«Чисте поле, як те море, – козакові рай!Слобожанська Україно – степовий наш край!А на боці шабля дзенька, нехай знають вороженьки,що на гасла отаманів встане Слобода!Встануть всі, хто має силу боронити Україну.Вище голову, козаче! Хай горе – не біда!», – уривок з пісні «Слобожанська похідна».19 вересня 1670 року почалося козацько-селянське повстання проти московських воєвод на Слобожанщині, яке очолив полковник Острогозького полку Слобідської України Іван Дзиковський – один із перших (опісля Острянина) українських колонізаторів Слобожанщини, засновник міста Острогозьк (нині місто Воронезької області РФ). Повстанці захопили й привселюдно стратили московського воєводу Мезенцева, приказного Горєлкова і митних відкупщиків. Полковник Дзиковський підтримував контакти з керівником Визвольної війни поволзьких країн від Московського царства Степаном Разіним. На допомогу повсталим українським козакам на Слобожанщину прибув загін донських козаків-разінців на чолі з Федором Шадрою та Фролом Мінаєвим. Повстання Острогозького полку охопило міста Острогозьк, Ольшанськ, усі навколишні поселення і було підтримане робітниками Торських соляних промислів. У цих містах були страчені представники центральної московської влади. В кінці вересня, внаслідок змови частини острогозької козацької старшини, духовенства і московських поміщиків, яких підтримали московські урядові військові підрозділи, Івана Дзиковського і групу його прибічників заарештовано. 29-го вересня 1670 року полковник Іван Дзиковський, писар М. Жуковцев, сотники Я. Чекмез та В. Григор'єв, обозний М. Волнянка були страчені, а їхнє майно конфісковано. До катувань і страти було засуджено дружину полковника Івана Дзиковського, а четверо його дітей та племінницю відправлено на довічне заслання до Сибіру. Такою ж доля була в родичів інших повстанців.Український історик, ректор Імператорського Харківського університету, академік Української Академії Наук Дмитро Багалій писав: «Перший полковник Острогозького полку Дзиковський поубивав приказних, його скинуто за се з посади і карано горлом – обрублено руки по лікоть, ноги по коліна, і повішено, і навіть жінку його покарано смертю, а дітей вислано у Сибір і одібрано у них усе майно».Та повстання продовжилося. В жовтні 1670-го слобідські козаки за допомогою загону разінців на чолі з Олексієм Хромим захопили міста Цареборисов, Маяцьк, Чугуїв, Зміїв, Балаклія, Мерефа та Колонтаїв. Однак, на початку 1671-го урядові війська перемогли козаків, у результаті чого під Цареборисовим і Маяцьком стратили 186 повстанців Слобідської України. Зокрема, за участь у виступі було позбавлено життя зміївського сотника П. Ребуху, балакліївського сотника А. Огня та богодухівського сотника Т. Решетила.
