Канапа

Петро ФЕДУНКІВ (1895, с. Дем’янів, пов. Рогатин, тепер Галицького р-ну Івано-Франківської обл. – 1977). Військовий і громадський діяч, просвітянин, педагог; звання – стрілець Галицько-Буковинського куреня Січових Стільців (11.1917 – 05.1918), козак Гайдамацької кінно-гірської батареї Запорозької дивізії (з 05.1918); господар 2-го гарм. полку корпусу Січових стрільців Армії УНР і УГА (12.1918 – 1919), війт гміни м. Бурштина (1935), голова упр. с. Дем’янова (1939 – 1940), викладач ботаніки, зоології, біології та директор Дем’янівської школи (Івано-Франківської обл., з 1945); звання – хорунжий Армії УНР.Подав документи на меліорат. підвідділ інж. відділу УГА в Подєбрадах, але дістав відмову. У 1920-х навчався на філос. ф-ті Львівського ун-ту. “В рідному селі був одним із засновників кооперативу «Самопоміч», читальні «Просвіта», «Каси ощадності», молодіжного товариства «Сокіл», – читаємо на сайті Дем’янівської ЗОШ І – ІІ ступенів Галицької районної ради Івано-Франківської області. – У 1930 р. очолював гурток «Сільський господар». У 1926 і 1932 рр. від дем’янівських просвітян його обирали делегатом загальних зборів «Просвіти» у Львові”.

21 липня 1890 р., народився Костянтин ВРОТНОВСЬКИЙ-СИВОШАПКА — полковник Армії УНРКость Вротновський-Сивошапка народився у м. Миколаїв.Навчався у 6-й Варшавській гімназії та Варшавському ветеринарному інституті.Під час Першої світової війни був ветеринарним лікарем.У квітні 1917 р. Вротновський-Сивошапка став активним учасником українського військового руху в російській армії. Брав участь у ІІ Всеукраїнському військовому з’їзді, де був обраний членом Українського військового генерального комітету (очолив ветеринарну підсекцію комітету). Невдовзі був призначений начальником ветеринарного відділу Українського генерального військового секретаріату, згодом – військового міністерства Української Народної Республіки. Керував військово-ветеринарною управою міністерства в період Української Держави та Директорії УНР. У травні 1919 року одночасно став референтом з національно-культурних справ Сірожупанного корпусу Дієвої армії УНР, а під час боїв з більшовиками наприкінці травня 1919 року очолив підрозділ «сірожупанників», на чолі якого охороняв Підволочиськ. У травні 1920 року полковник Вротновський-Сивошапка очолив Ветеринарну управу Міністерства військових справ УНР, у липні обійняв посаду заступника міністра народного господарства УНР, з жовтня того ж року продовжив службу в ветеринарній управі військового міністерства.Після завершення бойових дій оселився у Польщі. Мешкав у Варшаві і Бидгощі, згодом перебрався до Рівного, де працював ветеринарним лікарем. Брав активну участь у громадському житті українців Волині.Кость Вротновський-Сивошапка помер у 1929 році в м. Рівне. Похований на Дубенському цвинтарі.

Вайолетт Джессоп — неймовірна жінка, яку називали “непотоплюваною стюардесою”. Вона пережила аварії трьох легендарних британських лайнерів: Олімпіка, Титаніка та Британіка.На Олімпіку вона працювала стюардесою, коли корабель зіткнувся з військовим крейсером у 1911 році. На Титаніку — також стюардесою, й чудом врятувалася після його трагічного зіткнення з айсбергом у 1912-му. Вона допомагала пасажирам і потрапила в рятувальний човен №16.А під час Першої світової війни, вже як медсестра Червоного Хреста, вона перебувала на борту Британіка, коли той підірвався на міні в Егейському морі в 1916 році. її шлюпку затягнуло під гвинт, але їй вдалося вистрибнути вибратися й вижити, а в тій шлюпці і ще одній які потрапили під гвинт загинули багато людей.Вайолетт народилася в Аргентині в родині ірландських переселенців, була старшою з дев’яти дітей. Після численних випробувань вона продовжила працювати на кораблях ще понад 40 років, вийшла на пенсію й оселилася в селі, де вирощувала курей й писала мемуари.Джессоп стала символом неймовірної витримки, сили духу й фартовості. Вона до кінця життя зберігала спокій і гумор, коли її розпитували про ті трагедії.Цю жінку й досі згадують як одну з найбільш дивовижних постатей морської історії.

