RomPonomarenko

Чому країни НАТО не допомагають Україні збивати російські ракети? У взаємодії з нашими партнерами це одне з ключових запитань. Українські урядовці регулярно публічно питають про це, апелюючи до допомоги США та інших країн протиповітряній обороні Ізраїлю. Навіть вчора, в інтерв’ю представникам західних ЗМІ президент Зеленський знову зачепив це.Відповідь проста. Конфлікт Ізраїль vs Іран в повномасштабну війну між цими країнами не переросте – я про це вже писав. На Заході це чудово розуміють, тому спокійно задирають Іран, не побоюючись відповіді.З Росією ситуація інша. Особисто я не думаю, що Путін відреагує далі свого звичного «нас надули» в випадку, якщо умовна Польща зіб’є російську ракету над Львівщиною, як хоче наш президент. Проте регулярні російські погрози ядерної війни, попри свою очевидну недолугість, знаходять чимало відданих слухачів на Заході. В тому числі і серед лідерів думок, на кшталт Маска.Тому країни НАТО не хочуть провокувати пряме зіткнення з Росією. Їхні лідери розуміють, що до війни з РФ вони не готові, ні в воєнному плані, ні тим більше в моральному. Західні політики змушені враховувати думку своїх виборців, а ті воювати не хочуть, і не будуть. Тому не витрачайте свій час на пости з хештегами в «Х» та інших західних соцмережах – толку від того все одно не буде.Загалом дивно, що у нас з серйозним виразом обличчя про все це досі публічно говорять на третьому році повномасштабної війни. Втім, це вже інше питання.

Голова Верховного Суду Станіслав Кравченко вчора відзначив «тенденцію до збільшення зареєстрованих фактів самовільного залишення частини військовослужбовцями (СЗЧ), дезертирства і невиконання наказів». На уточнююче запитання, наскільки загалом ситуація є загрозливою, Кравченко відповів: «Загрозлива».Все закономірно. Демотивоване поповнення не буде воювати, лише створювати проблеми, як війську, так і країні. На додачу, народні депутати, більшість з яких ніколи не служили в армії, відкрили «скриньку Пандори», декриміналізувавши перше СЗЧ. Завдяки цьому будь-який солдат отримав гарантований державою «шанс на спробу» втечі з лав армії. Бо якщо (якщо!) його затримають, йому нічого не буде. Навіть час проведений в СЗЧ зарахують в загальний стаж військової служби. А якщо не затримають, то буде шанс перебратися за кордон чи жити десь в Україні. Ще просто не всі військові в курсі про це вікно можливостей, бо у нас люди традиційно мало цікавляться законами.Оскільки проблема системна, і ніхто реформувати цю систему не збирається, то далі становище буде тільки погіршуватися. Тому, наприклад, немає сенсу сподіватися на істотне покращення ситуації на фронті після анонсованого прибуття бригад, які формуються за кордоном. Моральна стійкість та боєздатність їх в нинішніх умовах буде невелика, навіть якщо вони будуть повноцінно оснащенні технікою та озброєнням. І так само не врятує становища поширення мобілізації на 20- чи навіть 18-річних чоловіків.Вихід – комплексні державні заходи з підвищення дисципліни, та одночасно мотивації військових та престижу військової служби та зміна підходів до комплектації армії.

Вчора росіяни остаточно встановили контроль над Селидове. Під загрозою оточення українські військові відступили, не нав’язуючи противнику вуличні бої. Що кидається в око, місто майже ціле. До цього всі мало-мальськи значимі міста ворог захоплював вже вщент зруйнованими. Очевидні висновки невтішні:1. Нова російська тактика захоплення міст ефективна;2. У ЗСУ не вистачає резервів, щоб обороняти те, що від них вимагається, і воювати так, як їм хочеться.Російські війська наразі зберігають ініціативу на фронті. Перехопити її та нав’язати їм свій сценарій дій, ЗСУ не можуть. Бо не мають для того сил. Тому наразі противник диктує нашим військовим умови ведення бойових дій, а не навпаки.Щоб переломити цю гірку тенденцію потрібні комплексні рішення, від організації та управління до забезпечення та вишколу військ. Якщо цих рішень в швидкій перспективі не буде, то все і далі буде йти за сценарієм «Вермахт в 1944 році» – постійні і безперспективні відступи з боями в сподіванні на якесь диво, яке ніколи не настане.

