Локальна історія

“Був ще “Лист з неба”, він висів у тому покоїку, де жив мій покійний братчик, тепер там ніхто не жиє. Той “Лист з неба” був витріпаний, поплямлений, бо мій братчик з ним не розлучався. Через те ми з ним сварились, бо любив піти до корчми й читати людям. Я боявся за нього, аби не казали, що баламутить людей. Він ще вдома мені надоїв з тим листом. Купив собі його на торговиці в Самборі в якогось волоцюги, що назвався монахом з Почаєва, за кілька крейцарів. І най би читав собі, як усі книжечки, що купував, я сам не раз їх читав, аби дохідливо пояснити людям про святих та чудеса всілякі, хоч руською мовою тяжко було знайти щось. Коли Ясьо вмер у 35 років, а вмер він у сні і про смерть ніколи зі мною не говорив, я лиш потім згадав, що можна було покласти йому в гріб “Лист з неба”. Тоді, власне, як я витягнув листа з шуфляди, то пригадав собі, як ми з донькою виділи голуба над рікою і я все думав, що то за знак. Бо на тій тононькій, заледве на 10 сторінок, книжочці було намальовано, як у дзьобику голуб тримає папірчик з написом “Лист Божий”. І коли через двадцять з лишком літ я натрапив на сей малюнок, то мене враз ніби морозом обсипало. То був знак того, що мені треба уважніше придивитися до свого брата. Він був для мене дуже важливий. Життя його заламало — не став ксьондзом, не став монахом, не став кимось пожиточним для світу. І з роками його душа змучилась більше ніж тіло. Просив мене відпустити на прощу до якогось монастиря, але коло нас монастирів добрих василіянських не було. Я міг би навіть женити Ісаака на котрійсь зі шляхтянок, що повдовіли през холеру, коли наша мати покинули нас, могли би навіть взяти її до себе. Але ніхто мені сього не підказав, не вклав у голову — порятуй Ісаака”. Ісаак Мудрак помер 27 лютого 1838 року в Урожі, маючи 35 літ. Відомо, що він напевно навчався у Самбірській гімназії, але міг її не закінчити через слабке здоров’я чи його відрахували звідти. Ісаак і Маріанна Мудраки поховані в Урожі, могили не збереглися. Ісаак був кумом у Гриня Беззуб’яка, війта Урожа, і у записах фігурує як нобіліс (шляхтич).Читайте більше у книзі “Тісні люде” Галини Пагутяк → https://publishing.localhistory.org.ua/product/tisni-lyude/

Друзі, з початком нового номера «Поділля» змінюється вартість журналу «Локальна історія».За останній рік зросла собівартість виробництва журналу: передусім друк, а також загальні витрати на підготовку номера. Водночас ми свідомо не йдемо шляхом спрощення, не скорочуємо обсяг й не відмовляємося від ретельної редакторської та дослідницької роботи.Саме тому з номера «Поділля» ціна журналу становитиме 350 гривень.При цьому вартість річної передплати залишається фіксованою — 2700 гривень. Обираючи передплату на сайті «Локальної історії», ви фіксуєте ціну, заощаджуєте порівняно з купівлею окремих номерів і отримуєте журнали першими: https://publishing.localhistory.org.ua/product/peredplatyty-zhurnal/Вартість усіх попередніх номерів, а також електронних версій журналу, залишається незмінною.Дякуємо, що залишаєтесь з нами та допомагаєте «Локальній історії» зберігати якість і цінності, які ми разом так цінуємо 🤍👉Придбати журнал "Поділля": https://publishing.localhistory.org.ua/product/podillya-9-2025/