.Народжується новий Львів - російськомовний.....На цьому колажі ви бачите Толстого, Пушкіна, Достоєвського та іже з ними які, зазвичай, є уособленням "великой руской культуры"..Нещодавно підмітив одну цікаву річ: частина україномовних (!) переселенців, які приїхали до Львова навіть гадки не мають якось відсторонюватися від тієї "великой" культури російського агресора (мова не про політичну позицію). Звідси вже недалеко до припущення, що навіть будучи стовідсотково україномовними, частина наших співгромадян зі сходу і півдня України, все-таки ментально тяжіє (якщо не належить цілком) російськомовній культурі. .Так, звісно, за будь-якої оказії вони б’ють себе у груди, що вони найщиріші патріоти, одягають вишиванки, пов’язують на себе синьо-жовті стрічки, навіть вивчили і співають: "Батько наш - Бандера, Україна - мати!", але... .Внутрішньо, майже потайки, щоб не дратувати отих "западенців", вони й надалі у своїй душі поклоняються усьому тому, що колись становило цінність для різних шуфутінскіх, висоцкіх, окуджав, газманових та ін. Звичайно, я можу помилятися, але складається враження, що частина отих переселенців так швидко "зліпила" із себе українців, бо це їм вигідно. Це - чисто ситуативний їхній крок, який необхідний для порятунку кожного з них у незвичному для них (непроросійському) середовищі..Звісно, ота їхня, привезена сьогодні до Галичини, ментальність, є сильно надіпсована російською культурою, яка все була більш агресивна, аніж українська. Причому, дехто з переселенців поводить себе, так, ніби їм тут, щось винні (вже звично чути: "...нас первыми бомбили, а вас - нет!". При цьому, вони й чути нічого не хочуть про статистику голосувань на півдні і на сході нашої держави за попередніх виборів, як і про ритуальні закликання у тих краях: "путин - введи войска..!")..І, звичайно, мало втішили наміри Андрія Садового з його міськвиконкомом, оселити у Львові близько 50 тисяч переселенців. Причому, частину з них, наскільки я зрозумів, планують назавжди тут залишити. Чи змінить це демографічну ситуацію у нашому місті..? - Безумовно і наступні вибори це доведуть. Визнаю, мене таки, разить, коли йдучи, приміром, з вулиці Руської через Ринок на вулицю Театральну, з тих принагідних уривків розмов, які вловлює моє вухо, близько 90% - російською. І, це зовсім не туристичні групи....Одним словом, якісь не зовсім зрозумілі, поки що, течії нуртують просторами Галичини: місцевих молодих хлопців, цвіт нації - першими кидають на передову у найгарячіші точки, а, замість них, до Галичини хлинули, того ж віку, молоді здорові російськомовні хлопаки (яких чи не щодня можна бачити в центрі під парасольками з гальбою холодного пива чи за кавою) і яких, львівське ТЦК, чомусь тупо не бачать......
«Я не дивлюся на чужих чоловіків. Достатньо подивитися на їхніх жінок.Бо жінка — мов лакмусовий папірець. У ній видно все:чи вона кохана, чи лише використана.Чи має спокій і відчуття безпеки, чи мусить сама тягнути все на собі — наче листоноша життя цілої родини.Чоловік може красиво говорити про любов, про повагу, про те, що «для родини робить усе» —але саме жінка поруч із ним, навіть у тиші, покаже правду.Не слухай слів. Дивись у її очі.Бо очі не брешуть. 👀З них прочитаєш, чи засинає вона спокійно біля сильного плеча,чи тримається купи тільки завдяки власній силі, аби не розсипатися.Чи розквітає — навіть у старій кухні та сукні з секонд-хенду,чи згасає — попри золоті сережки й ідеальні фото з хештегами.Я не дивлюся на чужих чоловіків.Я дивлюся на їхніх жінок.Бо лише вони можуть сказати про нього все — і для цього не треба вимовити жодного слова.Жінка ніколи не обдурить своїм виглядом, якщо їй добре.Вона може усміхатися, хвалити чоловіка на сімейних зустрічах,але той, хто вміє дивитися, побачить: правда живе у зморшках біля очей і втомі в голосі.Придивися, як вона мовчить поруч із ним.Чи є в цій тиші спокій і тепло?Чи стіна, яку вона збудувала в собі — щоб більше так не боліло?Іноді краще не питати його: «Як ти до неї ставишся?»Достатньо глянути в її очі. І все стане зрозуміло — без слів.»
