певну дозу морфіну, яка і стала причиною смерті — щодо цього тривають суперечки, але менше з тим.Всі ці два роки я не міг зрозуміти чому саме морфін і от готуючи нове відео про кодеїн — нарешті дійшло.Виявилось, що все досить просто. У нашій нервовій системі існують центри керуванням нашим диханням і цей процес автоматичний, ми його на рівні свідомого досвіду не помічаємо. Працює це так:Коли в організмі накопичується вуглекислий газ — CO₂, він змінює хімічний стан крові та спинномозкової рідини — середовище стає кислішим. Це зчитують спеціальні хеморецептори.Після цього дихальні центри в стовбурі мозку посилають сигнали до діафрагми та міжреберних м’язів. Людина починає дихати частіше або глибше, щоб вивести зайвий CO₂ і повернути організм до нормального стану.
Тобто дихання це автоматизована система контролю.Небезпека опіоїдів у тому, що вони ламають саме цю автоматичну систему. У нормі, коли CO₂ накопичується, мозок має подати сильний сигнал: дихай частіше, дихай глибше. Але під дією морфіну, героїну, фентанілу, кодеїну та інших опіоїдів дихальні центри стають менш чутливими до цього сигналу — CO₂ росте, кисню стає менше, але мозок реагує слабше.Людина буквально не відчуває, що втрачає дихання, бо це не схоже на звичайне задихання з панікою. Вона може просто ставати сонною, втрачати свідомість, дихати все рідше й поверхневіше — аж до повної зупинки дихання та смерті. Цікаво, якщо тіло помирає, що відбувається зі свідомістю в цей момент?
Питання вище відноситься до філософської ідеї антинаталізму. Зародки ідеї простежуються ще в античності. Філософу Демокріту приписують таку думку:"Народжувати дітей небезпечно: успіх наповнений клопотами й турботою, а невдача не має собі рівних за болем. Я думаю, що не слід мати дітей, бо в наявності дітей я бачу багато великих небезпек, багато болю і мало переваг".
Після нього було ще багато мислителів, які тим чи іншим чином торкалися цієї ідеї. Але для нас із вами найцікавіше сталося вже у 21 столітті, а саме із сучасною реконструкцією антинаталізму у філософа Девіда Бенатара.Його думка має радикальний характер, тому читати її потрібно обережно, пам’ятаючи: це ідея, а не заклик.Бенатар стверджує, що поява людини на світ не є нейтральною подією для самої цієї людини. Вона одразу відкриває можливість болю, страху, втрат, хвороб і смерті. Навіть якщо в цьому житті буде багато радості, любові та приємного досвіду, сам факт неминучого страждання вже робить народження шкідливим для того, хто народився.Його аргумент тримається на одній важливій різниці між болем і задоволенням:Коли є страждання, це погано.Коли є приємний досвід, це добре.Але коли страждання немає, це теж добре, навіть якщо немає істоти, яка могла б це оцінити.Натомість відсутність радості не є проблемою, якщо немає того, хто міг би бути цієї радості позбавлений.
Тобто ненароджена людина не втрачає щастя, бо її немає. Але якби вона народилася, вона гарантовано отримала б частку страждання.Тут виникає асиметрія: не створюючи нове життя, ми не забираємо ні в кого благо, але запобігаємо злу, яке обов’язково з’явилося б разом із цим життям.
Тому Бенатар закінчує свою книгу ось таким висновком: Якщо порівнювати народження і ненародження з позиції того, хто міг би з’явитися на світ, то не створювати нову людину морально краще, ніж створювати її.
Буквальна логічна структура для тих кому вона потрібна:
немає людини → немає радості → але немає того, кому її бракує → це не злонемає людини → немає страждання → зло не з’явилося → це доброє людина → є радість, але є і страждання → страждання має більшу моральну вагу → народження стає морально сумнівним.