Всі чули про постійні ворожі штурми, які щодня відбивають сили оборони. Але як вони відбуваються? Наразі можна виділити два найпоширеніші сценарії.1. Непомітне просочування до наших бойових порядків чи за них, користуючись відсутністю суцільної лінії фронту. Зазвичай, це штурмові групи в кількості 4-10 осіб, озброєні стрілецькою зброєю та кількома протитанковими одноразками. Вони приховано наближаються до висунутих вперед позицій (час підходу може тривати кілька годин), після чого раптово атакують. Якщо гарнізон застигнутий зненацька, то позиція втрачається. Штурмовики закріпляються, і чекають підкріплень. По ним починає працювати наша артилерія та дрони. Іноді вони розносять позицію вщент, разом із загарбниками. А іноді ні, і тоді піхоті треба її відбивати.2. Масштабна, раптова і швидка атака комплексу позицій в якомусь із секторів. Активно застосовують бронетехніку (БМП, БТР МТЛБ, іноді навіть 1-2 танки в голові колони) та рухомі транспортні засоби (мотоцикли, квадроцикли). Метою є прорватися в полосу оборони, відразу розсіятися по ньому та атакувати виявлені позиції з усіх боків.Зазвичай, рух ворожої колони нашою розвідкою фіксується заздалегідь. По ній починають працювати артилерія та FPV-дрони. Іноді колону розбивають ще на підході. Проте, здебільшого зірвати атаку повністю не вдається, і відбивати її приходиться піхоті в ближньому бою. На її підтримку працюють вже наші танки (розголос отримав випадок, як азовський танк таранив ворожу БМП під час відбиття одного з таких штурмів) та артилерія з дронами. З обох боків активно застосовується важке озброєння піхоти (ПТУР, АГС, кулемети, автоматичні гармати бронетехніки). В цих умовах важливого значення набуває ефективне управління підрозділами, взаємодія між ними та зв'язокВ бою обидві сторони широко використовують FPV-дрони. Сьогодні це універсальний протитанковий засіб і важка зброя піхоти, призначена для знищення зайнятих ворогом будівель чи бліндажів. Роль артилерії під час штурмів зведена до мінімуму – вона працює по віддалених цілях, і лише в рідкісних випадках здійснює безпосередню підтримку військ у бою.

Багато говорять про залучення проти України військових частин КНА КНДР. Теоретично таке дійсно можливо. Ба більше, на відміну від всіх інших наших оглядачів я далекий від того, щоб їх недооцінювати. Так, в північних корейців немає бойового досвіду. Проте вони вперті, дисципліновані, невибагливі та заряджені ідеологічно. Поки вони будуть перебувати в рамках діючої системи та під чітким командуванням, вони будуть виконувати поставлені задачі, не рахуючись з втратами.Проте залучення саме бойових корейських підрозділів на фронті мені видається малоймовірним. Занадто це важко, враховуючи складну логістику, різну ментальність та мовний бар’єр. До того ж, проблеми Росії мало хвилюють північнокорейського лідера. Зверніть увагу, що КНДР останні дні охоплена воєнною лихоманкою, проти свого головного антагоніста – Південної Кореї. Один призов біля 1,4 млн. резервістів чого вартує. В мовах можливого воєнного конфлікту на Корейському півострові вірогідність того, що Кім Чен Ин скерує свої бойові війська в інші країни, мінімальна.А ось з чим дійсно корейці можуть допомогти російській армії, так це скеруванням в Росію будівельних підрозділів, які займуться розбудовою комунікацій, інфраструктури та будуть виконувати роботи в інтересах армії РФ. Проте малоймовірно, що кількість цих «будівельників» буде дійсно значною.Найшвидший сценарій – буде як з африканськими найманцями російської армії, яких наші війська періодично вбивають чи беруть в полон. Тобто скерують сюди невелику групу вояків, для отримання бойового досвіду, яких періодично будуть ротирувати. На тому й все.

