Кочовий песꑭ | Музика як пакетик чаю: Netherfriends і 25 альбомів за рікАвтор: Сергій...

Музика як пакетик чаю: Netherfriends і 25 альбомів за рікАвтор: Сергій ВороновНещодавно згадав про Чиказького сінґера-сонґрайтера Netherfriends, справжнього інді-феномена, який «still broke as fuck», видавши за 2018 рік двадцять п’ять (!) тематичних альбомів на теми куріння трави, дівчат і життя турового бродяги. Окрім питань «як він це робить?» та «а чи не забагато пісень для one man band проекту» є дещо інше. Netherfriends своїм творчим маніфестом ставить ультимативне питання музичній індустрії рубом – навіщо люди пишуть музику взагалі. Шон Розенблат, він же Netherfriends, – невизнаний геній постмодерної епохи. Він нівелює важливістю «музичного твору», видаючи їх сотнями за короткий період часу. Є багато bandcamp та soundcloud-героїв, які працюють у «outsider-*вставте назву жанру*», але це поодинокі висери типу київського проекту «Китайский Мультек», які радше нагадують витвори у Пінчук-арт-центрі (не всі, ноу оффенс). Netherfriends же видає альбом за альбомом, які (як мінімум) можна хоча б слухати. Крім того, що Netherfriends радше існує в Spotify (і всіляко нагадує про це у своїх треках), його твори – це тематичні щоденники його буденності. Власне, проект Netherfriends і є буденність у прямому значенні – 25 альбомів (і це явно ще не все до кінця року) – це постійна щоденна робота, яка починається зранку за блокнотом з лірикою та демок на телефоні, і закінчується експортом аудіофайлу на робочий стіл увечері. Він називає це психоделічним попом та «мідфаєм», іронічно беручи середину між студійними звукозаписами та домашнім бедрум-рекордингом. Взагалі жанр надто умовний, «психоделічний» тут означає «написаний під накуркою/співаю про траву», а поп – це «музика для мас», якою вона і є – reddit треди пишуть про те, що «всі його знають і люблять. Чому ж він досі broke as fuck?» Крім того така дотепна деталь показує, що те, у якому місці ти записуєшся зовсім не має значення.Причина такої продуктивності – безперечний талант та бажання жити з продажів музики. Він «Лупає сю скалу», як заповідав Франко, показує, що писати альбоми можна і базуючись на одному слові «Don’t Tweak», і взявши тему «Fuck Boys» (і складати з них трилогію). Для нього пісня – не полотно художника, яке чекає мазка пензля, а стікери для ноутбука. І штука в тім, що у світі посмодерну між стікером та картиною художника різниці не існує – через кількість виданого матеріалу Netherfriends максимально загострює це «дорівнює» між першим і другим. Якщо музика може бути буденною річчю, навіщо її взагалі ідентифікувати як вияв творчості, або ж навіщо взагалі її писати? Воно таке ж, як щойно заварений пакетик чаю. І це, окрім питання «навіщо робити музику взагалі» вкотре піднімає тему «серйозності» музичного творіння як такого, і «серйозності» людей «на сложних щах», які його створюють. Мистецтво має право бути ідіотським (привіт Lil Pump і колеги), воно має право бути примітивним (привіт неокласики), воно може бути будь-яким. І крім всього Netherfriends показує, наскільки нікчемно виглядають мастодони, які пишуть свої пісні по декілька років та сідають сракою у мурашник, коли виходить погано. Бажанням заробити грошей на життя зі стрімів Spotify Шон Розенблат змінює розуміння музичного процесу. І у момент, коли його підпише якийсь лейбл і заборонить йому видавати 25 альбомів на рік, Netherfriends зрадить своїй власній концепції. Але це буде лише її фінальним підтвердженням. https://youtu.be/P1vVjG2ns8k