Зворушив кінець книги "Мистецтво завжди бути правим"Коли супротивник переходить на особистості, досить зауважити йому, що це не стосується справи, і знову повернутися до предмета розмови, продовжуючи доводити свою думку, не зважаючи на завдану образу.Тобто слід зробити щось подібне до того, що Фемістокл сказав Еврібіаду: "Удар, але вислухай".Щоправда, не кожен здатен так учинити. Тому єдине надійне правило полягає в тому, на що вказував ще Арістотель в останньому розділі своєї "Топіки": Не сперечатися з першим ліпшим, а лише з тим, про кого знаєш, що він має досить розуму, аби не висловити якоїсь безглуздої нісенітниці, за яку потім самому ж стане соромно; з тим, хто здатен сперечатися підставами, а не голими повчальними твердженнями; З тим, хто вміє слухати докази, вникати в них і, нарешті, цінує істину настільки, що готовий уважно вислухати доводи навіть із вуст супротивника, а також має досить справедливості, щоб мужньо витримати власну неправоту, якщо істина виявиться на боці іншого.Звідси випливає, що зі ста людей навряд чи знайдеться бодай одна, варта того, щоб із нею починати суперечку.Щодо решти, то нехай говорять, що їм заманеться, адже кожен має право бути дурнем.Варто пам’ятати й слова Вольтера про те, що мир усе ж кращий за істину, а також арабське прислів’я:На дереві мовчання висить його плід, і цей плід є миром.
Недільний термін: ДискалькуліяЦе стан, коли людині важко розуміти числа, рахувати, працювати з математичними символами й виконувати прості обчислення і не тому, що вона лінива, дурна або не старається.Дискалькулія є розладом навчання, який впливає саме на обробку числової інформації та математичних понять. Приблизно так само, як дислексія ускладнює читання, дискалькулія ускладнює роботу з числами.Наприклад, людина може знати, що 1 плюс 7 дорівнює 8, але не одразу впізнати, що 8 дорівнює 7 плюс 1 означає ту саму математичну залежність.Для когось це очевидна перестановка, а для людини з дискалькулією це може виглядати як інша задача, яку мозку треба розбирати заново.У дітей це часто помітно в школі:важко запам’ятати таблицю множення, рахувати без пальців, розуміти знаки більше або менше, працювати з числовими рядами, дробами чи задачами. Але що найцікавіше — багато дорослих можуть мати дискалькулію й навіть не усвідомлювати цього. Вони просто все життя думають:Я погано рахую, математика не для мене, я туплю на касі, мені соромно, коли треба швидко порахувати решту.
У дорослому житті це може проявлятися коли важко порахувати гроші на касі, перевірити решту, розрахувати бюджет, зрозуміти знижку, поділити рахунок, перерахувати одиниці в рецепті, оцінити час, відстань або кількість.І через це виникає не лише практична проблема, а й емоційна: тривога, сором, паніка, злість на себе, уникання ситуацій, де треба рахувати при інших.
Але що головне — Дискалькулія не пов’язана з низьким інтелектом.Людина може добре мислити, писати й аналізувати, але губитися в цифрах, рахунку, символах і порядку дій. Через це часто виникають тривога, сором і уникання ситуацій, де треба швидко рахувати.Тому коли доросла людина зависає біля каси, довго рахує решту або уникає математичних задач, це не завжди неуважність. Іноді це може бути невидима трудність, з якою вона живе роками без розуміння цього.
