Тільки що ми з моїм колегою Антоном Яценком обговорювали тариф в Умані на воду – 160 гривень за куб. Безліч малих населених пунктів, де за останні роки підвищився кардинально тариф на воду і став 120, 150, навіть 180 гривень за куб. А знаєте, знаєте, який тариф у Києві, скажімо? Значно менше: був 30, зараз буде 60 гривень за куб. А ви можете порівняти платоспроможність мешканця Києва чи Львова, чи Дніпра, чи Одеси з платоспроможністю мешканців українців маленьких населених пунктів, де захмарний тариф і де якість води, м’яко кажучи, не відповідає нормам, або слабо відповідає нормам питної води, розумієте? Так от я вас запевняю, на жаль, цей законопроєкт не дає відповіді на питання, а як же тут добитися справедливості. Дійсно визначається, що можуть жити населені пункти за тимчасовими дозволами. Я вам хочу сказати, і двадцять років тому, коли я був міністром, так само тисячі населених пунктів жили за тимчасовими дозволами на воду, їм щороку продовжували ці дозволи, але я не бачу якихось кардинальних зрушень у кращу сторону. Держава, по суті, відстороняється від якості води і передає все це на місця і каже: друзі, мешканці сіл і селищ, це ваші проблеми, ви за рахунок тарифу зробіть собі якісну питну воду і буде добре. Тільки мова про гроші не йде, мова не йде про те, що вони не можуть потягнути цю кардинальну перебудову наших об’єктів водопостачального господарства і в результаті приречені страждати від неякісної води. І я не хочу критикувати цей законопроєкт, він як мінімум дає визначення і дефініції, хто, за що відповідає. Але він не дає відповідь на ключове питання: де візьмуться гроші врешті-решт на фінансування державної програми «Питна вода», яка саме має забезпечити воду в наших кранах, в наших водопроводах належної якості по всій території України. Запам’ятайте, якість води – це національний пріоритет і не можна перекладати на міста цю проблему. Держава має опікуватися якістю питної води, бо від цього залежить і здоров’я нації, і її довголіття.