На початку жовтня з’явилась новина, що до кінця цього року в Україні планують мобілізувати 200 000 осіб. Вчора ввечері стало зрозумілим, як саме цього планують досягнути. ТЦК в багатьох містах по всій Україні вирушили в рейди по клубам, ресторанам та розважальним закладам. Серед іншого, відвідали концерт гурту «Океан Ельзи» у Києві.Подібні заходи – це не лише суспільний резонанс. Це пряме свідчення того, що закон про мобілізацію виявився неефективним (що було прогнозовано). Тому інших засобів поповнення війська, крім полювання на людей на вулицях, у нас остаточно не залишилося. Показово, що закон приймали, щоб позбутися цієї хибної практики. Проте об’єктивна реальність знову все розставила по місцях.Нардепи від «Слуги народу» можуть і далі тішитися ілюзіями, що «українці насправді готові воювати за свою землю і за свою ідеологію, за право жити вільно, вільними людьми». На жаль, в цій чудовій формулі відсутня головна ознака вільної людини – відповідальність. Якої в нашому суспільстві гостро не вистачає. Сумна правда в тому, що українці в масі своїй воювати не хочуть, а військова служба є максимально непопулярною. Примусово мобілізувати таких людей в умовах цейтноту сенсу немає (до речі, мене найбільше дивують діючі військові, які за це агітують).Тому не дивно, що дієвим засобом поповнення ефективних бойових бригад, стало добровільне переведення до них вже діючих бійців з інших підрозділів. Вони вже мають вишкіл, досвід, і готові воювати прямо зараз. А не вимагають психолога після першого прильоту, десь в кілометрі. Проблема в тому, що ці переводи є складним і тривалим бюрократичним процесом, що аж ніяк не сприяє підтримці боєздатності війська.Що робити? Писав про то майже рік тому, але як бачимо, ніхто нічого міняти не збирається. Ілюзії та самообман нашої влади – найголовніша зброя в руках ворога.

Майже рік тому я писав, що прямим наслідком довготривалої війни є різке падіння якості піхоти. Сьогодні додам до цього істотне погіршення рівня офіцерського складу. Всіх ланок, від молодшої до вищої. З одного боку це дивує, враховуючи наявність великої кількості хороших командирів з бойовим досвідом. Проте факти кажуть про інше – чим довше йде війна, тим більше у війську некомпетентних офіцерів, які не можуть адекватно виконувати свої обов’язки.Сьогодні знайти гарного командира роти є надскладним завданням. Те саме стосується батальйонної ланки і вище. Причин цьому декілька:1. Висока інтенсивність бойових дій передбачає значні втрати серед командного складу молодшої та середньої ланок.2. Різке розширення війська, яке виливається в збільшення штатів наявних підрозділів та масове формування нових. Бойових чи просто толкових командирів для них не вистачає.3. Щоб виростити толкового командира роти потрібно мінімум чотири роки. Проте наразі такої розкоші немає. Та і командири взводів на повномасштабній війні стільки не живуть.4. Толковий командир взводу, далеко не обов’язково стане гарним командиром роти. Бо це зовсім інший рівень фаху та відповідальності. Те саме стосується ротного, якого призначають командувати батальйоном. Для заняття вищої посади в нього немає необхідного досвіду і навичок. Сюди можна додати швидке просування по службі під час війни що призводить до того, що людину з новою зірочкою на погоні призначають на вищу посаду, з якою він не зможе впоратися.5. Чим довше йде війна, тим більше падає мотивація. Після тривалої служби «в полях» чимало командирів-фронтовиків прагнуть перевестися служити в якийсь зі штабів чи підрозділів у тилу. Їх можна зрозуміти: втома, поранення, вигорання, загибель товаришів, проблеми в родинах. Проте замінювати їх, зазвичай, нема ким.6. Якість підготовки курсантів воєнних академій в цілому залишається незадовільною. Коли новоспечений лейтенант потрапляє у бойовий підрозділ, то відразу стає зрозумілим, що командувати людьми йому не можна доручати. Треба навчатися наново, тепер вже на практиці.Це одна з причин того, чому на даному етапі війни не варто масово формувати нові бригади. Офіцерів для них набирають в буквальному сенсі «по оголошенню», якість їх дуже сумнівна. І навіть якщо в таку бригаду потрапляє толковий командир роти чи батальйону, то він швидко розчиняється в загальній сірій масі інших офіцерів. Цікаво, що це проявилося ще більше року тому, під час «контрнаступу». Тоді одна з новостворених «леопардових» бригад мала настільки кепське командування на всіх рівнях, що бойовий дебют цих довгоочікуваних «Леопардів» обернувся ганебним фіаско. Зараз становище ще більше поглибилося.Втішає одне – процес обоюдний і на армію нашого противника також поширюється.