Запрошуємо на презентацію книжки “Справа Гончарука”. Останній розстріляний повстанець” у Львові. Зустріч відбудеться у четвер, 22 січня, о 19:00 у Книгарні Є (проспект Свободи, 7).✍🏻12 липня 1989-го, за два роки до відновлення незалежности України, радянська влада розстріляла Івана Гончарука, колишнього вояка Української повстанської армії. Дев’ятнадцятирічним він покинув рідні Грудки на Волині, пройшов табори Колими й повернувся до України аж у 1970-х. КДБ і прокуратура Волинської области 1987-го відновили кримінальну справу, сфабрикувавши нові обвинувачення на підставі давніх матеріалів, доносів сусідів та тиску на свідків. Показовий суд у Камені-Каширському довів, що навіть під час перебудови радянська система вбивала. Аж 2021-го Івана Гончарука посмертно реабілітували, а місце його поховання й досі невідоме. Організатори та судді цього процесу ще живуть у незалежній Україні, отримують багатотисячні державні пенсії та не притягнуті до відповідальности.Опрацювавши сотні архівних документів, спогади очевидців та Іванових рідних, Леся Бондарук живим репортажним викладом повертає історію останнього розстріляного повстанця до національної пам’яті й наголошує: щоб відновити історичну справедливість, важливо не тільки реабілітувати жертв режиму, а й покарати причетних до репресій.Учасники події:👉Леся Бондарук, авторка книги, кандидатка історичних наук, співробітниця Українського інституту національної пам’яті.👉Модеруватиме подію Радомир Мокрик, історик, культуролог, письменник, дослідник модерної історії Центральної та Східної Європи.▶️ Коли: 22 січня (четвер) о 19:00.📍Місце зустрічі: м. Львів, Книгарня Є (проспект Свободи, 7).Вхід вільний.

12 січня в Україні вшановують День українського політв’язня.Цього дня ми згадуємо людей, які за право бути вільними заплатили роками неволі, зламаними долями й жахливими випробуваннями.Сьогодні пропонуємо пригадати історію Оксани Попович. Вона відбула майже чверть століття у неволі та була визнана особливо небезпечною рецидивісткою. Членкиня ОУН, яка згодом приєдналася до Української Гельсінської Групи і виступала проти порушень прав людини."Слово "Україна" стало для мене святинею, ще коли я не ходила до школи. Коли я чула, як співають гімн України, моє серце починало битися сильніше", — розповідала жінка у 2000 році. У липні 1945-го дівчину засудив Військовий трибунал військ НКВС Станіславської області до 10 років позбавлення волі. Попри нестерпний табірний побут, велику норму відробітку, обмеження волі та їжі, Оксані найдужче дошкуляла одноманітність: "Ув’язнення — то не якийсь геройський вчинок, а таке одноманітне життя: вранці підйом, пішов на роботу, побіг у їдальню… Одноманітне, без усяких героїчних прикрас".Лише у 1956 році Оксана Попович вийшла на волю. Але 1974-го Оксану Попович арештували вдруге за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди. На час арешту дисидентка пересувалася на милицях, але на знак протесту влаштувала голодівку, яка тривала 48 діб. 14 січня 1975-го Оксану Попович засудив Івано-Франківський обласний суд на 8 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. Її звільнили лише 2 жовтня 1987 року, відбувши загалом 24 з половиною роки в неволі. У 1988 році Оксана Попович стала членом-засновником Івано-Франківської обласної філії Української Гельсінської Спілки. Померла у 2004-му, похована на Алеї Героїв в Івано-Франківську. Через два роки Указом Президента України посмертно нагороджена орденом "За мужність" І ступеня.https://localhistory.org.ua/texts/statti/sovietska-vlast-pogano-pratsiuvala-disidentka-oksana-popovich/

У видавництві "Локальна історія" вийде друком друга праця австралійського історика Крістофера Кларка "Революційна весна. Боротьба за новий світ, 1848-1849"🔥 Реліз книжки запланований на лютий 2026 року. Переклад та публікацію цієї книги підтримує Європейський Союз за програмою "Дім Європи".🎙️"Кларк пропонує не просто детальну історію подій 1848 року, а й глибоке осмислення їхнього впливу на сучасність. Він звертає увагу на паралелі між "Весною народів" XIX століття та революціями і протестними рухами XXI століття. Яскраво написана, ретельно досліджена і сповнена несподіваних паралелей із сучасністю, "Революційна весна" стане у нагоді для всіх, хто прагне зрозуміти глибинні механізми суспільних змін і роль революцій у формуванні сучасного світу", — зазначає головний редактор видавництва "Локальна історія" Віталій Ляска.🎙️""Революційна весна" — одна з найновіших історичних праць Крістофера Кларка. Прикметно, що впродовж останніх двадцяти років й автор був відзначений численними британськими, німецькими, європейськими та австралійськими нагородами, проте не лише в галузі студій минулого , але й за літературну вправність і високу політичну культуру — є й така нагорода в Європейському Союзі", — ділиться історик та перекладач книжки "Революційна весна" українською мовою Андрій Павлишин.До цікавих особливостей цієї книжки, як і багатьох сучасних високоякісних історичних праць, перекладач українського видання "Революційної весни" відносить широке використання літературних і візуальних джерел. Зокрема, поезію, що передає дух епохи, дає змогу розуміти "людські" пропорції доби. Ще одна важлива якість праці — десятки портретів, краєвидів і зображень історичних подій, супроводжувані фаховим коментарем історика.▶️ Передзамовити працю Крістофера Кларка "Революційна весна. Боротьба за новий світ, 1848-1849" можна на офіційному сайті "Локальної історії": https://publishing.localhistory.org.ua/product/revolyuczijna-vesna-borotba-za-novyj-svit-1848-1849/ Книжка очікується з друку у лютому 2026 року.

