На зупинці сиділо розпатлане дівча і дригаючи ногами, чекало свого автобуса. Та його досі не було. Їй би розсердитись— та й цього немає. Цілковита байдужість. Нічого дівча не цікавило: ані суворе безкрає небо, ані квітучі вишні з абрикосами, ані прикрашені клумби зі строкатими квітами. Геть нічого!!! Аж раптом спалахнула блискавка, у барабани забив грім, але дівча не ворухнулось. А потім пішов рясний дощ, усі кудись бігли, ховалися, а вона сиділа на зупинці.— Можна присісти поруч з вами? – поцікавилася дівчина у джинсовому костюмі.Та промовчала. А дівчина вела далі: Моє ім'я Надія. А ваше?— Байдужість. —Дивне ім'я. А куди ви їдете?— Кудись,– неохоче відповіла Байдужість.Надія знизила плечима. Може вип'ємо кавусі, аби зігрітися?—Ні, відповіла Байдужість і рішуче встала. А дощ все йшов, дівча змокло до нитки і навіть почало чхати. Надії хотілося її пригорнути, зігріти, але Байдужість набундючилась, наче той дикобраз, з гострими голками. А ось і автобус під'їхав, зараз вони сядуть в зручні крісла і́ їхатимуть кожна у свій бік: Надія до тварин, до людей, а Байдужість – у невідомість.#замальовка #проза#байдужість #розмова#надіяДо конкурсу від Andriy Myliavskyi