"Хронікі Відіка"

Що це було ? Мабуть, НЛО або абсолютно цілком таємно: рецензія на фільм День істиниУ світі коїться хтозна-що — Третя світова війна вже практично наблизилася зі своєю усмішкою хижей. А колишній гегемон планети, США, тим часом загрузли у густій конспірології. Що характерно, цього разу вона має під собою підстави — про що конкретно знає колишній хакер, а нині фахівець з кібербезпеки Ден Келлнер (Джош О’Коннор). Він викрав найважливіші дані про контакти людей та прибульців у своїх роботодавців — Wardex Corporation. Через це за ним ганяється орда охоронців компанії, якими командує підступний генеральний директор Ноа Скенлон (Колін Ферт).У цей самий час звичайна ведуча прогнозу погоди в Канзасі Маргарет Фейрчайлд (Емілі Блант) після дивного інциденту з кардиналом (птахом, а не підлеглим понтифіка) — починає бачити мертвих людей, читати думки оточуючих і говорити в прямому ефірі іноземними та навіть інопланетними мовами. Загалом, класичний формат X-Files — нічого не зрозуміло, але дуже цікаво.

Хороший, поганий, мілашний: рецензія на фільм «Мандалорець і Грогу»У далекій-далекій галактиці вкотре неспокійно. Окремі залишки контрреволюції, що вціліли від зловісної Імперії, згуртувалися з криміналом і сваволять на віддалених планетах. Суворий мисливець за головами Дін Джарін (Педро Паскаль), широко відомий у вузьких колах як Мандалорець, як може, допомагає Новій республіці розбиратися з недобитками. І попутно займається навчанням чарівного вухастого малюка Йоду на ім'я Грогу. Тут якраз полковниця Ріплі Уорд (Сігурні Уівер), трохи пожувавши квадратними щелепами, каже, що в наступному завданні Мандалорцю доведеться попрацювати на мерзенних, жирних і червоподібних Близнюків Хаттів — племінників покійного кримінального авторитета Джабби Хатта. Ті просять відловити його сина — Ротту (озвучка — Джеремі Аллен Вайт), який відбився від рук, заявив, що його приваблює не коньячок, а турнічок, і вже давно працює титаном рестлінгу гладіатором на арені на якійсь Богом забутій планеті. Загалом, пригоди тривають.

Плюс фільм був знятий за книжкою Лорен Вайсбергер — написаною з великим знанням справи і сповненою отруйної жовчі на адресу її колишньої роботодавниці — цариці світу глянцю та головного редактора журналу Vogue Анни Вінтур. Звичайно, для екранізації її образ довелося трохи олюднити — але Стріп справлялася і з більш складними акторськими викликами.Взагалі найкраще, що було в першому фільмі — це кастинг. Стріп грала то Ільзу — вовчицю СС, то якусь героїню Істона-Елліса, Хетевей підкорювала своїм нескінченним шармом і бездонними очима Бембі, Емілі Блант у ролі іншої асистентки Прістлі показувала всю міць британської трагікомічної школи, а характерний Стенлі Туччі роллю гея-Лепорелло-зброєносця головного редактора домігся собі багаторічного надійного ангажементу на других ролях у Голлівуді.І ось, мабуть, у 2020-х у продюсерів з Діснея, які проводять аудит куплених у 20th Century Fox прав на фільми, руки дійшли й до «Диявола». Тим більше, що в нинішньому Голлівуді буквально не продихнути від легасі-сиквелів — бо зараз вони чи не єдині, які можуть дати хоча б примарну гарантію успіху в прокаті.

