Алгоритм Стокгольмського Синдрому дуже простий: жертва пристає на бік свого гвалтівника, аби вижити. Якщо акт насилля триває довго й розтягнуто – перемагає інстинктивна потреба пристосуватися до перманентної безвиході. Якщо нічого не міняється надалі, й наруга переростає у вічність – жертви починають сприймати трагічну дійсність за нову норму на основі відсутності інших опцій.Адептам безкінечної війни треба нарешті зняти богатирський шолом, бо в ньому погано чути істину: чим довше триватиме війна – тим сильнішим буде Стокгольмський Синдром жертви. Чим тривалішим є зло, тим менша резистентність до нього. Якщо війна триватиме вічно – то за всіма канонами Стокгольмського Синдрому настане його кінцева стадія: ворог не тебе переміг – а переміг у тобі. Це з точністю до 200% відбудеться з нашим суспільством, яке і до війни, і під час війни було й лишається значним носієм цінностей ворога (його язик, його культура, його церква, його музика, його медія).Продовження війни в напрямку нескінченності породить націю Стокгольмського Синдрому. В порівнянні з цим духовним лихом усі ці смішні «втрати, поступки, компроміси» видадуться легкою поїздкою на американських гірках Діснейленду.Мудрі правителі відштовхуються від найгіршого, аби його уникнути. Самодури гарантують найгірше самим фактом свого самодурства.