Реакція публіки та критиків на останню кіно-фразу Карла-Теодора Дреєра була холодною. Підстав для цього можна накопати чимало: це й доведена до герметизму стилістика, і мінімалістичні характери діючих осіб, і радикальний контраст, із яким вирізнялися запити та принципи головної героїні однойменної стрічки — Гертруди, котра поволі й сама неначе герметизується. У цій статті ми збираємося концептуалізувати деякі прийоми та смислові зачіпки цієї картини, щоб завдяки інтерпретації поглибити розуміння специфіки кінотвору, зокрема, підкресливши внутрішню логіку Дреєрового доробку, позаяк Гертруда по-особливому розкриває питомо дреєрівський тип персонажа, що його режисер вправно добував з образів Жанни дʼАрк (у «Страстях Жанни дʼАрк» 1928), Йоганеса («Слово» 1955), а потому — образу Медеї, яку так і не встиг втілити на екрані, проте закарбував сценарно. Щонайперше у фокусі нашої уваги — спосіб показу погляд, його драматургічна специфіка, метафорична промовистість та наративна роль у «Гертруді» (1964). Про це читайте у нашому тексті за посиланням.