Статистика telegram channel - @basistbezbasa

Вітаю! Потрібна підтримка. Вчора після прильоту в Одесі сильно постраждав будинок на Канатній, 7 (пам’ятка архітектури, охоронна зона ЮНЕСКО).У будинку зараз смертельно небезпечно перебувати людям. Третій поверх залишився взагалі без даху. Над нашою та сусідніми квартирами - відкрите небо. У всіх мешканців вибито вікна, у більшості немає вхідних дверей.ЖЕК та міські служби зливаються і дають невнятні відповіді щодо будинку. Намагаються спустити все на гальмах, дехто буквально каже: "Це ж флігель, а не фасад". Актів обстеження з фіксацією реальних збитків досі немає. Щодо консервації покрівлі жодної конкретики. Перший дощ і квартирам без даху настане гаплик. Зараз важливо привести цю комунальну братію до тями, перш ніж вони проведуть офіційне засідання щодо долі будинку. Адже рішення буде класичним: «Все дуже складно, почекаємо кращих часів, нехай поки що стоїть».Допоможіть підняти галас і змусити міські структури надіслати комісію, поки людей не завалило або пам’ятка ЮНЕСКО не склалася. #підслухано

Не можемо себе назвати Яструбами війни, не можемо собі дозволити вимагати воювати "до останньої крові, до повного знищення РФ".Просто, відкриваєш СДД і бачиш списки загиблих і починає розйобувати на сльози.Дівчата 2004 року народження стають вдовами. Діти 22 року народження ніколи не побачуть свого тата. Загиблі чоловіки, на яких обривається весь рід, бо не встигли завести дітей.Це жах, панове. Не хочеться вимагати ще і ще стрілянини.Особливо, коли бачиш зайобані піхотні очі, які взагалі забули, що таке щастя та спокій.Хочеться додому. Хочеться, щоб ця їбана війна хоча б якось заспокоїлась.Але і розумієш, що не можна падати до того, що діти будуть питати, за що загинув їх батько.Не можна допустити того, щоб ці діти знову побачили війну. Не можна допустити, щоб вони були в небезпеці. Треба робити все можливе, щоб захистити майбутнє дітей, які втратили свого батька або мати. Бо це не чужі діти. Це наші діти, бо їх батьки загинули, щоб захистити нас та наших дітей.Треба робити все, аби ця країна більше ніколи не втопала в сльозах жінок, батьків та дітей.На жаль, ми стали заручниками ситуації, коли вимушені віддавати найдорожче. І ми не можемо вийти з ситуації по принципу "Просто перестати стріляти". Єдиний вихід — це "Стріляй влучніше та бережи себе".Кацап має отримати по зубах так сильно, щоб сам був згоден підписати все, аби тільки це скінчилося.Найстрашніше, що наразі можна почути — це слова маленької дитини «Мамо, а за шо загинув наш батько?»Це дійсно страшно. Не хочеться, щоб з часом ми і самі не змогли дати відповідь на це питання.Написати нам | Мерч | Підтримати канал

Золотая клетка зумеровВажно учитывать, насколько много появилось способов избавиться от денег. Каждый город перенасыщен кафе, ТЦ, фастфудом, ассортименты везде и всего ебанутые. В интернете: заплатить тут, купить там, доставка, хуявка, заказы с маркетплейсов, скидка на игру, акция в инста-магазе – деньги сегодня кратно сложнее удерживать, чем нашим родителям. Тогда нихуя не было в сравнении с тем, что сейчас. Нужна огромная сила воли, чтобы сохранять финансы и мало кто ее имеет. Копить на квартиру в этих условиях — серьезный вызов.У каждой эпохи плюсы и минусы: да, квартиры были сильно дешевле. Но уровень жизни, комфорта, такси, кафе, рестораны, заграница, машины – всё это было привилегией очень богатых и взрослых. Качественная медицина была чем-то недоступным. Такси? Что-то на роскошном! Не говорю, что сейчас бесплатно – НЕТ! Но бумерам, миллениалам это было ещё сложнее получить. Они мира не видели, вкусной еды не ели, одевались так, что не знаешь, смеяться или плакать с их аутфита. Зумеры сегодня живут в том комфорте, который их родителями снился. Бумеры пиздячили на работе как проклятые. Система 2 через 2? Что это? Спросите как тогда обращались с подчиненными. Посмотрите, в каких условиях они работали и какие офисы сегодня у зумеров: фуд-корты, пинг-понг столы, ваучеры к психологу, ебать!Я понимаю боль зумеров, но этим постом хотел дать другую перспективу: то, что для вас обыденно, для меня было роскошью. Кино? Дорого. Рестораны? Только на праздник. Заграница? У меня там троюродная тётя жила, что-то рассказывала.