«У перший день липня 1987 року по пенсіонера Івана Гончарука, який жив у селищі Комсомольське (нині місто Слобожанське) на Харківщині, прийшли представники не просто «органів», а тих, що завдавали найбільшого страху совєцьким людям, — кдб. Гончарука заарештували й відвезли на рідну Волинь, де судили… за те, за що він уже дістав вирок 40 років до того. Тоді, за сталінських часів, двадцятирічний хлопець за участь в УПА дістав сувору кару — 20 років каторги, якими замінили смертну кару. А от в епоху «гласності» й «перебудови» Гончарука засудили до найвищої кари — розстрілу».Чому совєцька каральна система вирішила виправити попередній вирок і як це сталося — у програмі «Харківські історії» розповіла Леся Бондарук, історикиня, працівниця Українського інституту національної пам’яті й авторка книжки «“Справа Гончарука”. Останній розстріляний повстанець».https://radio.nakypilo.ua/podcast/rozstril-navzdogin-chomu-sovyety-povtorno-pomstylysya-kolyshnomu-banderivczyu-40-rokiv-po-tomu/?fbclid=IwY2xjawPJ4EtleHRuA2FlbQIxMQBicmlkETF6MUJDaWdkdnNRQWRpeHZjc3J0YwZhcHBfaWQQMjIyMDM5MTc4ODIwMDg5MgABHnS63rH9N0Mu03PG94_hDAP2XHqIMSFHCYK0rdOoS7O5JYvZJwuZQDBgW3dv_aem_X0HTg1D76hJCn-jomDWiig 

91 рік тому народився Василь Симоненко!Значну частину життя він провів студентом в Києві та журналістом в Черкасах. За життя Симоненко встиг видати лише одну поетичну збірку і помер, не доживши до свого 29-річчя декілька тижнів.Симоненко, як і абсолютна більшість його однолітків, у певний період був “заряджений оптимізмом доби”: юнацький ідеалізм та віра в світле майбутнє були притаманними молодій повоєнній генерації. Важко сказати, чи був Симоненко щирий, коли в юні роки писав “Завжди ми, Росіє, з тобою”. Однак він був цілковито відвертий, коли у зрілому віці прогримів віршем “Нехай мовчать Америки й Росії, коли я з Тобою говорю”, присвяченим Україні. Пошук історичної правди і справедливости завів його влітку 1962 року разом з Лесем Танюком та Аллою Горською у Биківню. Для когорти шістдесятників це був один із ключових моментів. Громадянсько-поетичної відваги Симоненкові аж ніяк не бракувало, і найкраще мало бути попереду.https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/28-korotkikh-rokiv-vasilia-simonenka-podorozh-mistsiami-poeta-do-iogo-dnia-narodzhennia/

