"Відлуння" 2.
— Хто тут!? — він крикнув у пустий коридор.
Але ніхто не відповів. Він схопив свій ціпок, з яким ходив на вулиці, і, тримаючи його як меч, повільно пішов на кухню.
Зморшкувата рука вдарила по вимикачу, у середині якого щось затріщало. Світло осяяло кухню, але там нікого.
— Ти де? Подобається глузувати зі старого? Ану виходь! — він кричав у кухню, у якій просто не було місця, щоб сховатися.
Повітря не вистачало у грудях, він дихав швидко, хапаючи кисень. Очі сканували невеличке приміщення. Ціпок опустився на підлогу, він обперся на нього, трохи розслабившись. Він вимкнув світло і знову пішов у коридор. Там нікого. Він пройшов у велику кімнату, увімкнув світло. По телевізору почалася якась дурня. Він відкрив стареньку шафу, у якій висіло декілька сорочок та один костюм. Рукою розсунув вішалки, але там нікого. Закривши шафу, він опустився на коліна і заглянув під диван, але там нічого, окрім пилу та старої шкарпетки. Повільно спираючись на диван та ціпок, він випрямився, у спині щось захрумтіло.
Не знаючи, що робити, він знову, шаркаючи, прийшов у коридор. Він стояв на порозі. Клацнув вимикачем, світло в коридорі згасло. Не обертаючись, він зробив декілька кроків назад. Рука завмерла над вимикачем у кімнаті. Нарешті він наважився та вимкнув світло, єдиним джерелом світла лишився телевізор. Тіло неначе паралізувало, очі вдивлялися у темряву. Блакитне світло від телевізора танцювало на стінах. Він так простояв декілька секунд, але нічого не відбулося. Він втягнув повітря через ніс і голосно видихнув через рот.
— Якщо там хтось є, дай відповідь... — голос трохи тремтів.
Відповіді не було, він трохи заспокоївся.
— З тобою все гаразд? — пролунав ледь чутний голос з темряви. Сечовий міхур знову нагадав про себе і не витримав, по ногах пробігло щось тепле.
— Хто ти? — не своїм голосом питав старий.
— Я? — запитав голос. — Твоє відлуння.
Старий мовчав, напружуючи очі, намагаючись розгледіти співрозмовника.
Ногам стало прохолодно, а під капцями вже хлюпало.
— Відлуння? Що це означає? — старий почав тремтіти.
— Хіба ти мене зовсім не пам'ятаєш? — голос з темряви був спокійний.
— Ми провели стільки часу разом, пам'ятаєш, як ми вперше загубилися у дитинстві? Або як пішли у перший клас?
У голові старого з'являлися картинки з минулого, про які він забув.
— Пам'ятаєш, як ми вперше побилися? Або перший поцілунок?
Мозок старого закипав, намагаючись згадати.
— А як батько бив тебе паском за те, що ти курив?
Мозок неначе показував десятки слайдів з минулого.
— Пам'ятаєш, як ти вкрав гроші в бабусі, які вона збирала тобі на зимову куртку? Або як ти вдарив свою першу дружину, здається, ти зламав їй ніс.
— Звідки?.. Звідки ти це знаєш?.. — сльози покотилися по зморшкуватих щоках.
— Я все пам'ятаю, навіть те, що ти сам уже забув.
— У мене є сувенір... — з темряви викотився футбольний м'яч.
Старий опустив голову і у світлі телевізора побачив м'яч, який закотився прямо у калюжу. Старий опустився, беручи м'яч обома руками. Він роздивлявся його як щось неймовірне, щось не з цього світу.
— Навіщо ти з'явився? — старий питав у темряви.
— Щоб нагадати... — спокійно відповів голос.
— Я хочу побачити тебе.
Старий міцно стиснув м'яч.
— Ні, я усього лише відлуння тебе.
— І що далі? — голос старого тремтів.
— Нічого... — голос з темряви ставав тихішим.
Телевізор позаду став німим. Блакитне світло неначе ставало шовковим, огортаючи старого. Світло потрохи ставало тьмянішим.
— Невже це все? — пальці побіліли від напруги, стискаючи м'яч.
— Так... — спокійно відповіла темрява.
Світло телевізора майже зникло, у вухах дзвеніла тиша. Поступово блакитне світло згасло зовсім, лишаючи лише тишу та темряву.

https://t.me/FantasyAndHorror