15 вересня 1941 року — день подвійного удару по українському визвольному руху.У цей день у Берліні гестапо заарештувало Степана Бандеру та Ярослава Стецька — провідників ОУН(б), які всього кілька місяців перед тим у Львові проголосили Акт відновлення Української Держави. Для мільйонів українців це був промінь надії після десятиліть неволі. Але нацистська влада швидко дала зрозуміти: незалежна Україна не входила в їхні плани.Розпочалася хвиля арештів і терору. Лише восени 1941-го близько півтори тисячі членів та симпатиків ОУН(б) опинилися в німецьких тюрмах і концтаборах. Українців, які прагнули свободи, нищили за саму ідею незалежності. Трагедія цілої нації з особливою силою відбилася у долі родини Бандери.У концтаборі Аушвіц закатували його братів Василя та Олександра.Третього брата, Богдана, гестапівці розстріляли на Півдні України.Батька, священика Андрія Бандеру, 10 липня 1941 року вбило НКВД у Києві.Двох сестер, Володимиру та Оксану, радянська влада заслала в Сибір.Це був символічний удар одразу з двох боків. Нацистська та радянська системи, такі різні зовні, діяли однаково жорстоко: вони ламали людські життя, нищили інтелігенцію, духовенство, молодь — тих, хто міг стати опорою нації.Сам Степан Бандера після арешту опинився у в’язниці гестапо в Берліні, а згодом у спеціальному ізоляторі концтабору Заксенгаузен. Це була «в’язниця для політичних» — ізолювали найнебезпечніших для рейху людей. Постійний контроль, приниження, брак їжі, психологічний тиск — умови, які мали зламати навіть найсильніших. Але за свідченнями побратимів, Бандера навіть там залишався Людиною: ділився шматком хліба, підтримував дух інших в’язнів. Коли дізнався про смерть поета Олега Ольжича, організував у камері хвилину мовчання — маленький, але величний жест людяності серед пекла концтабору. Історія 15 вересня 1941-го — це історія не лише про арешт двох провідників. Це — про ціле покоління українців, яке опинилося між двома тоталітарними молотами. Німецький нацизм і радянський комунізм по черзі намагалися вирвати з корінням українську свободу.Тисячі активістів, священників, учителів, студентів і селян — усі, хто мав сміливість мислити інакше — потрапили під репресії. Одних нищили в німецьких таборах, інших — у радянських тюрмах і Сибіру.Сьогодні, згадуючи цей день, ми розуміємо: боротьба українців за волю завжди була боротьбою проти двох імперій. І саме тому наші герої — це не лише постаті історії, а й символи незламності нації, яка не зламалася навіть тоді, коли здавалося, що весь світ став проти неї.
Є тільки один спосіб стати культурною людиною – читання. Андре МоруаНечитання знесе Україну зі світу. Євген Маланюк Зараз читання як і 500 років тому, стає привілеєм інтелектуальних еліт. Тільки в давні часи книга була недоступною розкішшю для простого люду, а зараз пересічні співгромадяни просто не переймаються власним розвитком. Бо їх цілком задовольняє ТікТок-розум з миттєвими «задоволеннями» на кшталт «чісто поржать». Вони не розуміють, що читання це – розкіш. І що хороша книга обов'язково залишає глибокий слід в душі та приємний післясмак.Вони живуть у світі, де увага привертається лише на секунди перегляду коротких роликів та яскравих заголовків.А книга вимагає іншого. Вона потребує тиші. Зосередженості. Вміння бути віч-на-віч зі словом. Вміння цінувати слово. Розуміти підтексти й затексти. «Копати» глибоко, занурюватись у глибини думки та відчувати красу слова…Я – людина книги. Це величезне задоволення – погортати сторінки, «пошурхотіти папером»... Звісно, можна і треба читати й е-версії книг, але для мене навіть запах книги має значення. Я не кажу вже про естетичне задоволення від її оформлення, ілюстрацій тощо.