Крістофер зліз із коня, підставив вогню затерплі від тримання повіддя долоні. На тринозі, враз помітив, щось булькотіло, по ліву руку від незнайомця спочивав короткий ніж і шматок дерева.
— Куди прямуєш? — його запитали.
Крістофер озирнувся до Зорі, пригладив її бік, почувши втомлене фиркання.
— Куди вітер заведе, — відказав.
Чолов’яга усміхнувся, крекнув сам собі.
— А як нікуди він не веде? — пірнув черпаком до казана.
Кріс всівся на цурпалок, втягнув носом пропахле смаком повітря.
— Але ж до багаття твого привів.
Черпак зоставсь у казані з їжею.
— Не лишати ж на койотів, — фляга виблиснула перед носом.
Кріс збирався заперечити, однак за милю чи пів луною рознеслося койотяче скреготання. Зітхнувши, прийняв флягу, пригубив, на мить скривившись.
— Міцне, — насолоджуючись теплом, яке розлилося горлом. — Що воно таке?
— Батьковий рецепт, — сяйнула усмішка. — Ти сам хто будеш?
— Крістофер, — повернув флягу.
— А я Бін. Вольовий Бін усі кличуть, або Вільний Бін, як забажаєш.
Крістофер зазирнув у чужі очі. Матінка повсякчас торочила: людську вдачу найлегше за очима судити. Та чи то багаття насміхалося, чи втома брала своє, а в очах Вільного Біна невпинно шугали піщані бурі. Гарно-золоті, з хитруватим прищуром, вони роздивлялися у відповідь.
— Подорожній будеш, — Кріс роззирнувся, — чи ж призначення в тебе є?
— Як не бути, — Бін знизав плечима, — за мустангами наглядаю, час від часу.
Обриси каньйону геть потонули в пітьмі, Крістофер мимоволі потягнувся до револьвера на поясі.
— Сам-один?
Бін схилив голову до плеча.
— Міг би й ні, — розплився усмішкою. — Та на те волелюбство потрібно.
— Як у мустангів?
Незалежні ті коні, неналежні навіть, усім і нікому. То з якого б дива комусь за ними наглядати?
Усмішка Біна не спала, навпаки стала ширшою.
— А ти, бачу, не дурний, мій друже, — сунув до рук миску з парким варевом, — клепки тобі не займати.
Кріс зачерпнув трохи дерев’яною ложкою, запхав до рота: м’ясне рагу розквітло на язиці. «Смачно» потонуло у вдоволеному стогнанні й бурлінні порожнього шлунка. Бін перевернуто всміхнувся, взявши ножа.
— Яким же вітром, — різанув по дереву, — тебе занесло в ніч?
Тепло знов розлилося тілом, Крістофер поспіхом прожував.
— Вчора спробував повисмикувати голки з носа великої плямистої кішки, тікали із Зорею далі ніж бачили, — засміявся. — Так-то блукаю собі та й по всьому, дійду до містечка набратися сил і провізії, а там видно буде.
Деревина в долонях набувала обрисів.
— Добра душа. Чому б у шерифи не податися?
Бін терпляче чекав, дозволивши спочатку доїсти. Порожня миска опинилася на піску біля ноги, Крістофер витер губи рукавом.
— Води не знайдеться для моєї подруги?
Бін із незмінною усмішкою дістав з-за спини іншу флягу.
— Шерифи прикуті до стін, — Кріс виставив долоні, Бін налив у них воду, — а я волів би піти коли схочу й вертатись коли заманеться. Чи ж не тому й ти тут?
Мовчазний усміх замість відповіді. Кріс присів до вогню, розніжився в його спалахах.
Фігурка з дерева нагадувала вовка чи койота: довгі лапи, нахилена паща; Бін дмухнув на стружку, ту розвіяло до вогню.
— Тобі, — простягнув.
— За що?
— Нагадуєш.
Кріс стиха засміявся.
— Ну, мені казали, що вільну вдачу маю.
— А мені, що тяжію до вільних.
Зоря фиркнула, тупнула копитом на враз буремний суховій навкруги. Крістофер відсахнувся від обличчя заблизько, потягнувся до кобури. Револьвер, що мав би в ній бути, сяйнув у чужій руці.
— Аби не пристрелив мене зопалу.
— Як ти це…
— Спи, мій друже, — Бін схилив голову до плеча, в очах миготіло притихле до жевріння багаття, — спи, доки вітер не вщухне.
Сон накрив мов вітряні хвилі, Крістофер сповз додолу, каньйони потонули в пітьмі.

Telegram🔮 | Замовити✨ | Дяка🧋