підпільниця ОУН-УПА, розвідниця, зв'язкова, Лицарка Бронзового Хреста Заслуги Юлія Ганущак «Галичанка». 1946р. "Коли били в Дрогобичі не витирала кров, аби бачив, що мені робить. Помилування не просила, бо не так була вихована...."Юлія Ганущак народилася в 1914 на Калущині, Прикарпаття. Навчаючись в Дрогобичі вступила до Пласту. З 1930 організація перейша в підпілля, була курінною, збирала кошти на допомогу жертвам голодомору. Була секретаркою просвітницького товариства «Відродження» в Калуші. Організовувала юнацькі гуртки від «Союзу українок» і «Рідної школи» в селах Мостище, Болохів, Бережниця, Збора, Верхня в Калуському повіті. Вчителювала.З лютого 1941 р. через загрозу арешту перейшла у підпілля. З весни 1941-го в ОУН. У травні цього року большевики репресували її батьків як «зрадників батьківщини». З весни 1943 р. до лютого 1944-го була провідницею жіночої сітки Калуського окружного проводу, потім — жіночої сітки і референтури Українського Червоного Хреста Станіславівського обласного проводу ОУН. Від січня 1945 р. Галичанка стала першою референткою УЧХ новоствореного Дрогобицького обласного проводу ОУН. Самовіддану працю Галичанки належно оцінило командування УПА. Наказом Головного військового штабу від 25 квітня 1945 р. її нагородили Бронзовим Хрестом Заслуги.Арештована через зраду 3 червня 1946 р., була під жорстокими допитами спершу у Дрогобицькій, потім Лук'янівській тюрмі в Києві.1 листопада 1946 р. Військовий трибунал засудив Юлію Ганущак до 10 років таборів і 5 років позбавлення громадянських прав. Відбувши 10 років ув'язнення в Мордовії, а потім Новосибірську 1956 р. повернулася в рідний Довпотів з інвалідністю І групи."

Памірці — один із найзагадковіших і найбільш дискримінованих народів на Землі.Памір — одне з найвідоміших нагір'їв планети з абсолютними висотами від 2800 до 7495 метрів над рівнем моря, знане у всьому світі як «Дах Світу».Памір — суворий гірський край, батьківщина давнього народу, про який майже нічого не відомо. Завдяки ізольованості вони змогли зберегти свої прадавні мови, цікаві звичаї та традиції. Памір намагались завоювати всі імперії, які з’являлись в Азії: сассаніди, тюрки, китайці, араби, монголи, тимуриди... Але нікому не вдалося підкорити Памір: горяни відчайдушно чинили опір, а їхньому успіху сприяло знання місцевості...Серед самих памірців побутує думка, що вони є нащадками Олександра Македонського. Хоча військо царя Олександра Великого воювало й створювало Імперію переважно на рівнинах. Багато дослідників вважають памірців нащадками давніх племен скіфів і саків...Нині загальна чисельність памірців становить близько 300 тисяч осіб.Зовні цей народ більше схожий на європейців, ніж на азіатів. Найчастіше у них сірі, зелені або блакитні очі та світле русе волосся.