Я стояв у черзі в бібліотеці на ту чи іншу книжку, а іноді якусь рідкісну книгу вдавалося випросити лише на ніч.Я виріс у середовищі, в якому ось цього автора культурній людині соромно не прочитати, а це соромно не знати. І це «соромно» не принижувало. Воно випрямляло внутрішню спину. Мотивувало не бути невігласом.Бо у стані невігластва розум людини спить. А, як влучно підмічено в іспанському прислів'ї, «Сон розуму породжує чудовиськ» (ісп. El sueño de la razón produce monstruos).Уміння читати по-справжньому виробляло звичку чітко і красиво формулювати власну думку, високо тримати планку в дискусії…Мало хто зараз готовий до такої праці. Тому дуже й дуже звужується коло тих, хто вміє читати по-справжньому.Так, з появою армії графоманів та «літературних рабів», які пишуть якісь опуси від імені власників «тугих гаманців», є величезна кількість книжкового мотлоху. Тому ще й потрібне вміння відфільтровувати непотріб і знаходити справжнє.Звісно, коли я пишу про читання як привілей інтелектуальних еліт, мова йде не про примітивну елітку, яка дорвалася до влади чи(та) змогла нахапати гроші.Мова йде про справжню еліту, про яку писав іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет. Для нього справжня еліта – це не соціальний клас, а люди високого духу, які живуть у постійному прагненні до вдосконалення, самовідданості та служінню високим ідеалам суспільства.Справжня еліта – це ті, хто має культуру сумніву та вміє почути чужу думку, хто добровільно бере на себе відповідальність за долю країни.Ми ж бачимо яка відбувається катастрофа, коли влада опиняється в руках абсолютно безграмотних особин більшість з яких «скурили буквар».І в цьому головна трагедія сьогодення!Бо "непрочитані книги вміють мстити" – цю фразу приписують американському письменнику Рею Бредбері.Так, книги зараз актуальні для небагатьох. Але ці «диваки», які можуть зрозуміти написане, змінюватимуть світ на краще.Для чого я це пишу?У школі має бути культ книги, а для цього потрібно утвердити переконання:"Читання – це цікаво, модно, престижно".Віктор Громовий.
- Ішли танки і захоплювали наші міста. І дуже велике питання у мене стосовно того, ЯК вони прийшли до Херсона…Мости через канали, Антонівський міст - як можна було ось так залишити? Я говорю: ТІЛЬКИ ЧЕРВОНОЇ ДОРІЖКИ НЕ ПОСТЕЛИЛИ…Це слова людини, яка три з половиною роки була у російській катівні. Це слова українця, який продемонстрував найвищі показники людяності у нелюдських обставинах.Це слова чоловіка, який свідчить, що «били щодня, по три рази на день - це була норма. Били за те, що ми українці, що ми здатні до бунту.»Володимир Миколаєнко, колишній мер Херсона, після звільнення з полону, мабуть, ще не встиг зрозуміти, що велика частина суспільства - українського суспільства, яке здатне до спротиву - наразі воліє не запитувати найвеличнішого про очевидний намір здати країну путіну під ключ.Що незнана досі за рівнем аморальності пропаганда і продажно-цинічні позитивні закликають покритися святим зеленим омофором найвеличнішого і не задавати зайвих питань: «кто староє помянєт, как гаваріцца»…Цікаво було б почути думку пропагандистів: Миколаєнко - це також зрадник, який підіграє путіну? Чи все ж будемо задавати незручні питання про рясно пролиту кров, якої могло б і не бути?Світлана Самарська.
