Безжальне проміння тягнуло до світла. Він розплющив очі, скинувся сидячки. Зоря сонно тупцяла на місці, наполохана його різкістю. Навкруги ні каньйону, ні скель — суцільна пустка й сухе перекотиполе.
Звівся на ноги, оббив себе від пилюки. Примариться ж таке, дивина та й годі.
Вірний револьвер у кобурі, Зоря відпочила, час рушати в путь.
Подихи вітру гнали в спину, показували шлях, що курівся пилом аж до самого містечка. Крістофер проїхав уздовж нещодавно пофарбованих фасадів до натовпу під простреленою вивіскою «салун».
— Кажу тобі, — торохтіла одна дама іншій, — він зникає щойно наблизишся, мов курява з-під копит: раз і вже нема.
— Не бува такого, нісенітниць не неси.
— Ще як бува, — крекнув якийсь старигань із довгими вусами. — Шериф тричечки спіймать питавсь і не вийшло.
Поки Крістофер злізав із коня, хлопчисько в ногах старших смикнув даму за спідниці.
— Мамцю, а що він такого зробитонькав?
Відповідь не пролунала, голови враз озирнулися на Кріса. Натовп розступився, відкривши погляду плакат «розшукується». Чорнила на пожовклому не передавали м’якого схилу носа й пустельних вітрів у очах, «нагорода 10 000» не в’язалася з добросердною вдачею.
Чи бачив Крістофер той плакат раніше або ж Бін став дарунком пустелі, маренням, навіяним давно забутим спогадом — однаково.
Скочив Зорі на спину, скерував геть. Попередити, наказати не тинятися так близько до містечка, бо ж за таку купу золота хто завгодно знахабніє. Тільки-но подумав — піднявся вітрисько, дмухнув у бік щосили, Кріс ледве встиг ухопити капелюха. Як повернув за вітром, той помалу вщух, обійняв мов у кишеню запхавши, і потягнув їх із Зорею стежиною вдалечінь. У шурханні перекотиполя вчувалося шепітне «чекатиму».

Telegram🔮 | Замовити✨ | Дяка🧋