Бійці 187-го батальйону 123-ї бригади ТрО самовільно покинули позиції на Донбасі та прибули аж в Миколаївську область, де влаштували мітинг, «щоб звернути увагу на недостатню підготовку та нестачу озброєння для участі в бойових діях». Кажуть, нема кулеметів, тому нема з чим воювати. В свою чергу командування ТРО запевнило, що бригада забезпечена озброєнням. І я чомусь думаю, що дійсно так і є. Інша справа, що озброєння може бути втрачене з-за некомпетентних дій командування та особового складу даного батальйону, але то вже інше питання.В принципі, цей бунт (а це саме бунт) є закономірним явищем, враховуючи останні події. Моральний дух в суспільстві та у війську не дуже високий. Перш за все з-за відсутності суспільного консенсусу з приводу продовження війни та її мети.Крім цього на мораль армії впливають популістські заяви влади, на кшталт, що війна завершиться вже цієї осені. Хоча жодних воєнних чи політичних передумов для цього наразі немає, та і широко анонсований «план перемоги» далі папірця не пішов. Про останнє мало хто замислюється, бо більшість бажає жити в ілюзорному, а не в реальному світі. Запровадження тези про швидке закінчення війни шкідливе і тим, що солдати масово задаються питанням – навіщо далі воювати та ризикувати життям, коли війні вже і так скоро кінець? Неспроможність влади на третьому році повномасштабної війни дати чіткі та всім зрозумілі меседжі – «за що саме» та «до якого моменту», які будуть прийняті більшістю українців, стає вагомим деструктивним фактором, який роз’їдає тил.В нормальній армії цей заколот мав би бути швидко придушений, з жорсткими і показовими покараннями для зачинщиків. Тому зараз всі уважно спостерігають за розвитком подій. Якщо бунтівникам все зійде з рук, то це відкриє греблю, і процес розвалу армії буде запущено.

Бойові дії під Авдіївкою, Вугледаром, Селидове, Торецьком та іншими містами наочно демонструють, як за більше ніж два роки повномасштабної війни, російські генерали змінили свою тактику захоплення міст.Раніше будь-яке місто вони штурмували в лоб. Як наслідок, втягувалися в довготривалі вуличні бої, які коштували їм чималих втрат. Проте тепер вони основні зусилля здебільшого зосереджують на флангах, намагаючись обрізати шляхи сполучення та взяти міста в оточення чи напівоточення. Останнє їм найбільше вигідно – шляхи постачання перекриті, тому гарнізон не отримує підкріплень, а евакуація поранених відсутня. Продовжувати бої в місті в таких умовах особливого сенсу немає. Втім, відступати прийдеться полями та посадками. Наслідком неминуче стануть величезні втрати оборонців при відступі, оскільки противник домінує в повіті та має перевагу в артилерії.При цьому в самих містах ворог зазвичай веде стримуючі дії. Постійно турбує гарнізон діями малих груп та обстрілами і бомбардуваннями з землі та повітря. Зазвичай не застосовуючи для того якихось надзусиль.Подібна тактика вже створює чимало проблем для ЗСУ. Ефективно протидіяти їй можна мобільною обороною та контрударами по флангам противника. Утім, як показує практика, для цього у нас немає сил. Залишається стаціонарна оборона, з усіма її плюсами і мінусами.

За тиждень активних дій Курська область вже стала повноцінним напрямком фронту. ЗСУ тримають під контролем біля 30 населених пунктів, з них одне місто – райцентр Суджа. Точну кількість контрольованих сіл наразі взагалі ніхто не знає. Як і скільки російської території ми захопили, бо контроль місцевості в такій операції зазвичай є умовним, і багато пунктів та районів просто сіра зона. Наразі наша тактика в цій операції – не чіплятися за населенні пункти, а тримати під контролем ворожі комунікації, організовувати засідки, шукати слабкі місця в поспіхом створеній обороні противника та бити по ним. Загальний наш план залишається невідомим, але то і на краще. В цілому тут задіяно до 10 000 наших військових. Активно використовуємо БПЛА усіх типів, благо РЕБ на Курщині поки відсутній як явище.Російська влада та пропаганда публічно мінімізують масштаби подій. У них там не військова операція, а контртерористична, під проводом ФСБ, а не генералів. Наслідки не забарилися.Попри анонси пропагандистів, росіяни за тиждень не спроміглися створити потужне ударне угрупування та вибити наші сили зі своєї території. У противника на Курщині задіяні як бригади регулярної армії, так і сили спеціального призначення різних силових відомств. Серед них є дійсно якісні підрозділи, які є серйозними противниками. Проте війська вони стягують з усіх ділянок фронту, вони прибувають нерівномірно, мап місцевості не мають, і зазвичай, непідготовленими з маршу вступають у бій, і нерідко потрапляють у наші засідки. Управління і координація дій на низькому рівні, вже відмічені декілька ударів російської авіації по своїм же військам. Втрати у ворога теж значні, одних полонених наші сили вже захопили від 700 до 1000 осіб, за різними оцінками. Серед них прикордонники, офіцери ФСБ, кадирівці.Якщо глянути на інші ділянки фронту, то події на Курщині найбільше відбилися на Харківщині. Ворог зняв звідти декілька підрозділів, також істотно зменшилося використання росіянами кабів – наразі не більше 10 ударів на добу, замість 30-60, що фіксувалися напередодні.