4 липня 1922 р. розстріляний знаменитий отаман Причорномор'я Семен ЗАБОЛОТНИЙ — організатор антибільшовицького повстанського руху на Одещині, начальник 5-го повстанського району, ватажок «Чорноморського повстанського козацького війська».Перебіг полювання за отаманом Заболотним зафіксований у двох джерелах: звіт Балтського повітового НК-ДПУ та книга агента Дмитра Бузька (агент ДПУ "Професор") "Лісовий звір".Після чергового важкого бою загін Заболотного було розсіяно. Учасників переслідували, по слідах отамана було вислано "летючий загін". Інформацію про те, що Семен планує кілька днів відпочити у селі Фернатія, передав до Балтського ДПУ Дмитро Бузько.Хату, в якій перебував отаман з найближчими повстанцями, оточили чекісти. Вібулась коротка перестрілка, оточені відмовились здаватись і тримали оборону. Радянські окупанти зігнали на подвір'я заручників - мирних мешканців села, пригрозивши вбити їх. Заболотний не міг ризикувати життям людей, тому здався. Це сталось 7 серпня 1921 року. Арештованого отамана етапували до Харкова. Але йому вдалось втекти з в'язниці і продовжити боротьбу з радянською владою на Поділлі. Загинув в ніч на 4 липня 1922 року.Із звернення отамана Заболотного до населення: «...Чи не чуєте ви, як жалібно дзвонить великий дзвін КИЇВСЬКОЇ ЛАВРИ, котру большовики-комуністи хотят перебудувати в лікарню? Невже вас самих не тягне нестерпне ярмо, яке наклали на вас представники червоноі, замурзанноі в крові неповинних людей, совітськоі влади? Невже ви не чуєте стогін землі украінськоі?.. Сини Украіни! Вставайте як один, і голосно гукнувши: "Гетьте руки вражі сини!" ідіть на бій з ворогами і допомагайте як найскоріщому визволенню від них Украіни! Знищіть іх і високо і гордо підійміть свій жовто-блакітний прапор, і тоді знову засіяє сонце над нашою Матірью-Вкраіною! Тоді настане воля, порядок, законне і щасливе життя для всього українського народу! Почнуть ржавити рушниці, шаблі й пістолі і будуть яскраво блищати на сонці серпи, коси і плуги! НЕХАЙ ЖЕ БУДЕ ТАК! Отаман Селянського повстанчеського отряду Балтського повіту ЗАБОЛОТНИЙ Начальник штабу СОВЕНКО Губерніяльний інструк. Інформац. бюро Директорії НЕЧИТАЛЮК».І слова не розходились з ділом. Газета "Рідний край" № 33 від 12 лютого 1922 року писала:«....Відділом повстанського отамана Заболотного переведено в околицях Умані цілий рядок успішних наскоків на карні відділи червоних та на карні сотні. 22 січня на передмістю Умані захоплено велику валку з продналогом, вози захоплено, а 18 комуністів забито. Оповідають, що забитим вже порозпорювано серпами животи, насипано в нутро пшениці. На кожному замордованому катові стреміла табличка з написом "Развйорстка закончена!"».

2 липня 1992 р. помер Василь ТАТАРСЬКИЙ — командир 2-го Берестейського полку Армії УНР, старшина 1-ї Запорозької дивізії, генерал-хорунжий Армії УНР (на еміграції), начальник кулеметної сотні дивізії “Галичина”, начальник штабу протипанцерної бригади “Вільна Україна” (1945); голова Союзу українських ветеранів, видавець журналу “Український комбатант”, автор цінних спогадів “Під чотирма прапорами”.Василь Татарський — уродженець міста Мурафи на Поділлі. По закінченні 6 класів гімназії його покликано до російського війська. Після відбуття шестимісячного вишколу в 9-му Казанському драгунському полку, відкомандирований до школи прапорщиків в м. Горі на Кавказі, яку закінчив в грудні 1917 року. Пройшов з боями Льодовий похід Добровольчої армії під командуванням генерала Корнілова.В 1918 році повернувся в Україну і вступив до 4-го Бердичівського полку, з яким взяв участь у повстанні проти гетьмана. Від того часу служив в українській армії аж до її інтернування в Польщі в 1920 році. В Українській Армії спочатку належав до Північної дивізії Волинської групи, а у 1920 році, після повернення із Зимового походу, в якому брав теж участь, був приділений до Запорізької дивізії. Під час військової служби був спочатку на становищі командира сотні, а пізніше був командиром 1-го куреня в 2-му Берестейському полку.В таборі інтернованих в Каліші закінчив українську гімназію. Після закінчення гімназії, на пропозицію тодішнього Президента УНР в екзилі і міністра військових справ генерала Садовського, вступив 1926 р. до польської старшинської школи, та хоч вже мав рангу поручника, перед поляками її не виявив, бо тоді його не прийняли б до школи.Після 3 років закінчив школу і був приділений до 57-го полку в Познані. В полку спочатку був командиром чоти, а після закінчення кулеметних курсів командиром сотні, а від 1936 року — командиром підстаршинської школи для кулеметників. В 1937 році вступив до Військової Академії у Варшаві, яку закінчив у 1939 році.Під час польсько-німецької війни був начальником штабу групи полковника Мікося, яка провадила бої з наступаючими більшовиками на Поліссі і Волині.По капітуляції Польщі працював деякий час в українській установі довір'я в Берліні, а в січні 1942 року вступив, як сотенний, до «Шуцманшафту» — батальйону 204 в Дембіці.В серпні 1944 року перенесений до Української дивізії «Галичина» на становище командира кулеметної сотні. В тому ж році брав участь в боях проти більшовицьких партизанів у групі Вільднера на Словаччині як сотенний 10-ї сотні 29-го полку. За ці бої одержав німецький залізний хрест 2-ї кляси.Під час формування української армії генерал Шандрук призначив його начальником штабу протипанцерної бриґади, якою командував полковник Дяченко.По закінченні війни Татарський жив в таборі ІРО в Новому Ульмі, і там брав участь в українському громадському житті. Головну свою увагу звернув на організацію бувшого українського вояцтва. Він був одним з основоположників Союзу Українських Ветеранів в Німеччині, та його головою від 1950 р. Належав до вищої Військової Ради при уряді УНР, був членом Українського Національно-Державного Союзу, видавав журнал «Український Комбатант» і дописував до «Українських вістей», «Мети» і «Українського Слова» в Парижі. Видав також свої спомини під заголовком «Під чотирма прапорами».Помер 2 липня 1992 року. Похований в м. Інгольштадт (Німеччина).Нагороди:- Залізний Хрест Зимового походу;- Хрест С. Петлюри;- Воєнний Хрест;- Хрест 60-ліття Українських Збройних Сил;- Хрест 1-ї Української Дивізії;- Залізний хрест 2-го класу (Третій Рейх) — за бої в Словаччині.