Про решту акторів і говорити нічого — решта родини Джексонів показана мало не як статисти (ще й не вся — наприклад, молодша сестра Джанет, єдина з них, крім Майкла, яка, хай і недовго, була великою зіркою, і взагалі не з’являється). А досвідчені артисти на кшталт Майлза Теллера (він грає адвоката Джексонів Джона Бранку) або Майка Майерса (він грає великого продюсера Йетнікоффа) з’являються буквально на пару сцен і ніякого впливу не мають. Фільм взагалі максимально намагається показати Джексона 80-х — моменту його найвищого розквіту, і поп-музики як такої.Втім, як показують касові збори, сила бренду і фанатської любові настільки велика, що фільм уже зібрав понад 424 млн доларів і, напевно, збере щонайменше ще стільки ж. І автори почали обережно говорити про сиквел — мовляв, матеріалу точно вистачить. І є ще слабка надія, що вони все-таки ризикнуть показати Джексона в 90-ті та пізніше — у моменти його найбільшого падіння. Хоча шансів дуже мало — напевно, його родина та орда адвокатів будуть напоготові.Підсумовуючи, скажемо — складно рекомендувати фільм «Майкл» і кіноманам, і меломанам. Хіба що серед них знайдуться настільки завзяті фанати його творчості, яким ця агіографічна казочка підійде під колу і попкорн — зовсім як у легендарному кліпі Трилер.

Ти нащо це зробила — і білу сукню вділа: рецензія на фільм Гра в хованки: Я йду шукатиБлондинка Грейс (Самара Уівінг) сідає на ганок у весільній сукні, вся заляпана кров’ю. Під виття поліцейських сирен вона тремтячими руками запалює сигарету — і втрачає свідомість під виття поліцейських сирен. Приходить до тями вже тільки в лікарні — прикута наручниками до ліжка, адже її (і не без підстав) підозрюють у масових вбивствах сім'ї багатіїв Ле Домас — сім'ї її нареченого. А у самої Грейс із родичів залишилася тільки молодша сестра Фейт (Кетрін Ньютон) — і та її терпіти не може після конфлікту з юності. Проте, поліцейські привозять дівчину до палати Грейс — але ні примирення, ні лікування не відбувається. Обох викрадають незрозумілі бойовики і тягнуть до нового особняка — де слизький Адвокат (Елайджа Вуд) популярно пояснює — зараз на сестер почнеться полювання без правил у форматі «хованок». На кону стоїть влада в таємничому ордені чи то ілюмінатів, чи то сатаністів, чи то жидомасонів — адже Грейс, розправившись із сімейкою Ле Домас, запустила в дію стародавні механізми.

На початку 2010-х каліфорнійський зануда-програміст Енді Вейр дещо несподівано став автором бестселерів — хоча, здавалося б, на той час улюблена ним «тверда» наукова фантастика остаточно поступилася місцем фентезі. Але, мабуть, читачам надто сподобався його незмінний оптимізм і симпатичні головні герої — і книжка «Марсіанин» розійшлася мільйонними тиражами. Невдовзі з’явилася й багатомільйонна екранізація — за авторством не кого-небудь, а сера Рідлі Скотта — і з Меттом Деймоном. Фільм вийшов непоганим і зібрав пристойну касу. Але далі з екранізаціями Вейра справи не склалися — у Голлівуді на той час практично перестали вкладати гроші в оригінальну фантастику (при цьому активно кидаючи сотні мільйонів на екранізації супергеройських коміксів). І знадобилося ще десяток років і бездонні кишені корпорації Amazon, щоб зняти фільм за книгою Вейра «Проект „Аве Марія“» (до речі, наскільки я зрозумів, до релігії ця фраза відношення не має, вона прийшла з американського футболу і означає останній пас або удар навмання для команди, що програє).

Товстий шрам на улюбленій морді: рецензія на фільм Наречена!Чикаго, середина 30-х. Сухий закон скасовано вже кілька років тому, але всілякі кримінальні особистості, які на ньому зробили кар’єру, почуваються просто чудово — ананаси запивають шампанським, а устриці — віскі. Дама півсвіту на ім'я Іда (Джессі Баклі), що крутиться навколо них, дуже смілива, але має занадто гострий язик — особливо щодо темних справ авторитетного бандита Люпіно. За що її його «шестірки» і вбивають. Труп нещасної Іди потрапляє на стіл до божевільної вченої — докторки Ефроніус (Аннет Беннінг), яка далеко від уваги громадськості та поліції займається експериментами з оживлення мертвої плоті. Але цього разу божевільна вчена працює не для себе, а для похмурого здорованя Френка (Крістіан Бейл) — який, здається, весь складається зі шрамів з невеликою домішкою металевих скобок. Колись інший божевільний вчений, доктор Франкенштейн, теж створив його з уламків трупів — і ось Монстр, втомившись дрочити, вирішив остєпєнитись та знайти супутницю життя. Зрозуміло, нічого хорошого з цієї затії не вийде — і справа закінчиться горою трупів.