8 вересня 1898 року народилася Наталія Ужвій - видатна українська актриса театру і кіно, лауреатка державної премії імені Тараса Шевченка, народна артистка.Життя Наталії Ужвій було складним і тернистим, сповненим успіхів та особистих трагедій.Народилася вона в Любомлі на Волині. Була найстаршою в багатодітній родині. Закінчила училище залізничників і курси кравчинь.У 1916 р. родина, тікаючи від страхіть Першої світової війни, переїхала до Золотоноші, де Наталя потрапила на виставу аматорського драмгуртка."Одним із перших вдалих виступів актриси стала роль Наталії у виставі "Бондарівна". Всього в аматорському театрі Наталія Ужвій зіграла близько 70 ролей, нерідко втілюючи одночасно декілька образів в одній виставі. Незважаючи на протести батьків та за порадою письменника Івана Ле, в січні 1921 р. вона переїхала до Києва та вступила у театральну студію при Українському драматичному театрі ім. Т. Шевченка. Саме там відбулася зустріч Ужвій з відомим актором та педагогом Іваном Мар’яненком і розпочався творчий шлях молодої актриси.", - Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України.У 1926 р. в Харкові Наталія вийшла заміж за поета, лідера українських футуристів Михайля Семенка. В 1927 р. у них народився син Михайло. Але шлюб актриси не склався.Десять років Наталія Ужвій була примадонною в легендарному театрі "Березіль" під керівництвом видатного українського режисера Леся Курбаса.В 1936 р. Наталя Ужвій переїхала до Києва і стала актрисою Київського державного академічного українського драматичного театру імені івана Франка, якому віддала 50 років життя. Стільки ж років вона прожила в шлюбі з актором Євгеном Пономаренком.Під час Другої світової війни Ужвій зіграла у фільмі "Райдуга" за однойменною повістю Ванди Василевської. Стрічка стала першим радянським фільмом, удостоєним "Оскара", а Ужвій нагородили званням народної артистки.Багато друзів і рідних актриси були репресовані – хтось розстріляний, хтось відбував покарання у сибірських таборах. У 1951 р. Наталія Ужвій пережила ще одну страшну трагедію - смерть сина Михайла.Тяжкі випробування, що випали на долю цієї видатної актриси, не зламали її."Я вся в театрі, коли в мене немає вистави, я одразу никну, в’яну й сама собі стаю непотрібною…", - говорила Наталія Ужвій.Протягом майже 20 років (1954-1973 рр.) вона очолювала Українське відділення Театрального товариства. Створений актрисою Будинок ветеранів сцени Спілки театральних діячів України в Пущі-Водиці було названо ім’ям Наталії Ужвій.У творчому доробку Наталі Ужвій - понад 200 ролей у театрі і 20 в кіно.
6 вересня 1991 року місту Ленінград повернуто назву Санкт-Петербург. СРСР ще існував, хоч і був вже в агоніїЛенінградську область перейменувати чи то не змогли, а, скоріше за все не схотіли. Так досі існує область, що її названо на честь одного психічно хворого кривавого маніяка, столицею якої є місто, що носить ім'я іншого психа і маніяка. Досі там дві паралельні реальності. Горькому повернули царську назву Нижній Новгород, а колишній Симбірськ як був Ульяновськом, так і залишився. І Калінінград досі носить ім'я сталінського холуя, педофіла, гвалтівника і душителя неповнолітніх дівчат. Є й крутіші сюжети. Останнього царя-батюшку та його родину більшовики прикінчили в Єкатеринбурзі. Після смерті Радянського Союзу стало модним носити френчі на манер старих офіцерських і хреститися на купола. Всю царську родину РПЦ канонізувала, оголосивши великомучениками. Місто, в якому їх убили, перейменували назад в Єкатеринбург, а область аналогічно до Ленінградської, продовжує гордо носити ім'я Якова Мойшевича Свердлова, який і віддав прямий наказ про їхню ліквідацію.