1 липня 1888 р. народився Богуслав ШАШКЕВИЧ — отаман УГА, командир 9-ї Белзько-Угнівської, згодом 21-ї Збаразької й 4-ї Золочівської бригад УГА. Народився 1 липня 1888 року в Лолині, Долинського повіту. Онук брата видатного поета, лідера «Руської трійці» Маркіяна Шашкевича.В 1908 закінчив у Львові піхотинську кадетську школу і в тому ж році приділений до 58-го піхотного полку в Станіславові. Відчуваючи пресинг з боку командира полку — поляка Мєчислава Залєского — за участь в українському русі, вирішив звільнитися з війська, взявши річну відпустку за станом здоров'я, почав студіювати в лісовій академії у Відні.З початком Першої світової війни Богуслав Шашкевич змушений іти на фронт. І за бої проти росіян в районі Перемишля у вересні 1914 року отримав медаль за хоробрість 1 класу, рівночасно одержав військове звання четаря.В лютому 1915 року потрапив в російський полон (під час бою на Дуклінському перевалі в Карпатах. Як полоненого Богуслава Шашкевича відправляють до Туркестану (спочатку Ташкент, потім Асхабад; писав у автобіографії 3 липня 1922 року, звідки він 6 листопада втік до Персії, де бере безпосередню участь в національно-визвольному повстанні персів під проводом графа Колмара (Голц Паші) проти росіян та англійців (особисто був підпорядкований майорові Кляйнові, проводив більший відділ повстанців). В червні 1916 року, захворівши на малярію, через Багдад — Константинополь повертається до Австрії, того ж місяця бере участь в боях проти російських військ.За бойові заслуги на фронтах І-ї світової був нагороджений 7-ма австрійськими, німецькими, турецькими орденами.В листопаді 1918 року, після Листопадового Зриву, в Любліні український за складом 58 піхотний полк, в якому перебував і Шашкевич, піднявся на повстання проти поляків, але не зміг встояти під натиском ворога і відійшов до Львова. 12 грудня Богуслав Шашкевич очолив 9-у Белзько-Угнівську бригаду. В червні 1919 року р. зорганізував 21-шу Збаразьку бригаду. Після початку наступу польських окупантів по всьому фронту 28 червня 1919 року біля села Підлисся — малої Батьківщини Маркіяна Шашкевича — відбивав атаки поляків.В липні захищав відхід Галицької Армії через Збруч. З відходом УГА на Велику Україну проводив вишкіл для наддніпрянців, опісля обійняв командування 4-ої Золочівської Бригади. 10 серпня 1919 року червоні козаки Миколи Щорса завдали сильного удару на ділянці Золочівської бригади, примусили її відступити за р. Случ, захопили Старокостянтинів.У січні 1920 р. не пішов до Червоної Української Галицької Армії (ЧУГА), а приєднався з 4-ою бригадою в Могилеві до частин Армії УНР, що були під проводом полковника О. Удовиченка. Згодом, переслідуваний поляками, отаман Богуслав Шашкевич був змушений перейти до Чехословаччини, де 2 роки перебував у таборі інтернованих українських воїнів.Після чехословацького табору опинився в Німеччині. Останні роки життя прожив у Канаді, де й помер раптовою смертю в Едмонтоні в 1935 році. Похований на цвинтарі Беечмон.Нагороди:- Орден Залізної Корони ІІІ класу з воєнною декорацією й мечами; - Хрест «За військові заслуги» ІІІ класу з воєнною декорацією й мечами; - Срібна медаль за хоробрість І класу; - Німецький Залізний Хрест ІІ класу; - Турецький Залізний півмісяць І і ІІ класу; - Хрест Карла.„Отаман Шашкевич”«Бригада отамана Шашкевича вже четвертий день була в бою з денікінськими частинами. Тиф косив бригаду, як і цілу УГА, 1919-ім році в Україні, та виривав зі стрілецьких рядів куди більше жертв, як ворожі кулі й гранати. Бій став бриґаді не під силу. Стрільці знеможені голодом і холодом, чотири дні без теплої страви, чотири ночі без сну, падали з ніг. Ворог ввів нові, свіжі й відпочивші частини, з багатими запасами набоїв, що їх бригаді давно не доставало.