“Якщо порівняти діаграму альянсів великих європейських держав за 1887 рік із діаграмою 1907-го, то можна легко виокремити певні трансформаційні тенденції. Перша відображає багатополярну систему, де численні сили й інтереси ледь врівноважують одні одних. Британія і Франція були суперницями в Африці та Південній Азії; Британія протистояла Росії у Персії та Центральній Азії. Франція була сповнена рішучости скасувати результат німецької перемоги 1870 року. Конфлікт інтересів на Балканах підсилив суперечності між Росією й Австро-Угорщиною. Італія конкурувала з Австрією через Адріатику, не припиняючи суперечок за статус італомовних громад в Австро-Угорській імперії, а з Францією існувала напруженість через політику останньої в Північній Африці. Клаптикова система 1887 року збалансовувала всі ці гарячі точки. Утворення Троїстого союзу Німеччини, Австрії та Італії (20 травня 1882 року) не дало напрузі між Римом і Віднем перерости у відкритий конфлікт. Оборонний Договір перестрахування між Німеччиною й Росією (18 червня 1887 року) містив положення, що віднаджували будь-яку зі сторін від пошуку щастя у війні з іншою континентальною державою і страхували російсько-німецькі відносини від наслідків австро-російської напруги. Окрім того, ця російсько-німецька угода не давала Франції змоги розбудовувати антинімецьку коаліцію з Росією. А Британія була втягнута в цю континентальну систему через Середземноморський договір 1887 року, який підписала з Італією й Австрією. Метою цього договору, який радше нагадував обмін дипломатичними нотами, було запобігти французькому просуванню в Середземному морі й російському — на Балканах чи в турецьких протоках. Перенесіться на 20 років вперед до схеми європейських альянсів 1907-го — і картина докорінно зміниться. Перед нами — біполярна Європа, організована довкола двох систем альянсів. Троїстий союз досі тримається (хоча італійська відданість цій угоді під дедалі більшим питанням). Франція і Росія об’єднані франко-російським союзом (договір про нього складено 1892-го й ратифіковано 1894-го), який передбачає, що якщо будь-який член Троїстого союзу мобілізується, то обидва підписанти “за першої звістки про цю подію і без будь-якої попередньої домовленості” негайно мобілізують всі свої війська та розгорнуть їх “так швидко, що Німеччина буде змушена воювати одночасно на Сході й Заході”. Британія пов’язана з франко-російським союзом у силу англо-французької угоди (Entente cordiale) 1904-го й англо-російської угоди 1907 року. Мине ще кілька років, перш ніж ці вільні зв’язки трансформуються в коаліції, які воюватимуть на європейських фронтах Першої світової, але профілі двох збройних таборів можна розпізнати досить чітко. Необхідною передумовою війни, що почалася 1914-го, була поляризація європейської геополітичної системи. При цьому майже неможливо збагнути, як австро-сербська криза (хай навіть така глибока) могла втягнути Європу зразка 1887 року в континентальну війну. Розкол континенту на два ворожі блоки не спричинив війни; він не так приглушив, як загострив конфлікт у передвоєнні роки. Але без цих двох блоків війна б не змогла початися так, як розпочалася. Біполярна система структурувала простір ухвалення критично важливих рішень”. Про еволюцію європейських альянсів читайте у книзі “Сновиди. Як Європа ввійшла у війну 1914 року” Крістофера Кларка → https://publishing.localhistory.org.ua/product/snovydy-yak-yevropa-vvijshla-u-vijnu-1914-roku/

📖 Відкриваємо передпродаж книги “Революційна весна: боротьба за новий світ, 1848—1849” автора Крістофера Кларка!✍🏼 Весна 1848 року ознаменувала час, коли Європу воднораз огорнули надія і страх, вона відчула крихкість усталеного століттями політичного порядку. Повстання у Парижі, Відні, Берліні, Мілані, Празі та десятках інших міст не були ізольованими епізодами, а стали першою загальноєвропейською революцією модерної доби. За інтенсивністю та географічним розмахом вона не мала прецедентів і охопила майже весь континент: від Португалії до Галичини й від Скандинавії до Сицилії. Люди по всій Європі стали учасниками масової політики та вимагали соціальної емансипації, громадянських прав і національного самовизначення.Історик Крістофер Кларк описав ту нову тоді політичну реальність як "камеру зіткнення елементарних частинок у центрі європейського ХІХ століття", коли були випробувані й переосмислені головні політичні ідеї модерної Європи — від соціалізму та демократичного радикалізму до лібералізму, націоналізму й консерватизму. Повстанці ставили запитання, які й сьогодні звучать напрочуд актуально, наприклад, як поєднати політичну свободу з соціальними правами, представницьку демократію — з волею натовпу, а капіталізм — із вимогами соціальної справедливости? Хоча революції 1848–1849 років були швидкоплинними, саме вони визначили нове обличчя Європи.Досліджена на величезному матеріалі й вишукано написана "Революційна весна" пропонує широку панораму подій з аналізом політичних й інтелектуальних зрушень епохи та проводить тривожні паралелі з нашим часом.“Революційна весна” стала “Книжкою року — 2023” за версією New Yorker, The Economist, Financial Times.Переклад та публікацію цієї книги підтримує Європейський Союз за програмою “Дім Європи”.▶️ Поки видання друкують, можете замовити його за зниженою ціною – 690 грн замість 770 грн → https://publishing.localhistory.org.ua/product/revolyuczijna-vesna-borotba-za-novyj-svit-1848-1849/ ❗️Очікуємо з друку у середині лютого 2026-го року.