Що таке нормальність?Історія з мого життяУ нас поруч із будинком живе хлопчина років 35, який явно знаходиться у шизофренічному спектрі. Він часто промовляє маячні ідеї, і що характерно, майже кожен ранок він виходить на балкон своєї квартири на пʼятому поверсі, стає без футболки і говорить маячню. Тобто слова і фрази, які для нас не мають зрозумілого сенсу.Я певен, що якби ви побачили це вперше, то здивувались би. І це нормально, бо не кожен день людина просто говорить до неба різну тарабарщину, кричить, співає, і так цілу годину, а то й дві.Але є одне велике але.Цей хлопець проживає власний досвід. І його внутрішня частина, схоже, повністю розуміє та узгоджує те, що з ним відбувається. По великому рахунку, він нормальний у межах власної реальності. І чим частіше я його бачу, тим більше в цьому переконуюсь. І от сьогодні сталася ситуація. Я повертався із магазину, купував ватрушки з творогом до чаю, і от іду поруч із його будинком, де він зазвичай веде незрозумілі для мене розмови. І бачу картину.Під його балконом стоїть юрба людей, десь пʼять чи шість осіб, років по 30. Вони кричать, ржуть і якось агресивно поводяться в бік його балкону. Я вирішив підійти, бо мені завжди цікаво спостерігати за людьми.Виявляється, вони лаються на нього. І прям так добряче. З різними: «іди нах*й», «уїб*н», «хворий», «божевільний», «вийди надвір, ми тебе побʼємо» і так далі.Вони настільки агресивні та провокативні, що на секунду я навіть подумав втрутитися. Бо я ж люблю спостерігати за людьми — особливо за тим, коли вони горять.Але на моє дивування, цьому хлопчині було глибоко пофіг на них та їхні образливі крики. Він був повністю в собі, ніби не чув і не бачив, що відбувається знизу його балкону.І, відверто вам признаюсь, мені стало смішно. Бо в цей момент було видно, наскільки наш світ може бути ненормальним у своїй нормальності.Люди, які так яскраво вважали себе адекватними, нормальними, не божевільними, виглядали більш божевільними, ніж хлопець у шизофренічному спектрі, який просто розмовляє із небом.
Що є ближчим до істини?Уявімо ситуацію: людина дивиться на монітор, де бачить карту міста, у якому ніколи не була.На цій карті чітко виділені вулиці, райони, памʼятки, маршрути, відстані, назви й межі. Для неї це місто існує як схема. Вона може орієнтуватися в ньому подумки, будувати маршрут, пояснювати, де що розташовано, навіть знати про це місто більше формально, ніж багато його мешканців.На противагу їй існує інша людина, яка не має карти, але перебуває в цьому місті. Вона ходить його вулицями, бачить будинки, чує транспорт, відчуває нерівність тротуару, губиться, запамʼятовує місця через досвід, а не через схему. Її знання менш точне в абстрактному сенсі, але воно безпосередньо стосується реального досвіду.І головне питання тут — що ближче до реальності? Уявлення людини, побудоване на карті, чи особистий досвід людини, побудований на перебуванні всередині міста?____________________Існує дуже цікава аналогія щодо нашого мозкуВін має дві півкулі, дві частини, які розділені між собою, але постійно взаємодіють через мозолисте тіло.Ці частини разом утворюють один мозок, але кожна з них має свої власні функціональні особливості.Наприклад, ліва півкуля у більшості людей сильніше повʼязана з мовленням, послідовним аналізом, класифікацією, точним фокусом уваги й роботою з уже відомими категоріями.Права півкуля більше залучена до цілісного сприйняття, просторового контексту, інтонації, тілесного відчуття, емоційного тону, новизни й ширшого поля уваги.
Тобто кожна півкуля має не окрему особистість, а свій спосіб обробки реальності.І саме на цьому нейробіологічному факті відомий психіатр, нейронауковець і філософ — Ієн Макґілкріст — побудував цікаву гіпотезу. Макґілкріст каже: можливо, головна різниця між півкулями не в тому, що одна відповідає за логіку, а інша за творчість. Це занадто грубе спрощення. Різниця глибша. Вони по різному спрямовують увагу на світ.Одна частина мозку, умовно ліва півкуля, прагне схопити світ, розділити його на частини, назвати, виміряти, поставити в категорії й зробити придатним для контролю. Вона створює карту.Інша частина, умовно права півкуля, тримає контакт із ширшим контекстом. Вона бачить не лише окремий обʼєкт, а ситуацію, звʼязки, живу присутність, неоднозначність і цілісність досвіду. Вона ближча до самої території.
І саме тут виникає філософська дилема — що для нас реальніше? Карта чи територія?Модель, яку можна виміряти й контролювати, чи живий досвід, який важче точно описати, але з якого взагалі починається наше сприйняття світу?
TGLIST.COM.UA
