⏳ Кожен рік все тяжче і тяжче писати про День Незалежності. Є два способи говорити 24 серпня. Перший - красиво. Про незламність, про єдність, про те, що ми всі як один. Ви цей текст уже читали. Він майже щороку однаковий.Другий спосіб..Серед нас є люди, які сьогодні не підуть в центр міста. Не тому, що не хочуть свята, а тому що бояться за життя. Зараз так влаштоване наше життя. Умовно вчора ми всі відкрили новини й побачили чергову корупційну схему. І нічого не відчули. Навіть злості вже немає - просто втома і думка: «ну звісно, як завжди». Серед нас є люди, які 5-й рік живуть в чужій квартирі, у чужому місті, і слово «дім» для них - це те, від чого залишились руїни. Серед нас є люди, які воюють без ротацій, без повноцінного відпочинку, місяцями й роками. У них також є сім’ї, діти, батьки, кохані люди, які чекають їх удома. Вони теж мають право повернутися до своїх рідних, побачити, як ростуть їхні діти, просто пожити звичайним життям. Війна не скасовує того, що це - люди. Тоді про що взагалі говорити? Держава - це апарат. Він буває справедливий, буває гнилий, буває і те, і те одночасно, залежно від того, в який кабінет ти зайшов. З апаратом можна судитися, його можна ненавидіти, його треба міняти. Але апарат - це не країна. Країна - це те, що між нами. Коли ми разом збирали на лікування дитини. Сума була така, що я, чесно, не вірив, що ми її зберемо. Ми закрили її за 3 години. Люди, які самі рахують копійки до зарплати, скидали по 50, по 100 гривень і писали «вибачте, більше не можу». Вам не треба вибачатися. Ви зробили більше, ніж всі ті, хто мав це зробити за посадою. Ми з Вами закрити петицію для дяді Саші (двірник, який захистив своїм тілом дитину у квітні 2026). Президент України підписав петицію. Коли ми складалися для родини ВПО, яка виїхала з двома велосипедами. Ніхто нікого не питав, якою мовою вони говорять вдома, за кого голосували у 2019-му і що думають про владу. Ми просто скинулися.Ось це - не благодійність. Не «активність спільноти». Це і є та сама незалежність про яку я хочу говорити сьогодні. Тут вам не треба вдавати. Не треба писати, що все буде добре, якщо ви так не вважаєте. Тут вам не скажуть «а ти що зробив?».Тут не буде фрази «іншим гірше». Вона нікому ще не допомогла.Це наш майданчик. І він поки що працює краще за багато офіційних інституцій - просто тому, що тут живі люди зі своїми проблемами і життєвим болем.Я не хочу помирати. Я не хочу, щоб помирали ви. Я хочу жити. Тут.Хочу дожити до того дня, коли слово «повістка» стане архаїзмом. Коли новина про корупцію буде шокуючою новиною, а не як прогноз погоди на кожен день. І можливо.. коли людина з ТОТ зможе сказати «я їду додому» - і це буде правда.Я не знаю, коли це буде. Ніхто не знає. Але я точно знаю, що ті самі люди, які за лічені години закривають збори, які дають надію на нове життя людям, зможуть побудувати країну, у якій хочеться жити. Ми вже це вміємо. Ми це вже робимо - просто поки що всупереч, а не завдяки.І я хочу нести це якомога довше разом.Я просто хочу подякувати кожному, хто за цей рік хоча б раз скинув 50 гривень незнайомій людині. Хто не пройшов повз. Хто прихистив. Хто був небайдужим. 🇺🇦Ви - і є країна. Все інше - це адміністративні деталі, які з часом полагодяться.