«Знайдені на вікінгських сміттєзвалищах і в ямах уламки кісток із характерними слідами рубання свідчать про те, що м’ясо було популярною частиною раціону. Вікінги їли баранину, козлятину, яловичину і, як видно з усього, над усе любили свинину. Арабські мандрівники на Сході відзначали, наскільки скандинави полюбляють це м’ясо; що підтверджують і міти: саме його подавали загиблим героям у Вальгелл. Курей розводили заради яєць і м’яса, качок, гусей та інших водоплавних птахів добували на полюванні. Знахідки вузьких м’ясних рожнів вказують на те, що на вечерю подавали щось на зразок шашлику; також були масивніші версії, схожі на списи для м’яса, на яких над вогнем запікали великі шматки. Багато смачного білка давали лось і північний олень, також цінували м’ясо кабана. Розмаїття у раціон харчування вносили морські ссавці, зокрема тюлені й кити. Ловили багато видів прісноводних і навіть деякі види морських глибоководних риб. На присадибних ділянках вирощували пряні трави, ними присмачували страви. Бджіл розводили заради меду. Із молока корів, овець і кіз готували сири, сироватку та кисломолочні продукти, які, окрім споживання, використовували як замінник соли для зберігання м’яса впродовж зими. Вони їли дуже смачний ферментований молочний продукт скір [skyr], досі популярний в Ісландії, — густий йогуртоподібний десерт, кислий, проте з легким солодкуватим присмаком (спробуйте, якщо знайдете). У лісах збирали ягоди (додайте їх у скір!), гриби та коренеплоди. На жаль, про те, що саме робили вікінги з усіма цими багатствами, відомо небагато. Не збереглося жодних рунічних рецептів, одначе велика різноманітність страв свідчить про креативність скандинавів на кухні, що не поступалася їх новаторським здібностям у всіх інших сферах. Їжу запивали елем і медухою. І те, і те пили з рогів або кухлів, шкіряних чи дерев’яних. Іноді звичай велів одним махом осушити посудину, але в текстах також є чимало згадок про традицію передавати ріг по колу. У пізній епосі вікінгів з’явилися описи людей, які пили, попередньо «осінивши» чашу знаком молота, так частуючи Тора, — мабуть, то була їхня досадлива реакція на християнське осінення хрестом. Із безалкогольних напоїв пили молоко і напевно джерельну воду (там, де вона була доступна). Із нагоди особливих подій пили beor — попри співзвучну назву, то було не пиво (beer), а солодкий напій на кшталт фруктового вина, який розливали в маленькі кухлі. Вживали й дуже міцне питво. Мандрівники з Арабського халіфату бачили, як вікінги пили явно алкогольний напій невідомого складу й невідомо з чого виготовлений, який в арабському тексті зветься набіз (набід, nabīdh). Після одного-двох кухлів напою люди починали похитуватися. Один такий мандрівник спостерігав, як на похороні воєначальника, що був, певно, винятковою подією в багатьох аспектах, люди пили 10 днів поспіль, а дехто так і помирав із кухлем у руках. Схоже, що подорожанин не перебільшував». Про харчові звички вікінгів читайте у книзі «Діти Ясена та В’яза. Історія вікінгів» Ніла Прайса → https://publishing.localhistory.org.ua/product/dity-yasena-ta-vyaza-istoriya-vikingiv/