Ну і горезвісні любовні сцени — тут Феннел і Роббі теж досить нахабно обдурили цільову аудиторію, яка, здається, очікувала щось на зразок 50 відтінків сірого в ретроантуражі. А насправді — цнотливим, звичайно, це кіно і близько не є, але практично кожна сцена злягань тут ніби обривається на півслові. Ну а горезвісний БДСМ-елемент нічого, крім сорому і бажання переглянути щось на кшталт Історії О з тих самих 70-х. Не можна сказать, що з Елорді вийшов альфа-самець зовсім поганий, але якийсь непереконливий. Плюс вже фірмовий феннелівський фізіологізм — тут його ніби як і багато, але, в порівнянні з попередніми роботами він якийсь сором'язливий і знежирений, чи що — і такого жару, як в Солтберні, вона не дає.Підсумовуючи — всім кіноманам нова екранізація категорично не рекомендується до серйозного перегляду — тільки під хороші міцні напої. Тій частині аудиторії, яка чекає не дочекається Елорді в новому сезоні серіалу Ейфорія, краще переглянути недавнього дель Торовського Франкенштейна, якщо ще не бачили (або подивитися непоганий австралійський серіал Вузька дорога на далекий північ). Ну а Марго Роббі залишається побажати знайти інший об'єкт для продюсування замість Феннел. Втім, оскільки Перевал більш-менш нормально йде в прокаті, надій на це мало.

Ось і в «Служниці» вона займається в основному тим, що демонструє свій розкішний бюст (і місцями інші принади камері) в найрізноманітніших ракурсах — втім, здається, таке завдання їй Фіг і ставив (не кажучи вже про те, що її знову змушують носити білизну на пару розмірів менше — щоб принади випирали помітніше). Це було б ще півбіди — якби у неї була хімія з іншими виконавцями головних ролей. Але і тут не склалося. Більш-менш намагається переконливо грати досвідчена Сейфрід — іноді це навіть виходить. Але підтримки ні від Свіні, ні тим більше від Скленара вона не отримує. Він — взагалі, здається, найслабша ланка фільму. І в основному зайнятий тим, що хизується в білосніжній майці-алкоголічці і виблискує біцепсами. Будь на його місці актор не тільки красивий, але й харизматичний, могло б вийти цікаво — і навіть хоча б трохи компенсувати сюжет, хронічно насичений роялями в кущах. Але на жаль. А так звані «ось ці повороти» викликають то сміх, то бажання плескати себе по обличчю фейспалмами.

Знову ж таки, жанр практично для нас унікальний — максимально камерна трагікомедія на космічну тему (більша частина персонажів у кадрі не з'являються взагалі і представлені у відео голосами). За таких вихідних даних фільм не вийшов би в принципі, якби не потужна гра виконавця головної ролі Володимира Кравчука. Раніше він з'являвся на других ролях у всіляких несмачних комедіях — і, загалом, не давав приводу очікувати, що здатний на такий перформанс. Тут же в міру розвитку сюжету він грає все потужніше і потужніше — благо, що сценарій дає для цього всі можливості. Остріков, треба віддати йому належне, дуже дотепно і іронічно обігрує своїх попередників у космічному жанрі (від одного посилання, наприклад, до кубриківської Одіссеї, хотілося аплодувати стоячи). І, last but not least, режисер дуже акуратно весь фільм уникав ще одного бича українського кіно — пафосу та іншого надування щік на рівному місці. Космонавт Андрюха максимально далекий від образу бравого космічного героя, такого собі майора Тома, лицаря без страху і докору.