Країна 404, якої з точки зору міжнародного права і навіть її власних законів навіть формально не існувало ніколи - це справжня країна контрастів. Як місто Стамбул в комедії Гайдаю "Діамантова рука". Тут, старі чекісти і партійні секретарі разом з їхніми молодими онуками-олігархами, відстоявши молебень за убієнного більшовиками царя, ідуть покладати квіти до пам'ятника Леніну. І Сталіна на іконах малюють. І нічого - процесор не перегоряє.А все чому? Бо вони власної історії не знають і знати не хочуть. Для них існує та історія, яку прийняв черговий цар в кремлі. Їм так легше жити. Вчора один цар казав, що холодильників на всіх в СРСР не вистачало, бо їх 300 років "татаро-монгольське іго" пригнічувало і вони радісно кивали головами. Сьогодні інший цар каже, що не було ніякого "іга" і їхня країна є нащадком Золотої орди і вони знову радісно кивають головами.Бо - царю видніше. Цар знає, що робить.Це ідеальне населення. Не нація, не громадяни, а саме - населення. Яке слухняно гнеться перед будь-яким царем і на забаганку першого маніяка у влади - будь то Іван Жахливий, Петро Антихрист, Микола Кривавий, Сталін, або нинішній - його прізвисько всі знають, але культурна людина не озвучує на загал. І слухняно іде воювати і помирати. Бо - Царю видніше. Цар знає, що робить...Павло Бондаренко
Топ-10 цікавих фактів про українську мову 🇺🇦✨💡 1. Слово як ДНК нації. Для 36–37,5 мільйонів українців наша мова є рідною, а загалом у світі нею спілкуються від 41 до 45 мільйонів. Це ставить українську у топ-32 найпоширеніших мов світу!📖 2. Словникове багатство. У сучасній українській налічується близько 256 тисяч слів. І ця скарбниця постійно зростає.🔎 3. Лексичні “сусіди”. Найближча до української — білоруська (84% спільної лексики). Далі йдуть польська (70%) і сербська (68%). Російська ж має лише 62%. Якщо ж дивитися на граматику й фонетику, то з білоруською, чеською, словацькою й польською українська має 22–29 спільних рис, а з російською — всього 11.✍️ 4. Давні назви. Проста, руська, русинська, козацька… У різні часи українську називали по-різному. А до середини XIX ст. найпоширенішою була назва “руська мова”.🕰️ 5. Найдавніша згадка. Ще у 448 році візантійський історик Пріск Панійський у таборі Аттіли записав два українських слова — “мед” і “страва”.🔤 6. Буквені рекорди. Найбільше слів в українській починаються з літери “П”, а найрідше використовується літера “Ф”.🗣️ 7. Сім відмінків. Українська — єдина серед східнослов’янських мов, що має кличний відмінок. І це додає їй особливого звучання.🌄 8. Багатство синонімів. Одне тільки слово “горизонт” має 12 варіантів: обрій, небосхил, крайнебо, виднокрай… і ще цілий ряд поетичних назв.🐾 9. Малята тварин. Цікаво, що всі назви дитинчат — іменники середнього роду: теля, кошеня, жабеня.💞 10. Пестливі слова. В українській зменшувальні форми зустрічаються всюди. Навіть слово “вороги” має ніжний варіант — “вороженьки”.✨ Недаремно кажуть: “Мова — ДНК нації”. У ній — історія, музика й душа нашого народу.
155 років тому, 2 вересня 1870, настав остаточний крах французької монархії. В цей день, всього через місяць після початку активних бойових дій франко-прусської війни, 120-тисячна армія Наполеона ІІІ Бонапарта була оточена в Седані й примушена до капітуляції. Імператор не продемонстрував ані крихти полководницьких талантів свого видатного дядька – Наполеона І. Він наказав вивісити білий прапор і надіслав послання королю Пруссії Вільгельму І Гогенцоллерну:"Мій пане брате, оскільки я не зміг прийняти смерть серед своїх солдатів, у мене не залишається іншого вибору, як віддати свій меч у руки Вашої Величності".Коли звістка про полон імператора з усією армією досягла Парижа, там почалися масові заворушення. 4 вересня законодавчий корпус заочно позбавив Наполеона ІІІ влади та обрав тимчасовий уряд. Друга імперія припинила існування – почалася Третя республіка. Відтоді монархію у Франції не відновлювали ніколи. А Наполеонові ІІІ після війни довелося доживати свої дні в Англії, де він помер у 1873 році й був похований в абатстві Святого Михаїла у Фарнборо.Владлєн Мараєв.
TGLIST.COM.UA