Унікальний документи Національного архівного фонду: Вітальна грамота гетьмана Павла Скоропадського, є офіційним документом з власноручним підписом Гетьмана Павла Скоропадського та сургучною гетьманською вислою печаткою, що збереглася у відмінному стані. Документ написаний українською мовою на пожовклому папері, датований 20 жовтня 1918 року та містить інформацію про рішення відкрити у м. Кам’янці-Подільському Український Державний Університет:"Грамота Ясновельможного Гетьмана Усієї України Українському Університету Подольському. Грамотою цією Нашою ознаймуємо всім тим кому це відати належить і особливо Пану Міністру Освіти, Панам Ректору, Професорам, Студентам що Ми визначили за благо для всього люду Українського, утворити в місті Кам'янець-Подольську Український Державний Університет.Призиваючи Боже благословення на це вогнище Народницької освіти. Бажаємо щоби цей Університет сприяючи широкому відродженню Нашої національної культурі. Виявив усі творчі сили багатого духом та здібностями Українського народу.Дана року 1918 від Р.Х. жовтня 20-го.В стольному місті України Київі.Гетьман усієї України П. Скоропадський"

Останній розстріляний вояк УПА Іван Гончарук "Лісовий". 1940-ві рр.засуджений до розстрілу вже в часи "перебудови" в 1989р.Після повторної окупації срср 1944 року Іван переховувався від мобілізації до Червоної Армії, в липні 1944 року долучився до повстанців, двотижневий вишкіл УПА проходив на хуторі Вовки, де отримав псевдо «Лісовий». Загін діяв в околиці сіл Грудки, Осівці, Мельники-Мостище на Волині.Схоплений співробітниками НКВС 21 грудня 1945 року на хуторі біля Грудок; при собі мав гвинтівку та набої. В 1946 році звинувачений в ухиленні від служби в Радянській Армії, участі в боївці УПА та збиранні продуктів для неї, бойових діях проти НКВС. Вирок — смертна кара. Військова колегія Верховного суду УРСР замінила розстріл на 20 років каторги та 5 років позбавлення громадянських прав. Покарання своє відбував в таборах на Колимі. У 1956 році після перегляду справи був відпущений на свободу. І лише в 1975р з дружиною зміг повернутися на Батьківщину.У 1986 році КДБ почало додаткове розслідування за справою Гончарука і вже у червні 1987 року він був знову заарештований чекістами. КДБ «шили» йому перехід на сторону німецьких окупантів, хоча станом на 1945 рік жодних сил німецької армії на території Волині не залишилось. Йому інкримінували статтю згідно указу про покарання нацистських злочинців без терміну давності.Вирок суду — смертна кара. Іван Гончарук не визнав жодної своєї провини. Івана Гончарука розстріляли 12 липня 1989 року в Києві.