Музика як пакетик чаю: Netherfriends і 25 альбомів за рікАвтор: Сергій ВороновНещодавно згадав про Чиказького сінґера-сонґрайтера Netherfriends, справжнього інді-феномена, який «still broke as fuck», видавши за 2018 рік двадцять п’ять (!) тематичних альбомів на теми куріння трави, дівчат і життя турового бродяги. Окрім питань «як він це робить?» та «а чи не забагато пісень для one man band проекту» є дещо інше. Netherfriends своїм творчим маніфестом ставить ультимативне питання музичній індустрії рубом – навіщо люди пишуть музику взагалі. Шон Розенблат, він же Netherfriends, – невизнаний геній постмодерної епохи. Він нівелює важливістю «музичного твору», видаючи їх сотнями за короткий період часу. Є багато bandcamp та soundcloud-героїв, які працюють у «outsider-*вставте назву жанру*», але це поодинокі висери типу київського проекту «Китайский Мультек», які радше нагадують витвори у Пінчук-арт-центрі (не всі, ноу оффенс). Netherfriends же видає альбом за альбомом, які (як мінімум) можна хоча б слухати. Крім того, що Netherfriends радше існує в Spotify (і всіляко нагадує про це у своїх треках), його твори – це тематичні щоденники його буденності. Власне, проект Netherfriends і є буденність у прямому значенні – 25 альбомів (і це явно ще не все до кінця року) – це постійна щоденна робота, яка починається зранку за блокнотом з лірикою та демок на телефоні, і закінчується експортом аудіофайлу на робочий стіл увечері. Він називає це психоделічним попом та «мідфаєм», іронічно беручи середину між студійними звукозаписами та домашнім бедрум-рекордингом. Взагалі жанр надто умовний, «психоделічний» тут означає «написаний під накуркою/співаю про траву», а поп – це «музика для мас», якою вона і є – reddit треди пишуть про те, що «всі його знають і люблять. Чому ж він досі broke as fuck?» Крім того така дотепна деталь показує, що те, у якому місці ти записуєшся зовсім не має значення.Причина такої продуктивності – безперечний талант та бажання жити з продажів музики. Він «Лупає сю скалу», як заповідав Франко, показує, що писати альбоми можна і базуючись на одному слові «Don’t Tweak», і взявши тему «Fuck Boys» (і складати з них трилогію). Для нього пісня – не полотно художника, яке чекає мазка пензля, а стікери для ноутбука. І штука в тім, що у світі посмодерну між стікером та картиною художника різниці не існує – через кількість виданого матеріалу Netherfriends максимально загострює це «дорівнює» між першим і другим. Якщо музика може бути буденною річчю, навіщо її взагалі ідентифікувати як вияв творчості, або ж навіщо взагалі її писати? Воно таке ж, як щойно заварений пакетик чаю. І це, окрім питання «навіщо робити музику взагалі» вкотре піднімає тему «серйозності» музичного творіння як такого, і «серйозності» людей «на сложних щах», які його створюють. Мистецтво має право бути ідіотським (привіт Lil Pump і колеги), воно має право бути примітивним (привіт неокласики), воно може бути будь-яким. І крім всього Netherfriends показує, наскільки нікчемно виглядають мастодони, які пишуть свої пісні по декілька років та сідають сракою у мурашник, коли виходить погано. Бажанням заробити грошей на життя зі стрімів Spotify Шон Розенблат змінює розуміння музичного процесу. І у момент, коли його підпише якийсь лейбл і заборонить йому видавати 25 альбомів на рік, Netherfriends зрадить своїй власній концепції. Але це буде лише її фінальним підтвердженням. https://youtu.be/P1vVjG2ns8k